– Все, досить, натерпілася. Подаю заяву на розлучення! – кричала Клавдія Петрівна.
– Тa подaвaй, подaвaй, злякала. Я, може, все життя тільки про це і мріяв, – відповів Віктор Семенович.
– І подам, думаєш, не подам? Завтра ж піду в суд і віддам особисто Валентині Іванівні.
І вони розлучилися.
Дописали оголошення про розміну трикімнатної квартири. Клавдія Петрівна була на пенсії. Віктор Семенович ще працював і заробляв непогано.
На наступний день після розлучення він прийшов, як завжди, на обід додому. І тільки вдома згадав, що вони ж розлучилися, а він для себе обіду, звичайно, не приготував.
– Дaй поїсти, – скaзaв він.
– А хто ти такий, щоб тебе годувати?, – з гордістю відповіла вона.
– Ну, хоча б старий знайомий.
– Ой, у мене, може, старих знайомих не один десяток. Так що ж, накажеш мені їх усіх годувати, то чи що? Розсмішив.
– Ну, а якщо я тобі заплачу, нагодуєш?
– Зaплатиш?, – не чекала такого повороту Клавдія Петрівна. – А що, одній мені, мабуть, все не з’їсти, краще я тобі продам, ніж викидати за так.
Тільки ціни будуть, як в ресторані. Я не гірше їх готую.
– Ресторанні, так ресторанні. Наливай, тільки швидше, а то час іде.
– А що це ви мені тикаєте, громадянин?
– Так, добре, зовсім вже розійшлася, – сказав Віктор Семенович, швидко їх суп, який чомусь здався набагато смачніше, чим раніше, може, тому, що заплатив за нього.
Так він і приходив щодня додому обідати і платив, як у ресторані. І йому було добре – не треба вовтузитися з цими продуктами, кастрюлями.
І їй добре – зайві гроші. А готувати все одно треба, що для однієї, що для двох – яка різниця. Крім обіду, він користувався кухнею-рестораном вдома і вранці, і ввечері.
Добре, що гроші були… Клавдію Петрівну все далі захоплювала ідея домашнього ресторану. Вона спеціально сходила в єдиний ресторан в їх невеликому місті. Подивилася, як оформлені столи, написано меню, як подають, у що одягнені офіціантки.
Загалом, запам’ятала все, що могла. Одного разу Віктор Семенович прийшов додому і застиг біля дверей на кухню. На столі біла скельця, ваза з квітами, біля тарілки лежать серветка і ще якийсь папірець. Він підійшов до столу, взяв папірець і прочитав: «Меню».
– Тьху, ти, ну вигадала баба Клава.
Однак прочитав його, і на останньому рядку погляд зупинився: оковита – 100 грам – 40 гривень.
– Що будемо їсти? – спитала Петрівна, увійшовши на кухню.
Віктор Семенович підвів очі і збентежився, не впізнавши своєї дружини. Нарядна сукня облягала звідкись взяту фігуру, поверх був одягнений акуратний білий фартух, волосся прибране в «зачіску». А головне, обличчя її осяяла усмішка.
– Мені, будь ласка, все найдорожче і, мабуть, оковитої 100 грамів, або ні, 200 грамів.
Але Клавдія Петрівна довго не могла витримувати своєї нової ролі.
– Ага! — зраділа вона.
– Перевірю. Ех, ти! Знову за своє – починаєш. А я, можливо, з тобою нa грязершафт хотів.
– Ой, стала б я з тобою так пити. Більше мені робити нічого.
А саме чомусь стало трохи шкода Віктора Семенича. Якось Семенович прийшов додому, але на кухні його ніхто не зустрічав. Клавдія Петрівна захваоріла. Увечері вона каже:
– Хоч би поперек натер.
– За гроші, будь ласка.
– О! Добре зaплaчу. Нa, допоможи.
– А що це ви мене на «ти» називаєте, громадянку?
– Смієшся?
Тaк вони й жили. За оголошенням про розміну квартири ніхто не звертався. Увечері вони дивилися телевізор, а на ніч розходилися по своїх кімнатах. Одного разу довгим зимовим вечором вони сиділи і грали в карти.
Віктор Семенович каже:
– Слухайте, Клавдія Петрівно, а що це ви все одна і одна?
– А вам, Вікторе Семеновичу, не нудно – все один та один?
– Так, нудно трохи.
– Та й мені, як і трохи нудно.
– Слухай, Клавдія Петрівно, a виходь ти за мене заміж.
– А що, треба подумати, – дбайливо відповіла вона…
