Для мене це дуже неприємно, мої батьки поважали одне одного, і я не звикла до такого ставлення від чоловіка навіть через 20 років спільного життя, дійшло до того, що не хочу близькості з ним, я його люблю і поважаю, але потяг пропав, він це відчуває і злиться

Коли ми зійшлися з чоловіком, мені було 18 років, а йому 31. Він звик насміхатися з мене, критикувати по дрібницях, чіплятися, ставитися недбало, навіть ображати.

Скільки б не говорила про те, що я відчуваю в таких ситуаціях, він все одно зривається і діє так само, особливо в період стресу або коли хоче добитися від мене чогось, чого я не хочу.

Для мене це дуже неприємно, мої батьки поважали одне одного, і я не звикла до такого ставлення від чоловіка навіть через 20 років спільного життя. Дійшло до того, що не хочу близькості з ним, я його люблю і поважаю, але потяг пропав, він це відчуває і злиться, і знову з’являється неповага на мою адресу.

Він добрий батько, ніжний до дітей (у нас їх троє). Живу поруч із ним лише заради них.

Коли він образив і обізвав мене востаннє (а він ніби приводи шукає, щоб це зробити, а потім каже, що я сама довела його), я сказала, що готова перебувати поряд лише у статусі мами та тата, але бути з ним як із чоловіком не хочу.

Тепер ми у незрозумілому становищі. Неясно, що робити з дітьми, шкода їх відривати від батька, але й давати витирати ноги я теж не маю наміру.

Що мені робити? Як розставити межі? Чи можна врятувати стосунки, не жертвуючи своїм самолюбством?

І якщо ні, як піти з меншими втратами? Допоможіть будь ласка. Мені дуже важко.