До речі, саме через спадкову квартиру на моєму весіллі не було моєї матері. Мама вирішила так мене покарати, її дуже образило, що я не розділила квартиру навпіл з сестрою

Вчора приходив просити моєї руки мій колишній з квітами та ігристим. Два роки, як у розлученні. Так ще й виявився невдоволений тим, що я його не дочекалася, і завела роман на боці.

Так, я теж посміялася. Мабуть, після розлучення, я в монастир піти повинна була, а я в РАЦС пішла.

За Вадима, мого першого чоловіка, я вийшла заміж у 27 років, маючи цілком пристойну роботу, освіту (щоправда на заочному), власну трикімнатну квартиру та кішку. У Вадима був той самий комплект, тільки однокімнатна квартира і без кішки.

Квартиру свою він купив сам, що для мене, на той момент, було абсолютним мірилом самостійності. Коли ми тільки починали зустрічатися, я насилу нашкребала на перший внесок по іпотеці, у зв’язку з чим перейнялася сильною повагою до такого вчинку.

Це вже пізніше, перед весіллям, через брак інших спадкоємців, мені дісталася спадщина від покійного батька. До речі, саме через спадкову квартиру на моєму весіллі не було моєї матері.

Мама вирішила так мене покарати, її дуже образило, що я не розділила квартиру навпіл з сестрою. Справа в тому, що мій батько її заміж так і не взяв, а сестру вона народила вже від вітчима.

Соромили мене і мама, і вітчим, і обидві бабусі (загальна та сестри), кажучи: «ви ж сестрички, треба ділитися, тебе виростили, виховали, а ти жадібна та невдячна». Думаю, всім зрозуміло, що в сім’ї була найулюбленіша молодша Ліза, і та, як її там, я.

Перед весіллям ми з Вадимом багато говорили, обговорювали, домовлялися, що і як буде. Коли заводимо дітей, скільки, хто, що та як тягне у декреті та інші важливі речі.

Зупинилися на загальному бюджеті: допомога родичам за принципом спочатку закриваємо свої потреби, потім допомагаємо. І так, ще один нюанс, якщо допомагаємо, то таку саму суму відправляємо на користь іншої сторони.

Начебто чесно? Та й прибутки у нас були приблизно рівні.

Тихо і мирно ми прожили трохи більше року, а потім сестра чоловіка, яка ще університет не закінчила, повідомила, що чекає дитину від невідомого чоловіка. Можете закидати мене камінням, з криками «це чекати, треба народжувати», але в таких ситуаціях, коли немає роботи, немає свого житла, а батько дитини невідомий навіть приблизно (студентські вечірки вони такі), логічний результат — не залишати дитину.

Але родички мого чоловіка вирішила інакше — немає чоловіка, зате є рідний брат! Сестру поселили у дошлюбній квартирі чоловіка.

А за кілька місяців був скандал, який ініціював чоловік. На мій погляд, поселили і поселили, зі мною не обговорили, не порадилися?

Ну так, і квартира ж чоловіка не моя. Але ж це допомога його родичам, правильно?

Ось я і вивела із загального сімейного бюджету суму рівну оренді квартири. Чоловік оскаженів, але я була непохитна, домовленості були? Були.

Чого тепер кричати? До розлучення ми дійшли набагато пізніше, коли всі витрати на забезпечення племінників, сестри та батьків чоловіка, я так само брала із загального бюджету, навіть якщо це означало, що нам вистачало цього місяця тільки на комунальні платежі та базове харчування.

До розлучення ми дісталися приблизно за два роки таких стосунків. Щоб було зрозуміло масштаби допомоги сім’ї чоловіка, я зібрала суму рівну машині середнього класу, взятій із салону.

І ось до кінця третього року шлюбу чоловікові, як він висловився, набридло жити так бідно, при таких доходах, які залишаються після всіх цих допомог родичам.

І грюкнувши дверима, пішов, а за місяць нас розвели. Тобто замість того, щоб прислухатися до дружини та обмежити бажання своїх родичів, він просто вирішив, що це я надто жадібна.

Навіть докази про те, що ми теж планували дітей, і на що він збирається дитину утримувати, якщо утримує сестру та племінника, не допомагали. Там мама плаче, сестра плаче, дитина маленька.

Пішов, розлучились, та й бог з ним, живу далі, нікого не чіпаю, до вчорашнього вечора. Мені було надано велику честь, знову стати частиною сім’ї, сестра чоловіка вийшла все-таки заміж, і він, як людина, вільна від зобов’язань, і ми можемо почати спочатку.

На моє запитання: «а якщо знову сестричці знадобиться годувальник, тоді що?». Геніальна відповідь: “ну ми ж справлялися, допоможемо, сім’я ж”.

Сказала, що цю розкішну пропозицію повинна обговорити з чоловіком і двері зачинила. Була низка повідомлень із різних номерів загального змісту, що я погана, не дочекалася його повернення.

З мінусів — два роки життя, де половина сімейного бюджету йшла на утримування сестри та її дитини, із плюсів — особистий автомобіль. Без колишнього, я так швидко гроші не зібрала б, розтринькала б половину. Отака моя реальна життєва історія.