— Зять “улюблений” приїхав учора до доньки, якраз коли внучки вдома не було, — розповідає Галина Степанівна подрузі. — Знаєш, по що? По коробку своїх старих книжок!
— Отакої, а навіщо вони йому здалися? — дивується та. — Для «обожнюваної» падчерки Веронічки, донька каже. Стояв у передпокої, навіть куртку не зняв, соловейком співав, що Вероніка зараз у школі Шевченка проходить, книжки потрібні. Нормально, га? Власна донька рік тому того самого Шевченка вчила, то він і не згадав! — лютує жінка.
Дочка Галини Степанівни вийшла заміж зовсім юною — Олені був двадцять один рік, її чоловікові Сергію — двадцять три. Жили собі, зʼявилася на світ донечка, назвали Сашею. Перші роки все йшло ніби непогано.
У Олени була двокімнатна квартира від бабусі, у Сергія — спадкова однокімнатна, яку вони здавали. Грошей вистачало, але стосунки з часом зійшли нанівець.
Буває так: виросли, перестали розуміти одне одного і мирно вирішили розійтися.
Кілька років тому Сергій почав нове життя — одружився вдруге. Нову дружину звати Лариса, у неї є донька від першого шлюбу, Вероніка, яка лише на рік молодша за Сашу.
Спочатку Сергій справно виконував батьківські обов’язки. Приїжджав щовихідних, гуляв із Сашею, ходив на шкільні свята. Але з появою нової сім’ї цей графік почав «тріщати по швах». Зустрічі переносилися, ставали дедалі коротшими, а потім і зовсім перетворилися на формальні привітання зі святами.
Галина Степанівна та Олена це помітили одразу. Якщо Сергієві зрідка доводилося забирати доньку від колишньої тещі, то на питання про справи він із гордістю розповідав лише про успіхи Вероніки: які в неї гуртки, що він їй купив на день народження.
Якось Галина Степанівна зустріла колишнього зятя в установі, не витримала і прямо запитала, коли він востаннє бачив рідну доньку. Олена якраз скаржилася, що Саша дуже ображена на батька за неуважність.
— Не так давно. Місяць тому, мабуть. У неї ж своє життя, школа, заняття, — знизав плечима Сергій. — Не драматизуйте, Галино Степанівно.
— Раніше ти кілька разів на тиждень знаходив час. А тепер навіть рідній дитині ти тільки про Вероніку розказуєш? — усміхнулася жінка.
— Галино Степанівно, я вас поважаю, але не треба, — скривився Сергій. — Спілкуватися з Оленою — це як по мінному полю ходити. Вона вічно незадоволена, вічно з претензіями. А в моїй новій сім’ї мене цінують.
Вероніка — добра, відкрита дівчинка. А Саша… в Олени ж є чоловік, як я чув? Напевно, йому не сподобається, якщо я буду часто з’являтися. Я забезпечую доньку матеріально, які ще питання?
— Оце так молодець! — хитає головою подруга Галини Степанівни. — Тобто чоловік Олени має стати Саші батьком? Просто «делегував повноваження»?
Саме так! Я вже мовчу, що донька моя заміж за того чоловіка не збирається, він тут ні до чого. Гроші плачу — і відчепіться? Просто блиск! Чужу дитину тепер «облизує», а про свою забув.
Але нещодавно у нас взагалі дика ситуація сталася. Я й не думала, що так буває. Кажуть же, що чоловіки чужих дітей не люблять. Виявляється, є винятки!
Нещодавно у Саші був важливий виступ у музичній школі. Дівчинка два місяці готувалася, дуже чекала на батька, тим паче Сергій обіцяв прийти. А в день виступу прийшло смс: «Не зможу. У Вероніки міські змагання, вся сім’я її підтримує. Удачі».
Дівчинка відіграла свою програму перед залом, де були тільки мама й бабуся. Пішла за куліси й розплакалася. А батько наступного дня просто скинув гроші на картку з підписом: «Ну як виступила?».
— Знаєш, мамо, краще нехай тато взагалі не приїжджає і не пише. Простіше так, ніж чекати й потім засмучуватися, що він обіцяв і не зробив, — сказала Саша матері.
— Вона ридала потім цілий тиждень. І я не знаю, як втішити, — зітхає Галина Степанівна. — Сказати, що батько негідник? Чи що так буває? Ну, що він негідник — це нам зрозуміло. А от щодо «буває»… у мене великі сумніви.
— Та краще вже ніякого спілкування, ніж таке, — каже подруга. — Тут він просто тицьнув рідну доньку носом у те, хто йому зараз дорожчий.
— Ключове слово — «зараз», — киває Галина Степанівна. — Бо зараз Ларисі вигідно, що чоловік вкладається в її дитину. А як потім? Виросте Вероніка — і чи так само їй буде потрібен вітчим? Сумніваюся.
— Хтозна, як воно буде. Може, Вероніці він і буде потрібен, а от рідній доньці — велике питання. Відстраждає та й плюне на те діло. Хоча така травма з дитинства ще довго відгукуватиметься.
Олена хоче малу до психолога вести. Знаєш, що зять їй по телефону відповів, коли вона йому все висловила?
— І що ж?
— Що чоловік любить дитину тієї жінки, яка зараз поруч із ним. І Олена, мовляв, сама винувата. Не цінувала, не зуміла побудувати з ним стосунки, відповідно й між батьком та донькою зв’язок не налагодила.
Тобто це не він поганий батько, а колишня дружина — погана мати! Легко ж перекласти провину на іншого, — злиться Галина Степанівна. — Мені на колишнього зятя байдуже, я за онучку серце рву.
Ця історія вкотре доводить сумну істину: іноді дорослі у своїх пошуках «нового щастя» гублять найдорожче — серця власних дітей. Кажуть, що батько — це не той, хто платить аліменти, а той, хто тримає за руку в найважливіші моменти життя.
А як ви вважаєте — чи справді колишня дружина несе відповідальність за те, як складаються стосунки батька з дитиною після розлучення? Чи це лише зручне виправдання для чоловіка, який вирішив змінити «стару» родину на «нову» разом із дітьми?
