Я одружений вже шість років, у нас із дружиною є дитина. Все було нормально, можна навіть сказати ідеально, допоки ми не переїхали жити в інше місто. На цьому наполягла дружина, а я погодився.
До переїзду ми жили на орендованій квартирі, але тут бабуся заповіла дружині приватний будинок, досить пристойний. Окрім того, що тепер є своє житло, у нас є ще невеликий садок та навіть маленький город.
Але проблема в тому, що тепер неподалік нас живуть батьки дружини, які постійно втручаються в наше життя. Насамперед її батько став командувати, що потрібно оновити сад та посадити нові дерева.
— Сергію, ці старі яблуні настав час замінити, — сказав він одного ранку, коли ми разом пили каву на терасі. — Нові дерева краще плодоноситимуть.
— Я проти, — відповів я, намагаючись спокійно говорити. — Ці яблуні хоч і старі, але ще плодоносять. Дитині не доводиться купувати яблука, а якщо їх знищити та посадити нові, то врожаю доведеться чекати кілька років.
— Це твоя думка, але я гадаю, що оновлення саду піде тільки на користь, — наполягав тесть.
Теща приходить під приводом допомогти дружині, але намагається все переробити по-своєму. Вже ремонт запланувала і внутрішні перегородки потрібно переробити.
— Наташо, я думаю, що треба прибрати цю стіну і зробити велику кухню, — говорила вона дружині, коли ми обговорювали план ремонту.
— Добре, мамо, — погоджувалась дружина, навіть не питаючи моєї думки.
Мене дратує те, що Наталя у всьому погоджується, навіть не питаючи моєї думки. Я розумію, що дім її, але робити все доведеться мені, і думаю, що якщо ми сім’я, потрібно зважати на мою думку теж.
Дійшло вже до того, що днями дружина сказала, що її батьки хочуть, щоб у нас була ще одна дитина, поки я все одно сиджу без роботи, а вони допомагатимуть.
— Сергійко, мама і тато думають, що нам варто завести другу дитину, — сказала Наташа за вечерею.
— Що? Чому вони вирішують за нас? — обурився я. — Це наша справа, і ми маємо вирішувати самі.
Вперше ми дуже посварилися. Я зрозумів, що дружина дещо інша, ніж я уявляв її раніше.
Може я її ідеалізував, а може, не було стороннього впливу. Я почав шкодувати, що ми не продали цей будинок і не купили житло там, де мешкали раніше.
— Наташа, може, все-таки продамо будинок і повернемося? — запропонував я одного вечора.
— Сергію, ти знаєш, що мої батьки не погодяться на це, — відповіла вона. — А я не можу їм суперечити.
Минуло кілька тижнів, і ситуація ставала дедалі гіршою. Батьки Наталки втручалися в кожне наше рішення, і я відчував, що втрачаю контроль над своїм життям.
— Сергію, ти маєш зрозуміти, що вони хочуть нам тільки кращого, — говорила Наталка, намагаючись заспокоїти мене.
— Я розумію, але це наше життя, і ми маємо самі його будувати, — наполягав я.
Якось я вирішив, що більше так не можу. Я взяв машину і поїхав до міста, де мешкали раніше. Хотів оглянути старі місця та подумати про те, як повернутися до нормального життя.
— Сергію, ти де? — зателефонувала Наталка увечері, коли я не повернувся додому.
— Я в місті. Потрібно подумати, — відповів я.
— Поговоримо, коли повернешся, — запропонувала вона.
Наступного дня я повернувся додому і почав серйозну розмову.
— Наталю, нам треба вирішити, як жити далі, — почав я. — Я не можу продовжувати в такому стані. Або ми почнемо будувати наше життя самі, або мені доведеться піти.
— Сергію, я розумію, що ти відчуваєш, — сказала Наташа, зітхнувши. — Але мені важко протистояти батькам.
— Ми маємо знайти компроміс. Може, поговоримо з ними разом? — Запропонував я.
Ми запросили батьків Наташі на вечерю та почали відверту розмову.
— Ми розуміємо, що ви хочете допомогти, — почав я. — Але нам потрібно самим приймати рішення про наше життя та наш будинок.
— Ми тільки хочемо добра, — заперечив тесть. — Ми знаємо, що найкраще для вас.
— Але це наше життя, і ми маємо самі його будувати, — підтримала мене Наталка.
Розмова була довгою і складною, але поступово батьки Наташі почали розуміти нашу позицію. Ми домовилися, що вони допомагатимуть, але не втручатимуться у наші рішення.
Минуло кілька місяців, і наше життя почало налагоджуватися. Ми з Наталею почали більше часу проводити разом, обговорювати плани та приймати рішення самостійно.
Батьки Наташі стали менше втручатися і ми знайшли баланс у відносинах.
— Сергію, я рада, що ми впоралися, — сказала Наташа одного вечора, коли ми сиділи на терасі.
— Я теж, — відповів я, обіймаючи її. — Тепер я відчуваю, що ми справді сім’я.
Ми продовжували працювати над нашими відносинами, і я зрозумів, що кохання та взаєморозуміння можуть подолати будь-які труднощі. Головне — не здаватись і боротися за своє щастя.
