— Аню, ти всі свої речі зібрала? — Сусідка, тітка Зіна, зайшла в кімнату, де на ліжку сиділа Аня. — Готова?
До чого вона готова? Жити без матері? Ні! Не готова і ніколи не буде готова!
— Батько приїхав, чекає на тебе. — Зіна поправила на голові чорну пов’язку. — Пора, дівчинко…
Аня знехотя підвелася та озирнулася. Кімната, де вона прожила десять років… Сюди її принесли, коли вона тільки з’явилася на світ. Тут вона зробила перші кроки, малювала на шпалерах, будувала халабуду з пледа, стільців, подушок і ховалася там із книжками. Її кімната, де мама вішала нові штори ще рік тому і сміялася.
— Дівчата рожевий люблять, а тобі блакитний подавай. Але, на мою думку — красиво! Навіть дуже! У тебе чудовий смак, доню! Тепер треба килимок у тон.
Килимок вони так і не купили. Аня взяла свій рюкзак із підручниками та вийшла з кімнати. У коридорі стояв батько. Дивне слово таке — батько! Тато… Ні, татом вона його називати точно не готова.
Вперше батька Аня побачила два тижні тому, незадовго до того, як маму забрали до лікарні. Похмурий високий чоловік підійшов до неї й довго дивився на неї згори донизу.
— Аня, значить …
Вона мовчала. Їй було страшно… Так страшно, як ніколи не було в житті. Навіть, коли її покусав сусідський собака, навіть коли вона впала з паркану у бабусі на дачі й, лежачи на спині, намагалася вдихнути повітря, яке чомусь не хотіло проникати в легені й було дуже боляче, навіть коли мама посадила її поруч і сказала, що скоро вони не зможуть бути разом і Аня житиме з батьком у його новій родині.
Батько тоді знизав плечима і сказав невисокій повній жінці, яка приїхала з ним:
— Така сама, як мати! З головою, мабуть, проблеми доведеться розбиратися.
— Стривай, Сергію, що ти одразу! Вона дитина зовсім, до того ж налякана.
— Чого їй боятися мене?
— Може, тому, що вона тебе ніколи не бачила?
Батько смикнув плечем і пішов до іншої кімнати.
— Мене Ліна звуть, Аню. Я дружина твого тата та мама твого братика, Даника.
Аня розглядала обличчя цієї жінки і намагалася уявити, що їй доведеться бачити його щодня. Вона сіла навпочіпки, уткнулася в коліна і заплакала.
— Аню, та ти що?!
Аню підняло над підлогою, і вона зрозуміла, що сидить на колінах у цієї жінки, яка її обіймає і гладить волосся:
— Не плач, дитино, ніхто тебе не скривдить!
Аня їй не вірила. Не образити її могла лише мати. І ще бабуся, але не завжди. І бабуся весь постійно казала:
— Нікому ти, окрім матері, не потрібна. Ніхто чужу дитину не любитиме! Світ так влаштований!
Аня їй вірила. Бо бабуся завжди говорила правду. Ну, чи їй так здавалося… Тоді вони пробули недовго і поїхали. Аня залишилася з тіткою Зіною, сусідкою та своєю хрещеною.
— А ти можеш мене забрати?
— Анюто, я б з радістю, але батько твій відмовив. Я просила. Ти пробач мені, але тут я нічого зробити не можу.
Аня опустила голову.
— Але ти знай, якщо щось трапиться – прийдеш сюди! Не бігай, не шукай, де приткнутися! Я завжди тобі поможу, ти зрозуміла?
Дівчинка кивнула.
Через півтора тижня не стало мами. Аня майже не пам’ятала, що відбувалося цими днями. Її просто брали за руку та кудись вели, щось говорили робити.
Пам’ятала холодну церкву, і хтось підштовхує її вперед, шепоче щось на вухо, але їй так страшно навіть дивитись у той бік, куди її штовхають, що вона починає задихатися.
Вона заплющує очі. Раптом хтось бере її за руку і виводить на вулицю. Свіже морозне повітря обпалює залиті сльозами щоки, і вона підіймає голову. Ліна…
— Плач, маленька, плач, це добре! Нехай біль іде…
Потім вона сидить поруч із Зіною, і та намагається її погодувати. Як маленьку, із ложки. Але їй не хочеться їсти, все здається гірким.
— Все взяла, нічого не забула? Я сюди більше не поїду.
Аня кивнула. Розмовляти не хотілося. Та ніхто від неї розмов і не чекав. Батько обернувся і мовчки пішов до виходу.
Вони сіли в машину і рушивши, він увімкнув якусь радіостанцію. Викрутивши звук голосніше, почав підспівувати.
Аня дивилася у вікно на вулицю, що пролітала повз. Її школа, музика, куди її водила бабуся, парк, де вони гуляли з мамою… Потім вони виїхали за місто, і Аня непомітно заснула.
Прокинулася вона, коли машина зупинилася біля високої огорожі. Надворі було вже темно. Вони вийшли з машини і пішли стежкою до будинку.
Відчинилися двері. На порозі стояла Ліна, тримаючи на руках маленького хлопчика.
— Нормально доїхали? Аню, заходь!
Аня зупинилася на порозі, і батько підштовхнув її до спини:
— Ну, що підвелася? Не з’їдять тебе тут.
Будинок був невеликий. Три кімнати та кухня. Ліна постелила Ані у кімнаті Данька.
— Поки тут поспиш, а потім ми щось придумаємо. Я тобі столик придивилася, щоб робити уроки, завтра підемо з тобою в магазин, подивимося. Якщо сподобається – купимо.
— Добре, дякую! — Аня здивувалася, як дивно звучить її голос, ніби чужий зовсім.
— Ну, от і добре. Ходімо, я тебе погодую і спати будемо. Ти втомилася, мабуть.
Вранці Аня розплющила очі та заплющила очі. Сонце било у вікно і заливало яскравим світлом усю кімнату.
Біля її розкладачки стояв маленький Дані та намагався вкласти поруч з Анею пошарпане ведмежа. Коли він побачив, що Аня розплющила очі – завмер. Потім тихенько посунув ведмедя ближче.
— Тобі!
— Дякую! — Аня взяла в руки ведмежа і почала розглядати його. — Гарний!
— Ходімо! — Дані затупав до дверей.
Аня підвелася і пішла за братом. Він привів її на кухню, де пахло чимось здобним та смачним.
— Прокинулася? Доброго ранку! Данька весь виснажився, чекав на тебе. Іди, умийся і снідатимемо. Любиш сирники?
Аня кивнула.
— Батько вже на роботу поїхав, тож ми самі до вечора. — Ліна глянула на дівчинку і побачила, як та з полегшенням видихнула.
Аня складно звикала до нового місця, нових людей. Погано спала ночами. Ліна будила її, коли вона починала кричати чи плакати, напувала чаєм з ромашкою та укладала знову, просиджуючи з нею іноді годину, іноді дві, поки Аня не засне.
Якось Ліна поїхала до матері на два дні, залишивши Данька та Аню з батьком. Були вихідні та Сергій був удома. Вночі Аня прокинулася від того, що хтось сильно трусив її за плече.
— Що ти кричала? Весь будинок перебудила! Ану, швидко спати!
Аня спросоння навіть не зрозуміла спочатку, що це за страшна людина кричить на неї і до самого ранку пролежала потім, слухаючи подих маленького Даньки, бо боялася заплющити очі. Тому була рада, коли вранці побачила на кухні Ліну.
Саме Ліна влаштувала її до школи, допомагала робити уроки, їздила за одягом та взуттям. А ще не шкодувала її, не голосила, а старалася, щоб Аня звикла якнайшвидше, ставилася до неї, як до Дані, не даючи спуску і лаючи, якщо треба було, або сварила — якщо заслужила.
Її дуже здивувало, що Аня може помити посуд чи підлогу, не питаючи, без прохань, як само собою зрозуміле. Перший раз, коли Ліна повернулася з магазину і побачила, що Аня закінчує мити підлогу на кухні, вона сплеснула руками:
— Аня! Яка ж ти розумничка! Дякую тобі величезне! У мене так спина боліла в останні дні, а тут такий подарунок!
Аня почервоніла і нахилилася над цебром, віджимаючи ганчірку.
— Нісенітниця!
— Нічого не нісенітниця, а найкраща мені допомога!
Ліна не намагалася замінити Ані маму, навіть якось сказала:
— Я ж тобі не мама, Анюто, мама в тебе одна, і ти її пам’ятай, не забувай. Поки пам’ятаєш, вона живе, пам’ять про неї живе, зрозуміла? А ось другом тобі стати можу, якщо дозволиш.
Поки ти ще не дуже велика, а потім зрозумієш, що добре, коли є в когось запитати щось по-нашому, по-жіночому.
Аня тоді не дуже зрозуміла, але про маму запам’ятала.
Батько не дозволив повісити портрет мами над ліжком Ані, яке купили та поставили в кімнаті Данька, яка стала спільною дитячою.
— Ні до чого це, стіни дірявити!
Тоді Ліна купила маленьку рамку, вставила туди фотографію матері Ані та поклала тій під подушку.
— Тут вона з тобою поруч, і ти її будь-якої миті побачиш можеш.
Аня вчилася середньо, скоріше добре, ніж погано. Іноді просила Ліну щось пояснити, що не зрозуміла у школі, але з математикою було погано.
— Батько пояснив би, він розуміє, а я ні. Тільки часу в нього немає, працює, бачиш, зовсім допізна.
Аня мовчала. Найменше їй хотілося звертатися з проханнями до батька. Відносини у них так і не склалися до ладу.
Минуло майже два роки і життя Ані знову круто змінилося. Батько розлучився з Ліною.
— Отак буває, Аню… — Ліна витираючи сльози, збирала речі.
— А куди ви з Даником тепер?
— У мене є квартира, туди й поїдемо.
Дивись, я тобі тут на папірці адресу написала і за рамку засунула, щоб не загубився. Це недалеко дві зупинки на трамваї. Не бовтайся після школи ніде, приїжджатимеш до мене і робитимеш уроки, зрозуміла?
Аня кивнула.
— Добре! А на батька зла не тримай, у житті всяко буває.
Нова обраниця батька Галина наступного дня, після того, як переїхала, заявила:
— Я в няньки не наймалася! Дівка доросла вже все сама за собою прибираєш, зрозуміла?
— Зрозуміла.
А ще через тиждень батько наказав їй зібрати речі:
— До бабки тебе відвезу, там житимеш.
Аня зателефонувала Ліні:
— Де це? Куди він мене повезе?
— Аню, не хвилюйся, це поряд. На сусідній вулиці. Ще ближче будеш до нас. Ось тільки… Як же він тебе…
— Що?
— Аня! Бабуся хворіє сильно, ледве ходить. Тому, гадаю, він тебе туди й відправив, щоб ти допомагала. Раніше я її доглядала. Слухай мене уважно! Я як ходила допомагати, так і буду. Це не для батька, мені шкода тебе, маленька ти ще зовсім для таких справ. Але ти батькові нічого не кажи, а то буде скандал, зрозуміла?
— Зрозуміла.
— От і добре! І нічого не бійся.
Аня не стала говорити Ліні, що не боїться. За ці кілька років вона вже зрозуміла, що Ліна її не покине.
Минуло понад рік. Ліна неодноразово просила бабусю Ані, Сергієву матір, вплинути на сина, щоб дозволив забрати дівчинку, адже сам її виховувати не планував. Але, та вперлася:
— Ні! Я вже звикла! Як я без Ані? Вона мені й очі, і вуха, і руки з ногами. Ти, Лінка, егоїстка! Хочеш собі безплатну помічницю роздобути! Щоб сиділа з Данькою твоїм, а ти будеш гуляти!
Ліна мовчки витирала суп із підборіддя колишньої свекрухи та поглядала на Аню, яка робила уроки за столом у вітальні. Та все чула і посміхалася, уткнувшись у зошит.
Вона багато що стала розуміти за останні кілька років. Хто кому рідний, а хтось не дуже. Для неї рідними стали саме Ліна та Данька.
Аня водила його до школи, допомагала, коли виходило з уроками. І, коли вона приходила до квартири, де жили її колишня мачуха та брат, вона знала, що там на неї чекає щось смачне, те, що Ліна приготувала спеціально для неї.
Жили вони скромно, батько майже не допомагав своїй другій дитині, але Ліна примудрялася знайти більше грошей для того, щоб побалувати дітей. І ніколи не було різниці між сином та падчеркою.
Щоправда, часу на те, щоб побути у Ліни, Аня майже ніколи не мала. Бабуся веліла повісити над ліжком розклад занять та дзвінків, і влаштовувала цілі скандали, варто було Ані затриматись хоч на десять хвилин:
— Смерті моєї хочеш? У мене знову тиск підскочив! Що ж ти така безсердечна?
Аня мовчки міняла їй памперс і йшла на кухню гріти обід. На наступний навчальний рік, знаючи, що всім, крім Ліни, начхати, що там у неї в школі, вона спокійно дописала щодня зайвим уроком, а то й по два, тим самим вигадавши собі годину-дві вільного часу.
— Що так багато занять?
— Бабуся, ну так восьмий клас уже!
Настав час думати про те, куди йти далі вчитися і чи йти. Батько був проти.
— Підеш у магазин працювати, з Галиною, я домовився.
— Я не хочу до магазину, я хочу до коледжу. Аня вперше підняла голос проти батька.
— А тебе хтось питав? Я за тебе платитиму, доки ти будеш вчитися? Не мрій!
— Там є стипендія.
— Курам на сміх твоя стипендія. Я сказав – не буде цього! Все не обговорюється!
Аня не знала, що робити. Поки що вона неповнолітня – вона нічого не може вирішувати за себе.
— Ліно, що робити?
— Не знаю поки що. Думати треба. Але вчитися ти будеш, я тобі обіцяю!
За кілька тижнів Аню приїхала провідати Зіна.
— Аня, почекай. Можна через суд піти, звичайно, визнати тебе дієздатною, але ми на юристах збанкрутуємо. Тому краще почекати. Втратиш рік. Або не втратиш, якщо в десятий підеш…
Але тут питання складне поки що… Зате потім будеш сама собі господиня. Ти ж у школу пізно пішла, майже вісім тобі було, тож вісімнадцять не за горами. Житло у тебе є, квартира мамина стоїть, я наглядаю. Та й гроші ти маєш.
— Зін, звідки?
— Як звідки? А пенсія?
— Яка пенсія?
— Яку ти за маму маєш отримувати.
— Я нічого про це не знаю.
— Значить, батько отримував. Ось що… Поговорю я з твоїм батьком.
— Що ти задумала?
— Стривай поки що, аби вийшло.
Зінаїда зателефонувала Сергію:
— Розмова є. Мені? Та це більше тобі треба.
Зустрівшись з батьком Ані, вона приїхала до Ліни, у якої завжди зупинялася, коли приїжджала провідати хрещеницю.
— Отже, викупила я тебе.
Ліна з Анею здивовано переглянулись.
— Що зробила? — Ані очі стали як круглі миски.
– Викупила! — Зіна засміялася. — Ох, і жадібний у тебе батько, Анька! Щоправда, видно твоя бабуся казала, що йому скрізь тільки гроші мерехтять. Адже вона розумна була, баба Маруся, припаслива.
Сергій це швидко зрозумів, став до твоєї матері залицятися, адже зовсім грошей не мав. А твоя мамка у баби Марусі вийшла, як є, чарівна на всю голову. Бачила в людях лише добре. І твого батька полюбила незрозуміло за що.
Він як зрозумів, що вона в тягар, так і покинув її того ж дня. Зрозумів на той час, що від баби Марусі йому нічого не перепаде. А мама, Ань, до твого народження чекала, що ось-ось приїде.
Навіть, коли твоя баба показала їй листа, в якому він від вас відмовився, сказала, що може він ще одумається. Так і чекала на нього все життя, ні на кого не дивилася.
— Я його теж спочатку не розпізнала. — Ліна підлила чаю та сіла на своє місце. — Думала, що оскільки мовчазний, серйозний — справжній чоловік. Ну та й добре, зате в мене тепер діти є.
Ви моя радість, Аня! Ти та Данька. А за це багато пробачити можна. Але щось ми пішли від теми. Зіна! Що значить, ти її викупила?
— Мати твоя, коли вже була зовсім погана, покликала мене і віддала мені ось це. — Зіна дістала з сумки маленьку скриньку. – Це твоєї бабки Марусі. Сказала, щоб я з розумом розпорядилася, коли настане час. Аня, я думаю, що прийшов час. Ти мені віриш?
— Зін, як собі! – Аня відкрила шкатулку. Усередині лежало два кільця.
— Ось третє я йому й віддала. Кільце дороге, я до ювеліра ходила. Оцінила його та ці два. Ці дорожчі будуть, ну та він і обійдеться! Вони твої, Аня.
Сергій дозволив тобі жити у мене. Довіреність та папери завтра оформимо у нотаріуса. Я йому наплела, що хочу тебе працювати влаштувати до себе в магазин.
Що ноги болять, а брати когось із вулиці не хочу. Я точно знаю, що перевіряти він тебе не стане, а ми зробимо, як хочемо, і вчитися ти будеш спокійно. Аня кинулася на шию Зінаїді.
— Дякую!
Ліна втирала сльози. Аня обійняла її:
— Ліночко, не плач! Я приїжджатиму. Куди я без тебе та без Даньки?
— Головне, вчись! За інше не хвилюйся, нікуди ми не подінемось. Ох, Аня! — Ліна подивилася на дівчину, — а бабуся як же?
— А хай тепер Сергій сам про матір подумає. А то, бач, улаштувався! Я з ним на цю тему лаятись не стала, нехай папірці підпише спочатку.
Та він, як на мене, якось і не згадав про неї. Сподіватимемося, що до завтра і не згадає. Коли він у матері востаннє був?
— Не пам’ятаю, може, кілька місяців тому. – Аня знизала плечима.
— Анько, мовчи, як партизан на допиті, бабці про наші плани. Нічого не кажи, зрозуміла?
Аня посміхнулася:
— Куди зрозуміліше! Зін, ну я не ворог собі. А бабусю мені таки шкода…
Зіна обняла дівчинку:
— Уся в мати…
Через тиждень усі формальності були улагоджені, Зіна, отримавши довіреність від батька Ані, забрала її документи зі школи та відвезла дівчинку до себе. Ліна йшла з роботи, коли у неї в сумці задзвонив телефон:
— Анютко! Ну як? Молодець! — Ліна крикнула так голосно, що здивовано озирнулися перехожі. – Ти – молодець! Я знала, що ти впораєшся!
Побалакавши ще трохи з Анею, вона скинула виклик і, приспівуючи, пішла з бік будинку. Назустріч їй йшов Сергій.
— А, ти…
— І тобі привіт! — Ліна пройшла було повз, але він зупинив її.
— Як син?
— Живий, здоровий. Про дочку що ж не спитаєш?
— А тобі звідки знати?
— Пташка на хвості принесла.
— І що ж?
— Аня буде лікарем, як і мріяла.
— Та зараз! Вчитися треба, а де їй.
— Вступила вона. І не до коледжу, а до університету.
— Як це? — Сергій ошелешено дивився на Ліну.
— То це! Вона дівчинка розумна і Зінаїді дякую!
— Ну, я їй покажу! Завтра до нотаріуса піду!
— Навіщо?
— Папери відкличу!
— Ех ти, батько! — Ліна зневажливо примружилася. — Ти хоч пам’ятаєш, коли твоя дочка народилася?
Сергій пішов червоними плямами.
— Їй уже вісімнадцять разів! Спробуєш її торкнутися – матимеш зі мною справу – це два! Я, Сергію, можу бути не білою і не пухнастою! Посмієш псувати життя Ані чи Данику – я кістками ляжу, але ти під суд підеш. За життя її «веселе», за те, що до бабки в доглядальниці її визначив, та й за пенсію її з тебе спитають, яка незрозуміло куди поділася! Скільки там за ці роки накопало? Скільки ти із молодою дружиною прогуляв? Отож! Зрозумів мене?
— Зрозумів! — рипнув зубами Сергій.
— Ну й добре! Галині — привіт!
— Не передам! — Огризнувся Сергій.
— Що таке?
— Розійшлися ми!
— Як сумно! Але знаєш, а їй пощастило!
—У чому це?
— Дітей у вас спільних не було! Прощай!
Ліна пішла далі. А Сергій дивився їй у слід і здивовано подумав:
«Треба ж! А на вигляд така! Звідки таке береться?
А через три роки, на Аніному весіллі, ведучий, якого забули попередити, вигукував:
— А тепер, батьки нареченої! Мама? Батько?
— Батька тут немає, проте мами аж дві! – Аня підвелася з-за столу. — Мамо Зіна, мамо Ліно, йдіть сюди!
Вона вийшла з-за столу назустріч жінкам і обняла обох.
— Отака я багата! Кому ще так щастить?
