Ганні Сергіївні, колеги по роботі, дали прозвище – «музейний експонат». Вона і, справді, працювала в музеї вже довгі роки, віддавала всю себе улюбленій роботі, мала кандидатський науковий ступінь історика, була шанованою і відомою людиною в рідному місті.
Як прийшла після інституту в музей, так і працювала Ганна на одному місці, не мислячи себе поза музеєм.
Зовнішність у сорокап’ятирічної жінки була звичайною, пройдеш – не помітиш: строгий костюм, окуляри на миловидному личку, неслухняне довге волосся, що кучеряве, підхоплене шпилькою у високу зачіску, надавали їй трохи більше років, але щойно вона починала вести екскурсію, то перевтілювалася – ставала юною, мова лилася легко й плавно, розповідь зачаровувала, забираючи в далеке минуле…
Ганна ніколи не була заміжня. Ходили чутки, що в студентські роки вона була закохана в однокурсника, але не з його боку почуттів не було, і відтоді, бажаючи забути свою невдачу, занурилася в роботу і не намагалася влаштувати своє особисте життя, вважаючи себе сірою непривабливою мишкою.
Скільки разів співробітниці прагнули її познайомити з чоловіками, але вона червоніла, махала рукою і категорично відмовлялася.
— Та що ви? Як ви собі це уявляєте? Інститут свах давно минув, і я не хочу бути посміховиськом на все місто. Мене стільки народу знає, і як я раптом піду знайомитися? На все воля Божа… – говорила вона і дякувала жінкам.
Насправді Ганна боялася невдачі, боялася не сподобатися, і побачити на обличчі передбачуваного нареченого навіть тінь несхвалення і розчарування.
Але одного разу все змінив випадок. Племінниця Ганни виходила заміж, і категорично хотіла бачити свою улюблену тітоньку на своєму весіллі.
— Тітонько Ганно, я ображуся, кажу ж… Щоб обов’язково була, і красива! Адже це таке велике свято для всієї нашої великої родини! Чекаю! – сказала Оленка і повісила слухавку.
Ганна обожнювала свою племінницю як доньку. Вона захвилювалася: треба підготуватися до весілля, і справді, не підвести. Але в гардеробі у Ганни тільки робочі ділові костюми, білі блузки і пара ошатних суконь двадцятирічної давності, які давним-давно вийшли з моди, але були дорогими як пам’ять про юність…
Ганна анітрохи не змінилася фігурою. Вона була все такою ж стрункою, довгоногою, витонченою.
— Дівчатка, мені потрібна ваша допомога, – звернулася вона до своїх колег на роботі, – потрібне вбрання на весілля, а ось яке – не уявляю. Я так давно не вбиралася, все сиджу вдома або по семінарах їжджу виступати, і що тепер носять на такі заходи – не знаю.
Жінки заметушилися, стали сперечатися, який колір і фасон пасує Ганні, у відділі для співробітників музею почалися мало не дебати.
Ганна почервоніла, закрила щоки долонями і похитала головою
— Боже, я вже хвилююся, що зі мною вирішать, немов це моє весілля, а не Оленки… – усміхалася вона.
Нарешті, відбувся похід по магазинах із двома ровесницями-колегами, обізнаними у вбраннях і моді. Вони переміряли кілька суконь, добираючи до кожної аксесуари, і Ганна з широко розкритими очима спостерігала своє перетворення в кабінках для переодягання.
Вбрання було куплено два комплекти. Один кремового кольору: сувора сукня-класика з синіми туфлями і пряжкою молочного відтінку, а другий – брючний костюм у стриманих пастельно-блакитних тонах з білою сумочкою і білими туфлями на підборах.
— Королева, Ганнусю… – ахнули співробітниці, – і що це ти всі ці роки ховала свою шикарну дівочу фігуру?
— Ну, фігура як фігура, дівчатка, а обличчя у мене не таке виразне, як у вас. Сірі очі, вузькі губи, тонкі брови, кирпата, – зітхнула Ганна, – і потім: мені все одно, аби тільки не підвести суспільство. Треба виглядати, значить – треба. А потім я знову носитиму свої звичні й улюблені комфортні речі.
— Ну, вже ні. Тепер ми тобі цього не дозволимо. Ти приваблива, повір! А макіяж ми тобі зробимо на найвищому рівні. Будеш красунею! – обійняли Ганну колеги.
У день весілля Ганна виглядала років на п’ятнадцять молодшою. Вона дивилася в дзеркало і дивувалася перетворенню, і раділа, і трохи соромилася такої новизни.
Свято вдалося. Гості були ошатними, інтелігентними і лунало багато привітань, тостів, музики.
Ганна здивувалася – щойно почалися танці, як її почав запрошувати чоловік років п’ятдесяти, який сидів поруч.
— Іван, – представився він, – я з боку нареченого, брат його батька. Давайте танцювати, я так давно не був на подібних заходах, що скучив і за танцями, і за веселощами, і за людьми.
— Я теж дуже давно не танцювала, – відповіла Ганна, – так давно, що не уявляю, як це в мене вийде.
Але танцювали вони дуже добре обидва, і виглядали гармонійно, красиво, немов пара з обкладинки журналу.
— Я вдівець, і шість років живу самітником, – почав розповідати про себе Іван, коли вони вийшли на вулицю подихати свіжим повітрям, – цей день для мене як подарунок і можливість побути в товаристві моєї сім’ї. Я люблю рідних. І ви теж?
Вони розговорилися, і виявилося, що в них майже однакові характери, спосіб життя і навіть професія – Іван викладав в училищі історію.
— Я у вільний час люблю бувати один. Так завжди було. То на риболовлю їду, то читаю або займаюся своїм хобі – вирізаю вироби з дерева, це дуже заспокоює, – розповідав Іван.
Ганні він сподобався, і повернувшись додому, вона згадувала і весілля, і Івана – його уважні очі, стриманість у судженнях і теплі руки.
— Ну, як усе пройшло? – запитали Ганну на роботі.
— Дуже добре, а вам величезне спасибі. І одягнули, і розфарбували як треба, і наставили на шлях істинний, дівчатка. Я чудово провела час і шкодую, що не любила раніше відвідувати свята, ресторани…
— Чи не зустріла ти там когось? – запідозрили жінки, бачачи незвично розсіяний погляд і посмішку жінки.
— І так, і ні, – відповіла вона.
— Це як розуміти? Так так чи ні? – здивувалися колеги.
— Зустріти то зустріла, але це нічого не означає для мене. Просто так – чуже весілля, – зітхнула Ганна і сіла за стіл працювати.
— Ми не зрозуміли. Поясни, а то не дасть нам спокою твоя неоднозначна відповідь, – причепилися жінки.
— Йому п’ятдесят, вдівець, усе весілля сиділи разом, танцювали, проводжав додому, познайомилися і багато говорили. Але… – Ганна з сумом подивилася у вікно, – мені вже так пізно, дівчатка. Дуже пізно. П’ятий десяток…
— Ой, оце ти видала! – хором вигукнули жінки, – п’ятий десяток і вона себе в бабусі записала. Та чи знаєш ти, що це, можливо, найкращий вік? Лови момент, якщо мужик нормальний, позитивний і ти подобаєшся йому! Хоч зловиш за хвіст свого птаха-щастя! Що нам залишилося? Час як вода. Поспішай жити і любити!
— Ой ну ви і свахи… – засміялася Ганна, – я звикла жити одна, і потім, мені ще ніхто нічого не пропонував, а ви вже потираєте руки. Я не знаю навіть, що він про мене думає, і чи потрібно мені все це починати…
— Ну, звісно, жити у своєму теплому болотці куди приємніше, ніж радіти коханню і сімейному життю, ніж зігріти чиюсь душу своїм теплом… – сказали жінки, але Ганна вже тікала до групи відвідувачів, що прийшли, і не слухала їх.
Час минав. Іван призначав Ганні побачення, вони гуляли парком, ходили на виставу і пили каву в кафе. Ганні здалося, що Іван ставав дедалі серйознішим, якось суворішим і відчуженішим.
Нарешті, він заявив, що їде на тиждень у відрядження, на семінар, і що зустрічі їхні поки припиняться.
Увечері у Ганни все валилося з рук. Слова Івана вона сприйняла, як ввічливу відмову від зустрічей, і її дурна закоханість, яку вона вже відчувала до нього, як дівчисько, мучила її і викликала відчай і досаду на саму себе.
«І як я вплуталася в це все? Ні, не жилося ж спокійно. От вам. Знову повторення минулого, якого я так боялася. Ну, чи не дурна я особа? Ні, треба скоріше забути все, заспокоїтися, поки не пізно, і жити як жила: тихо, спокійно, для себе, для роботи…»
Вона так заспокоювала себе кілька днів, і начебто майже вмовила своє серце, але тиждень закінчився, і знову в неї тремтіли руки, вона постійно дивилася на годинник і поправляла макіяж, сподіваючись усе-таки, що Іван прийде. Але він не прийшов у перший вихідний.
Ганна не відповідала на дзвінки телефону, нікуди не виходила і нічого не могла робити. Вона лежала на дивані, байдуже дивилася на ввімкнений телевізор і не розуміла, що за передача і про що говорить ведучий. Її думки були далеко…
Нарешті у двері наполегливо подзвонили. Ганна встала і підійшла до дверей. По них уже стукали кулаком. Вона відчинила і побачила перед собою Івана з букетом червоних троянд. Він увійшов до неї і запитав:
— А що очі опухлі? Ти не захворіла, Ганночко? Я так поспішав, але запізнився на потяг і довелося їхати сьогодні на першому ранковому. Як ти? – він вручив їй квіти.
— Так, в око щось потрапило, – Ганна дивилася на нього з подивом і неприхованою ніжністю.
— То що трапилося? У тебе все гаразд? Тебе ніхто не образив? – Іван обійняв її і дбайливо подивився їй в очі.
— Я думала, що ти більше не прийдеш, Іване… – видихнула вона й уткнулася в його плече.
— От дурненька моя… Та як же я не прийду? Я тільки про тебе й думав усі ці дні. Так поспішав… – Він цілував її в маківку і гладив по спині.
— Я так скучила, – раптом зізналася Ганна, – думала, що не витримаю, якщо ти не повернешся.
— І я скучив, – говорив Іван ласкавим голосом і продовжував гладити її по голові, – ось і добре. Після вихідних підемо з тобою до РАЦСу і подамо заяву, а потім розпишемося і житимемо довго і щасливо… Дівчинка ти моя.
Ганна заплакала. Усе її хвилювання вилилося струмком щасливих сліз. Вона нічого не говорила, а він більше ні про що не питав. Вони пройшли в кухню, він напоїв її чаєм, поставив квіти у вазу і тільки потім сів поруч і сказав:
— Тобі нема про що більше турбуватися. З цього дня ми будемо з тобою разом. Розумієш? Ми – разом! І я нікуди не поїду надовго. Обіцяю. Тому що люблю тебе. Бачу, що й ти теж…
Він залишився в неї цього вечора. А через місяць вони розписалися скромно, у присутності лише двох свідків. Ганна змінилася: тепер вона світилася тим внутрішнім світлом, яким можуть зігрівати тільки щасливі закохані жінки. Не дарма ж кажуть, що доля і на грубці знайде. Так і в неї вийшло…