З Валерієм Наталка познайомилася не абиде, а на справжній виставці. Її давня подруга, яка викладала в нашій художній академії, запросила Наталку на відкриття експозиції своїх студентів — міські пейзажі, портрети, щось таке атмосферне.
Особливих планів на той вечір не було, дощ мрячив, тож Наталка із задоволенням погодилася: і з подругою побачиться, і до мистецтва доторкнеться.
Виставка виявилася напрочуд теплою, роботи — цікавими, з такою юнацькою щирістю, а в куточку під вікном організатори навіть накрили скромний фуршет.
Наталка, кинувши оком на той столик, лише по-доброму всміхнулася.
Одразу було видно, що накривали стіл самі студенти: старалися, щоб було красиво, але з грошима в них, як завжди, не густо — трохи канапок, печиво, яблука. Вона з ввічливості взяла одну цукерку і відійшла до картин. Совість просто не дозволила їй «об’їдати» голодних художників.
— Гарні картини, правда ж? — раптом почула вона за спиною приємний, оксамитовий чоловічий голос.
Наталка обернулася. Перед нею стояв досить симпатичний чоловік: в одній руці він тримав пластиковий стаканчик із соком, а в іншій — добрячу канапку з ковбасою.
— Мене Валерій звати, — привітно усміхнувся він.
— Наталя, — відповіла вона, роздивляючись незнайомця. — Так, виставка чудова. Ви тут викладаєте, чи просто поціновувач живопису?
— Та ні, — Валерій кумедно знизав плечима.
— Так вийшло, що моя ділова зустріч перенеслася на годину. А просто так тинятися вулицями… Погода сьогодні, м’яко кажучи, не для прогулянок. Тож єдиним місцем, де можна було сховатися від дощу і погрітися, виявилася ця бібліотека.
Зайшов — і потрапив на виставку. Але тепер я розумію, що це був справжній знак Долі, адже саме тут я зустрів вас…
Наталка щиро розсміялася з його жарту про «єдине місце, де можна погрітися».
Бібліотека ж бо знаходилася на галасливій вулиці в центрі міста, де на кожному кроці світилися вивіски кав’ярень та ресторацій.
Але якщо цьому імпозантному Валерію так хочеться красиво обіграти «випадковість» і приплести сюди «знак Долі», то чому б і ні? Романтиків у наш час залишилося мало.
Як і чоловіків, здатних на якесь оригінальне знайомство, а не просто вичавити із себе банальне: «Привіт, як справи?».
Тож вона не стала ламати комедію і грати в недоторку. Погодилася зустрітися з ним у суботу. Валерій запропонував прогулятися зимовим парком або покататися на лижах.
Лижі Наталка ненавиділа ще зі шкільних уроків фізкультури, а от гуляти любила. Тим паче чоловік здався їй дуже приємним співрозмовником: з почуттям гумору, ввічливим — для неї це було важливо.
Але вже після кількох зустрічей Наталка зрозуміла свою помилку: тоді, на виставці, Валерій зовсім не жартував про «єдине безкоштовне місце».
Для нього це справді було так. Він органічно, всім своїм єством терпіти не міг заклади харчування. Найбільше, звісно, діставалося ресторанам, але й скромнішим кафешкам чи піцеріям перепадало, мабуть, просто за компанію.
— Я от взагалі не розумію цих приколів, — відверто обурювався він, коли вони прогулювалися алеями. — Тільки-но переступаєш поріг, і вже починаєш переплачувати просто за факт того, що ти там дихаєш їхнім повітрям! Усе дорожче в п’ять разів, ніж якби ти сам удома приготував! А музика?
От скажи мені, чому вона завжди гупає так, що ти не те що співрозмовника, ти власних думок не чуєш? Тобто варіант «зустрітися, щоб спокійно поговорити» там теж відпадає.
Бо спілкуватися в тому галасі просто нереально!
Валерій аж руками розмахував від обурення.
— А персонал там що з себе корчить? Ти бачила? «Ой, за цей столик не сідайте, тут бронь! Ой, у нас у спортивних шортах не можна!» Таке враження, ніби я не поїсти прийшов, а на співбесіду в міністерство!
А офіціанти, знаєш, як дивляться часом? Наче я до них додому без запрошення ввалився і вимагаю безкоштовно мене борщем нагодувати! Сноби одні! Мене якось друзі в клуб потягнули, так уявляєш, там фейс-контроль стоїть!
При мені нормального мужика розвернули: мовляв, не пустимо, а причину пояснювати не зобов’язані. Ну це ж ненормально!
Наталка слухала його тиради і весело сміялася. З таким запалом і театральними жестами він розписував усі гріхи ресторанного бізнесу! Було зрозуміло, що це такий собі гротеск, перебільшення заради «красного слівця».
Але слухати його було направду цікаво. Ну а що тут такого? У кожного свої таргани в голові.
От вона сама, наприклад, страшенно не любить ходити по торгових центрах. Їй би спокійно походити, придивитися, помацати тканину. Так ні ж! Обов’язково якась нав’язлива консультантка причепиться: «Чим вам допомогти?», «А що ви шукаєте?».
Та я сама ще не знаю, що шукаю! Не люблю я поспішати, і підганяти мене не треба!
А якось у магазинчику білизни продавчиня взагалі вискочила з-за прилавка і ходила за нею по п’ятах, дихаючи в потилицю, хоча там того магазину — три метри квадратних, усе і так як на долоні.
А наостанок ще й видала: «От там, у куточку, є кошик із бракованими речами, там уцінка. Бо в нас тут, знаєте, дуже дорогі бренди», — і так виразно, згори донизу оглянула Наталчині прості джинси і худі.
Ох, як же це було тоді неприємно і принизливо…
А вона ж обирала собі подарунок на Восьме березня і мала гроші на кілька дорогих комплектів. Тож Наталка чудово розуміла Валерієве роздратування.
— Ні, мене в ці ваші ресторани караваєм не заманиш! — продовжував розпинатися Валерій. — Атмосфера їм там потрібна! Та мені атмосфера теж ого-го як потрібна! Тому я краще в гаражі з мужиками посиджу. Або шашлик на дачі замариную, друзів покличу — оце я розумію, атмосфера! І хай тільки хтось спробує мені там зробити зауваження про шорти чи столик!
Наталка ставилася до цієї особливості Валерія з мудрим розумінням. Зрештою, без ресторанів цілком можна прожити.
Щойно потеплішало, вони кілька разів вибиралися на природу, смажили ковбаски в парку — там зараз облаштували такі затишні альтанки з мангалами. Усім було комфортно.
Аж ось наближався Наталчин день народження. Цього року він випадав на п’ятницю.
— Слухай, я тут як придумала… — ділилася вона планами з Валерієм, коли вони гуляли біля озера.
— У п’ятницю я святкую з батьками та найближчими подругами в ресторанчику. А в суботу ти заїдеш за мною, ми закинемо продукти в багажник і махнемо до тебе на дачу. Відсвяткуємо тільки вдвох, романтично.
До речі, я маринувати м’ясо вмію як богиня, так що експлуатувати тебе біля мангала не буду. З тебе тільки вугілля і гарний настрій.
— У сенсі?! — Валерій раптом зупинився і витріщив на неї очі так, що Наталці аж не по собі стало.
— Це як розуміти? Тобто ти з усіма нормальними людьми святкуєш у ресторані, а мене — за борт?! Я що, людина другого сорту? Не гідний за стіл з твоїми родичами сісти? Зі мною тільки на дачі в кущах можна відзначати?
— Валеро, ти чого? — щиро здивувалася Наталка, закліпавши очима.
— Я ж навпаки… Ти ж сам мені всі вуха прожужжав, як люто ти ненавидиш ті ресторани, музику, ціни… Я ж спеціально так підлаштувала, щоб тебе не нервувати, щоб тобі було комфортно…
— Спеціально, кажеш?! Спеціально покликала всіх, крім мене?! — Валерій уже майже кричав.
— Ну звісно! «Валеро, подарунок подаруй, а в ресторан я тебе не покличу, бо дорого!»
Нормально ти собі схему придумала! Добре, що твоя маска спала саме зараз! Ти показала своє справжнє меркантильне обличчя і ставлення до мене! Що ж, чудово! Я все зрозумів, нам не по дорозі! Вибач, але я більше не можу залишатися поруч із тобою ні секунди!
І з виразом глибоко ображеного графа, якого щойно вигнали з маєтку, Валерій розвернувся і швидко закрокував геть.
Наталка стояла на березі озера, ошелешена цією раптовою істерикою. Вона навіть не намагалася його наздогнати. Вона просто кліпала очима і не могла збагнути: на що саме він так смертельно образився, що вирішив отак драматично її кинути?
Вона ж ніби зробила все точнісінько так, як він сам хотів… Чи ні?
І тут у її пам’яті раптом яскравим спалахом виринула сцена їхнього першого знайомства. Та сама студентська виставка.
Валерій, який тоді абсолютно не соромлячись, нагрібав на свою пластикову тарілочку скромні канапки, дешеве печиво та яблука… Бо вони були… Невже тому, що вони були безкоштовними?
Виходить… Він і в ресторан пішов би із величезним задоволенням! Але за однієї малесенької умови — якби за нього заплатила вона, іменинниця?!
Невже таке справді буває? Невже всі ті його полум’яні промови про «зажерливих рестораторів» і «душевну атмосферу в гаражі» — це була просто банальна, непробивна жадібність і бажання поїсти на шару?
Що ж. Здається, тепер вона цього так ніколи і не дізнається. І, чесно кажучи, слава Богу.
***
Цю курйозну, але таку життєву історію наша редакція отримала від постійної читачки. Інколи за гучними словами про «особливий світогляд» та «небанальність» ховаються дуже прості й не надто привабливі риси характеру, які краще розгледіти на початку стосунків.
А як гадаєте ви: чи варто було Наталці дати Валерію шанс пояснити свою поведінку, чи з такими чоловіками краще прощатися одразу й без жалю?
