Я відмовила сину переїздити в село, ще працюю, хоч і пенсіонерка, але її не вистачає, а в селі на що житиму?

— Рідну матір або в село, або на вулицю проганяєте, так виходить?, — запитала я в сина з невісткою.
— Мамо, в селі не погано, швидко звикнеш, з роботи звільнешься, не пенсія, а казка. Свіже повітря, домашня їжа, чому ні?, — казав син до матері.

Так сталося, що живемо у трикімнатній квартирі великою родиною – син із невісткою, я та донька. Чоловіка Степана не стало рік тому.

Поки він був живий, все трималося на ньому, зараз я для сина та невістки не тільки не авторитет, а навіть тягар. Як так сталося? Зараз розповім.

Хоча кожен з нас має свої кімнати, невістка вже пропонувала роз’їхатися. Але як?

Квартира приватизована на всіх, якщо продати, купити всім однокімнатної квартири не вийде. Дочці вже 28 років, заміж поки що не збирається, ніхто й не пропонує.

Через це вона дуже роздратована, через день в неї немає настрою. Батьки невістки живуть у селі, вона й налаштовує сина, щоби переселити мене туди.

Але я відмовила сину переїздити в село. Я ще працюю, хоч і на пенсії, але її не вистачає, а в селі на що житиму?

А зараз взагалі, син із невісткою вимагають, щоб одна кімната була спільною (телевізор подивитися, посидіти з друзями), а дочка щоб перейшла до моєї кімнати.

Але ми не згодні жити в одній, та ще й найменшій з усіх кімнат. Тепер вони спеціально запрошують друзів і влаштовують галасливі вечірки.

Так жити дуже тяжко. Була б хоч дача, переїхала б туди, але нічого, крім цієї квартири, немає.

Боюся, якщо дочка вийде заміж, теж вимагатиме продати квартиру або віддати її частку в ній. Доведеться на старість років жити на вулиці.

Був би живий Степан, такого не допустив би. Ніколи не думала, що рідні діти будуть намагатися зробити з мене безпритульну.