— Кому ти будеш потрібна? Занедбана, зла! Я собі швидко знайду порядну жінку. Вона не ходитиме по хаті в розтягнутому халаті, не скиглитиме, що втомилася. Я шкодую тільки про одне… Що безкоштовного перукаря втрачаю. А от ти втрачаєш нормального чоловіка, який гроші в родину приносить, із дітьми допомагає!
Катруся злегка штовхнула ногою напхану валізу Микити.
— «З дітьми допомагає», аякже. Раз на місяць на тренування відведеш, раз на пів року уроки перевіриш. Ну, то йди вже, йди! Досить балачок. Іди, шукай собі порядну жінку і нового перукаря.
Микита вже другу добу мешкав у товариша. Невдовзі той повернеться, тож чоловік шукав щось на винайм, аби не було надто накладно. Треба ж було ще й Катрусі гроші відправляти.
— На дітей, звісно! Піде зараз собі обновок накупить, — обурювався Микита, походжаючи магазином. — Краще я сам харчів привезу. Тоді хоч точно знатиму, що аліменти не на її забаганки пішли… «Перукарка»… А сама ходить, як миша!
Він так розпалився, що не помітив жінки на підборах, яка вивернула з-за рогу. Візок із продуктами врізався в незнайомку. Від несподіванки вона впустила з рук невеликий металевий чемоданчик.
— Ой, боляче… Ай, тепер буде синець, — тихенько скиглила жінка. — Що ж ви так необережно! Подивіться, всі інструменти розсипалися.
Микита, бурмочучи вибачення, допоміг жінці підвестися і заходився збирати все.
— А ви перукарка? Так? Машинка, ножиці у вас тут, — осмілів чоловік, адже незнайомка вже поблажливо усміхалася.
— Так. І візажист ще. Фахівець із краси.
— Ви тримайтеся за мене. Я з продуктами вже впорався. Тепер ви беріть, що вам треба, і я вас додому проведу. Хоч так спокутую свою провину.
— Гаразд, — повела плечима жінка. — Мене Лера звати…
За ті пів години Микита забув про все. Здавалося, попереду щось світле. Ба більше, нова знайома сама запропонувала зустрітися ще раз.
— У тебе, Микито, біда з волоссям. Терміново біжи до свого перукаря, — Лера критично оглянула чоловіка.
— Та немає в мене тепер перукаря. Я переїхав…
— Он як? Я можу допомогти. Приймаю і в салоні, і вдома. А ось, до речі, мій дім. Дякую, що провів!
— Ти подивися, як вона мене підстригла! Я помолодшав літ на десять, — хвалився чоловік перед колегою. — А сама яка! От це жінка. Спідничка, підбори, манікюрчик…
Микита вважав, що це подарунок йому за роки мук. Він нарешті зустрів гарну жінку. Не минуло й тижня, як у них закрутився роман.
Одного дня чоловік зайшов до Катрусі, щоб передати їй продукти.
— Так, ти мені більше ці макарони не носи! Грошима давати не хочеш, тоді оплачуй гуртки. А ще їм взуття потрібне… А взагалі, не сподівайся на ці харчові подачки! У суді, як то кажуть, розберемося…
— Добре. Якщо тобі грошима зручніше, хай буде так, — погодився Микита. — Переказ зроблю. На вихідних дітей забрати не зможу. Справи. Важливі.
— Нічого іншого й не чекала. Знайшов собі когось, так?
— Знайшов. Так. Гарну жінку знайшов. І нового перукаря. Два в одному. Як ти мені й напророкувала.
— Он як? А що ж ти сивий увесь, якщо тепер маєш таку гарну жінку? Подивися, вся голова біла, ніби попелом посипав, — розреготалася Катруся. — А ти ж мені весь час казав, що жінки старіють швидше? Ну, то помилився! У тебе обличчя, як суцільний зморшок. А місяць тому ж такого не було!
Микита мимохідь глянув на себе в люстерко. Як він раніше цього не помічав? Сиве волосся і безліч зморщок на обличчі. Він відвернувся.
— Ти ж безрука. Лампочку вкрутити не можеш. Тому в темряві тобі здалося, — посміхнувся Микита і вийшов із квартири.
Йому хотілося швидше зустрітися з Лерою.
— Леро, а з’їдемося? — Микита, як побитий песик, дивився на жінку.
— І куди ми з’їдемося? Ти ж живеш у друга. Пропонуєш мені переїхати на орендоване житло?
— Я думав, що до тебе.
— До мене? Ні, дорогий. У своє гніздечко я можу запросити погостювати. Але не хочу обволікати себе побутом, борщами і шкарпетками. Не зараз. Я ж молодша за тебе. Хочу ще трохи насолодитися свободою. Ой, давай, до речі, я тобі скроні трохи підрівняю.
Микита покірно сидів, розмірковуючи. А може, не така вже вона й гарна жінка?
— Леро, ти помітила, що я сильно посивів останнім часом? — тривожно запитав Микита.
— Є таке. Можна, до речі, обстежитися. Ти ж уже не хлопчик. До речі, мені завтра привезуть шафу. Мені замовляти вантажників чи ти зможеш допомогти?
— Зможу, звісно, — тихо сказав Микита. У нього вже тиждень боліла спина. — Я думав, що в нас усе серйозно.
— Усе в нас серйозно, Микито. Гаразд, іди. Мені на роботу час. Проводжати не треба. Хочу сама побути.
Микита вийшов і сів на лавочку. Незабаром поруч припаркувалася блискуча іномарка. Лера вийшла за хвилину і сіла в машину. Таксі? Навіщо, якщо поруч зупинка? Інший чоловік?
— От тобі й гарна жінка! — Микита стиснув кулаки.
Він прийшов без запрошення до Лери, щоб з’ясувати стосунки.
— Ти до кого в машину сіла, питаю востаннє! — Микита тремтів від злості. — І не кажи, що таксі викликала, мене не обдуриш!
— Таксі, звісно! Маю право. Підбори високі, туфлі дорогі. А в автобусі тиснява, — обурювалася Лера. — І чому ти мені щось закидаєш? Ти мені чоловік?
— У нас із тобою стосунки. Ти сама сказала, що все серйозно.
— Це було таксі! Я ж пояснила! Та й не працюю я з двома одночасно…
Лера осіклася.
— А й добре! Давно хотіла виговоритися. А тобі все одно не повірять… Я проклята.
— Я молода зовсім була. Закрутилося в мене з чоловіком старшим. А за кілька місяців з’ясувалося, що він одружений. Прогнала його. Потім до мене дружина його заявилася. Крику було, волосся мені навіть вирвала.
Наостанок сказала: «Будь ти проклята! У чужу родину залізла, чуже забрала, отже, й у тебе свого щастя не буде. Жоден чоловік не затримається з тобою».
Я зализала рани. Вийшла заміж. А він загинув за тиждень. Потім знову трагедія. Тоді згадала я ту ображену жінку і її слова. Страшно стало. Довго сама була. І знаєш, Микито, всі ці чоловіки старіти швидко починали. Хворіли, сивіли.
Це ж через прокляття. А оскільки ми разом не жили й легкі стосунки в нас були, то воно життя не забирало, але сили з чоловіків витягувало.
А потім мені одна подружка розповіла про сусідку, над якою дошкуляє чоловік.
Я вирішила, що можу його покарати! Підлаштувала зустріч. Ну, і пішло-поїхало. Той чоловік за два місяці постарів на десять років. Змарнів.
Подружка мені сказала, що він приповз до дружини й просився назад. А вона пустила.
Ось так і почалася моя своєрідна кар’єра. Очищую і караю. А їх знову прощають, додому пускають. Але це вже не моя проблема.
Я швидко змирилася, що в мене стосунків не буде. Та й не треба.
Ви, чоловіки, на перших порах усі такі гарні. І даруночки, і слова ласкаві, і допомога. Звісно, чому ж мені не квітнути, якщо поруч той, хто все для мене робить.
А до побутових справ мене не довести. Інакше смерть вам. Але інші жінки потрапляють у каструльно-сковорідкове пекло, звідки їх ніхто не збирається витягати, і тоді вже їм смерть.
Я, Микито, гарна жінка.
Просто робота в мене нелюдська. Сама таку вибрала… Катруся, до речі, писала мені. Сказала, що ти помітно постарів. І що з тебе годі.
Лера спокійно дивилася на Микиту. Чоловік не міг повірити, що з ним так жорстоко повчилися.
— А далі що? Ще десять-п’ятнадцять років. А потім? — тихо запитав Микита.
— А ти думаєш, що тільки молоді чоловіки заслужили покарання? Я спробую зняти прокляття. Зараз просто не час… Іди вже, Микито. До речі, ось це все, — Лера обвела пальчиком голову Микити, — трохи відновиться. Не так, як було. Але стане краще. Усе, йди!
Жінка зачинила двері. Повідомлення, що прийшло на телефон, відволікло її. Лера прочитала його вголос.
— Вітаю, Валеріє. Як у вас зараз із особистим часом? Мені вас рекомендували. Сказали, то ви дуже розуміюча, дуже гарна жінка…
***
Історія Микити — це гірке нагадування: «Не копай іншому яму, бо сам туди впадеш». Кожен із нас відповідає за свої вчинки, і зневага до найближчих може мати дуже несподівані наслідки.
Варто завжди пам’ятати, що шукати щастя на чужому нещасті — марна справа. А ви, любі читачі, чи вірите в те, що за чужі сльози доводиться платити власним здоров’ям?
