— Мамо, ну хоч сотню дай, бо до ранку не доживу, — Михайло перегородив неньці дорогу до вбиральні.
— Де ж я тобі візьму? — обурилася Алла Дмитрівна. — І так усі гроші в мене вичавив, тільки на хліб трохи лишилося, — жінка докірливо подивилася на сина. У кого він такий вдався?
Батько нормальний був, роботящий чоловік. Ну, випивав іноді, то це діло життєве. Хто тепер не випиває?
На свята можна. А от щоб на роботу не піти — такого зроду не бувало! Скільки не перебере звечора, а вранці, як огурчик, встає — і на завод. Так біля свого верстата й скінчив свій вік в один день.
Лікарі сказали, що серце відмовило. Начебто ніколи й не скаржився, а тут раз — і нема людини. А син уже кілька років про роботу навіть чути нічого не хоче. Про це краще й не заїкатися.
— Я ж знаю, що є в тебе, — не відступав син. — Ну дай, труби горять, спасу немає!
Алла Дмитрівна переминалася з ноги на ногу. До туалету хотілося нестерпно, а Мишко став у проході й не пускає. Руки він ніколи не розпускав, і на тому спасибі.
А от нерви всі вимотав, толку від нього немає ніякого. Син з усміхом дивився, як мучиться мати, і з нетерпінням чекав, коли вона не витримає і піде у свою кімнату по заначку.
— А бодай тебе! — махнула рукою стара жінка і принесла синові грошову купюру. — Сил у мене більше немає з тобою сперечатися. Це останні гроші, проп’єш, і нам навіть хліба купити не буде за що.
— Мамо, дякую! Ти людина!
Михайло не слухав материних бідкань. Швиденько натягнув брудну куртку і вискочив із квартири.
Алла Дмитрівна зі сльозами на очах зайшла до ванної, зняла із себе вологе спіднє, потім взяла ганчірку й витерла підлогу поруч із вбиральнею, до якої дійти так і не встигла.
Було дуже соромно перед собою за таку слабкість. Останнім часом терпіти нужду стало складно. На ніч вона навіть ставила у своїй кімнаті відро, щоб не бігти в темряві до туалету.
Раніше б такого собі не дозволила, а тепер, поки з ліжка неслухняні ноги спустиш, уже й сил немає йти кудись.
Як-не-як, а вже за вісімдесят перевалило, поважний вік. Її мама і до сімдесяти років не дожила, а вона все ще ходить потихеньку!
Якби не син, то ще й пожити б можна було. А терпіти від його пиятик жодних нервів уже не вистачає. Якби хоч працював трошки, легше було б.
А так сидить удома цілими днями, чекає, коли мати нагодує. А на які гроші годувати, якщо майже вся пенсія на чарку йде?
Добре хоч племінники трохи допомагають. Ні, гроші не дають, це заборона. Знають, що Михайло все на згубну звичку спустить. Тому городину привозять: картопельку, цибульку, капустку. Іноді сальця виділять, тоді взагалі для жінки свято.
Алла Дмитрівна, почувши звук ключа в замку, зайшла до своєї кімнати і прикрила двері. Сьогодні краще зайвий раз не виходити. Мишко, коли вип’є, починає всякі гидоти їй говорити.
Потім, звісно, не пам’ятав нічого, а все ж неприємно від рідного сина на свою адресу мерзенні звинувачення вислуховувати. Шкода, що поїсти нічого не встигла, доведеться поголодувати трохи.
А може, пощастить їй, і син спати вляжеться. Тоді вона тихенько на кухню пробереться і швиденько собі зварить пару картоплин.
Алла Дмитрівна лягла на ліжко. Сьогодні слабкість була якоюсь особливою. Навіть коли син затих у своїй кімнаті, вставати не хотілося. Навіть думки про їжу викликали огиду.
Вона лежала й дивилася у вікно.
День уже хилився до вечора, захід сонця забарвив небокрай у яскраві кольори, наповнюючи кімнату різнобарвними відблисками.
Жінка чула, як син човгає розтоптаними капцями по підлозі, як уголос розмовляє з невідомим співрозмовником. А Алла Дмитрівна лежала й усміхалася, дивлячись на останні сонячні промені, доки ті не зникли, змінившись оксамитовою темрявою.
Прокинувшись уночі, Михайло заквапився по нужді. Із кімнати матері доносилися якісь дивні звуки.
— Чого це старій не спиться? — невдоволено пробурчав чоловік і зазирнув усередину.
— Ох, — застогнала Алла Дмитрівна.
— Ти чого людям спати заважаєш? — сонно пробурмотів Михайло.
— Щось погано мені, синку, — прошепотіла ледь чутно старенька.
— Я-то чим тобі допоможу? — здивувався Михайло. — Води може принести? Чи швидку викликати?
— Швидку, синку, виклич, — попросила жінка. — Серце стискає, зітхнути не можу.
— Гаразд, викличу, — Михайло вийшов і попрямував у своїх справах до вбиральні. Лише, лежачи в ліжку, згадав про свою обіцянку. — Поспати стара не дасть, увесь час їй чогось треба, — буркнув чоловік.
Він змусив себе встати з ліжка, знайти телефон і додзвонитися до швидкої допомоги. Залишивши вхідні двері не замкненими, він завалився спати.
Вранці у квартирі було незвично тихо. Михайло зліз із ліжка і, натягнувши капці, прочовгав у кімнату матері.
— Ти там жива? — покликав чоловік матір і, зазирнувши всередину, нерішуче зупинився. Кімната була порожня.
Він обійшов квартиру, намагаючись зрозуміти, куди та поділася.
Що відбувалося вночі, він пам’ятав насилу, та й зараз мізки, затуманені випитим напередодні алкоголем, відмовлялися міркувати.
Михайло просто в трусах вийшов на сходовий майданчик і подивився вниз: раптом матері приспічило піти погуляти.
Хоча які там прогулянки, якщо вона вже рік як на вулицю не виходила! Він подзвонив у сусідні двері й, дихаючи перегаром, запитав:
— Тітко Маріє, не знаєте, куди ненька моя зникла?
— Ох, Мишко, казала я тобі, щоб пити кидав! — на очах жінки з’явилися сльози. — Не вберіг матір, тепер як сам жити будеш?
— З чого це сам? — чоловік не зрозумів слів сусідки. — Мати що, поїхати кудись вирішила? До племінниці чи що?
— Ти, мабуть, зовсім мізки пропив, — похитала головою сусідка. — Не пам’ятаєш, що вночі швидка Дмитрівну до лікарні забрала?
— А-а, — з полегшенням зітхнув Михайло, — забрала, значить. Добре, там підлікують, повернеться, як новенька буде.
— Не повернеться вона, — зітхнула жінка. — Дзвонила я щойно в лікарню. Померла матір твоя.
— Як це померла? — отетерів чоловік. — Не може бути! Вони там очманіли чи що?!
— На що ховати матір збираєшся? Гроші ж є?
— Гроші? — ошелешено перепитав він. — Звідки?
Ховали Аллу Дмитрівну всім під’їздом. Сусідка знайшла в речах, які покійниця на смерть відклала, невелику суму грошей. Хоч на домовину вистачило, і на тому спасибі.
Решту родичі та сусіди зібрали, щоб поховати по-людськи.
Михайло стояв біля труни весь блідий, із тремтячими губами і підгинаючимися ногами.
— Прости, мамо, що не вберіг я тебе. Поганим сином я був, — плачучи голосив він. — Соромно мені перед тобою, що не слухав тебе. А ти ж мені добра бажала. Прости, рідна.
Ось перед усіма сусідами обіцяю, — він обвів поглядом людей, що стояли навколо, — відсьогодні ні краплі в рот не візьму! Дружину собі знайду ще, як ти хотіла.
Щоправда, дітей мені вже пізно заводити, 50 років, як-не-як. А от із пияцтвом, зуб даю, зав’язав назавжди!
— Молодець, Мишко, — прошепотіла сусідка, відводячи його від труни. — Мамі було б приємно твої слова почути.
Михайло подивився на спокійне обличчя матері, і йому здалося, що вона схвально усміхнулася.
— Вона почула! — з полегшенням вигукнув він.
***
Сусідка тітка Марія поправила вінок на могилці своєї старої приятельки, ще раз підпушила землю навколо щойно посаджених братків, побідкалася, що горбочок просідати почав.
Потім перейшла до сусідньої могилки, вкритої грудками свіжої, що не встигла просохнути, землі. Вона присіла навпочіпки, поклавши руку на вологу землю.
— Такий хлопчик хороший був, Аллочка натішитися не могла. А добрий який, ніколи повз не пройде, щоб допомогу не запропонувати. Сам маленький, а за важезну торбу хапався. Куди ж цей хлопчик потім подівся?
Вона поправила єдину квіточку, покладену на могилу, і сумно зітхнула.
— Що ж ти, Мишко, не виконав того, що матері обіцяв? А міг би ще щось виправити і пожити по-людськи, — жінка подивилася на портрет, з якого усміхався Михайло.
***
Ця гірка історія вкотре нагадує нам: батьки не вічні, а їхнє терпіння не безмежне.
Найдорожче, що ми можемо дати рідним, — це не обіцянки біля труни, а тепло і повага за життя.
На жаль, усвідомлення справжньої ціни материнської любові часто приходить занадто пізно.
А чи доводилося вам ставати свідком того, як пізня гіркота змінювала людину, і чи зміг ваш знайомий, який оступився, знайти у собі сили повернути добре ім’я?
