Одного разу, у грудні, вони стояли перед магазином. На вітрині була сукня. Срібляста така, мерехтлива. І жінка так на неї дивилася… Захоплено. А потім розвернулася, погладила доньку Любу по щоці й пішли вони далі, пальтечко їй купувати, ботики. Собі мама не купила нічого. Був ще торт. Гарний, біло-рожевий. Маленький, щоправда. За часів дефіциту такий торт був рівносильний казці. І Любаша його майже весь сама з’їла. Мамі трошки крему дісталося зверху. Поглянула на маму винувато, та її до себе притиснула, мовляв, нічого, донечко, прорвемося, ще тортик тобі потім куплю.
— Діти виростають. І забувають, скільки сил і здоров’я давали їм батьки. Ви ж були маленькою і безпорадною? Ну, а тепер ваша мама стала такою. І що ж ви її… Що хочете зробити, га? Розумію, втомилися. Але давайте на хвилину задумайтеся, мила панночко. Ось раптом не стане вашої мами. Час у вас з’явиться вільний. Не треба буде вночі вставати, доглядати. Ви будете задоволені й щасливі тоді? – з металевими нотками в голосі промовив лікар.
— Нічого… Нічого, я… Просто. Ось, значить, що ви радили, те й робити будемо. Ви вибачте, що я так, я потім прийду! – Любаша вилетіла з кабінету.
Щоки її палали. Що вона робить? Як це – не стане мами? Ні, так не піде. Вона ж… Не зможе без неї. Нехай сама давно доросла, донька росте. Тільки мама. Це все! Скільки разів Любаша ридала, уткнувшись у її коліна. І коли щось траплялося, зціпивши зуби терпіла, а в голові свербіла одна думка: “Нічого, це все скоро закінчиться. І я зможу піти додому, до мами. Вона втішить, пожаліє. Підкаже, як краще”. Задзвонив телефон. Яків, брат.
— Чого тобі? Тонька була вже. Квартиру вам? Та все забирайте, набридли вже, крихобори. Мама так тебе любить! Усе турбується. Про Яшеньку питає. А ти? Тоді валявся три місяці, хто за тобою ходив? Чого мовчиш? Мама! Вона нас із тобою одна тягнула, – і Любаша в серцях кинула слухавку.
По калюжах ішла, а не помічала. Сльози по обличчю розмазувала. Вийшла до магазину. Зайшла. Дивиться – а там сукня. Схожа на ту Любаша кинулася до манекена.
— Воно залишилося тільки цього розміру. Вам побільше треба, не налізе, – прошепотіла дівчина-продавець.
— Та знаю я! Знімайте, загорніть. Не мені це. Мамі. Вона в мене струнка. На мене бачу, що не налізе, – витерла ніс Любаша.
Дівчина очима тільки плескала. Сукня… Вона така була. Нарядна. І що? Зараз вона, Любаша, прийде додому. І нарядить матусю. Дорогою торт купила. Такий самий, як із дитинства. Біло-рожевий. Мама не побачить його, бо осліпла. І нехай. Люба розповість, який торт гарний.
Через три сходинки бігла. Двері відчинила. Чує, донька співає. Любаша в кімнату. А Танечка сидить біля бабусі, гладить її по голові й співає пісеньку. А та посміхається.
— Любонька прийшла. Ти йди, донечко. Поспи. Втомлюєшся ти, рідна моя, золота. Зовсім я тебе змучила, – мама простягнула руку, головою закрутила, намагаючись зрозуміти, де стоїть Любаша.
Грудка в горлі стояла. Дихати було неможливо. Усім даються випробування. Тільки от не всі їх гідно проходять. І вона, Любаша ледь не злякалася.
— Мамо! – підійшла, уткнулася в руки матері.
Ось воно. Відчуття. Живі батьки – ми діти. Немає їх – сироти. Скільки б років не було. 10, 20, 30, 40, 50, 60 – неважливо. Будь-кому потрібна мама.
— Мам. Я ж тобі платтячко купила. Як, у вітрині тоді. Сріблясте. І торт. Зараз ми одягнемося, та будемо чай пити. Ох, і красуня ти в мене станеш! – Любаша стала розпускати мамине волосся.
А та смикала сукню й несміливо так усміхалася. Маму одягнули. Любаша їй волосся вклала. Танечка збігала за парфумами, губки бабусі пофарбувала. І чайник поставила.
Згадували всі, чай пили. І Любаша думала, яка ж матуся красива! Обличчя безтурботне, добре. Немає майже зараз таких облич. Ідуть вони разом із тим поколінням. Хоч би як погано й боляче їй було – жодної скарги, жодного стогону.
Тут стукіт у двері. Відчинили. Братик Яша на порозі. Квіти в руках тримає. І ананас.
— Ананас навіщо приніс ? Якове! – сплеснула руками Любаша.
— Так, це. Мама одного разу дуже його хотіла. А грошей не було тоді. От я… хочеш, щодня ананаси носитиму? Ти вибач, Люба. І на Тоньку мою уваги не звертай. От шкідлива баба! Ну її. Нехай мати живе довго. Не потрібні мені ніякі метри, – відповів Яша.
До кімнати увійшов. І все захоплювався сукнею маминою. А та сміялася, ніяковіючи. Немов і не хворіла.
Інші дні в Любаші потекли. Вона уявила, сильно так, до крику, що було б, не стань мами. І тепер боролася за кожен її день на землі, відчайдушно, щосили.
— Усе боялася, що прийду – а матусі немає. Стала вона як дитина – я її купала, заплітала. І шепотіла: «Тільки живи! Нехай у будь-якому вигляді. Лише б поруч! – говорила вона все рідним.
Любаша прогнала з дому відчуття безвиході й горя. Намагалася частіше посміхатися. Розповідала мамі смішні історії. Казала, що зовсім скоро вона встане на ноги. І перетворювала кожен день на маленьке свято. То кульок із Танечкою надують та розвісять, то караоке співають. Мама дуже любить пісні! І в самої голос прекрасний, сильний! Їм підспівувати стала.
— Любочка. Щось жовтеньке на тобі, так? – запитала одного разу мама.
Любаша впустила ганчірку з рук. На ній була жовта сукня в дрібну квіточку.
— Ти бачити трохи стала, Господи, щастя яке! Матусю! – кинулася до неї.
Потроху, по стінці спочатку, мама почала ходити. І не було більшої радості для Любаші. Звісно, вона її не відпустила у квартиру свою. Нехай разом. Поруч. Хіба мало що.
— Житиме три дівчинки. Я, ти і Танечка. Стільки ж усього встигнути треба! Ти ж мене куховарити хотіла навчити, форми для хліба так і лежать. А в мене завжди пироги підгоряють. Готую відмінно, а з випічкою прям неузгодженість якась. Яша обіцяв прийти, – цілувала маму Любаша.
Брат прийшов. Він у них здоровий, під два метри. І сильний. Мама його жартома «ведмежам» звала. На руках маму у двір виніс. На лавку посадив, сам поруч влаштувався. Замилувалася Любаша, що матуся в них така акуратненька. У пальто новому, в шапочці красивій. Як лялечка.
І вперше заспокоєння прийшло. Один крок, інший. Усе можна виправити, можна досягти. Тільки живи, матусю. Тільки б чути твій голос. Щодня. Тому що в тобі – сила. Так квітка не зможе без води і сонця. Скукожиться, пропаде. А в матерях – і вода, і сонце, і світло.
І що побажати ось тут можна?
Нехай завжди б’ються серця матерів. Побільше їм турботи і сюрпризів від дітей. Букетики квіточок у непогожий день, суконька, яке нехай уже й одягти нікуди. Але будь-яка жінка її рада. І в будь-якому віці. Флакончик парфумів.
І найголовніші слова, які треба говорити за життя:
— Я люблю тебе, матусю. Тільки будь завжди, матусю! Ти найкраще, що є в моєму житті!
