Офіційно у шлюбі я вже 10 років. До шлюбу з дружиною зустрічалися два роки, зараз обом по 35 років. Є двоє дітей — син та донька, маленькі ще. У шлюбі та у відносинах все було добре, допоки дружина не влаштувалася на нову роботу і не стала будувати кар’єру.
Із цього все й почалося. Спочатку охолодження стосунків. Я намагався якось все змінити, але дружина, наче спеціально, все робила навпаки. А потім якось усе налагодилося чи просто заспокоїлося чи була розмова і я їй повірив. І ось уже півтора роки як усе звалилося в прірву.
Живемо як чужі люди, ми батьки наших дітей, але одне одному чужі, абсолютно чужі, і якщо раніше все трималося на мені, і я намагався утримати та змінити ці стосунки, то тепер і я вже більше нічого не хочу та опустив руки. А причина банальна – роман на роботі.
Рік зустрічалася зі своїм шефом, рік брехала і брехала сім’ї, і робила усе на шкоду сім’ї. Брекала, щоб не їхати всією родиною на відпочинок і їхали ми з дітьми, а вона нібито займалася проектом, а насправді ж просто жила з ним у стосунках.
Всі свята також зустрічали не зрозуміло. Вона дві години з нами, а потім нібито на корпоратив, а насправді поїхала до нього. Загалом, морок. І ось нещодавно його не стало, проблеми в особистому житті (щось з дитиною від минулого шлюбу) та серцевий напад.
А після похорону добрі люди, досі не знаю хто, скинули мені на пошту все їхнє листування, фотки і відео, як пізніше виявилося це особисті дані з його власного та робочого комп’ютерів. Є підозра, що моя дружина була його не єдиною коханкою і суперниця таким чином моєї дружині вирішила помститися.
Загалом, я кілька годин сидів та вивчав усе, а потім приїхала дружина. Говорити я нічого не став, просто показав їй папку на комп’ютері і пішов з дітьми в кіно, розважальний центр, парк, ми добре провели день. Увечері повернулися додому, а дружина у сльозах намагалася зі мною поговорити, щось пояснити, ось тільки я вже нічого не чув.
Так і живемо. За всі півтора року з боку дружини, що минули з тих пір, тривають дурні і безглузді спроби поговорити і щось змінити. Виглядає це все настільки безглуздо, неповноцінно і награно, що тільки викликає відторгнення. У ній більше нічого немає — ні хорошого, ні поганого. Неначе її не стало для мене.
Живу заради дітей і діти разом із роботою стали єдиними ліками. А від дружини досі прохання поговорити, сходити до церкви, до сімейного психолога чи просто вислухати. А що ж слухати? І навіщо тепер кудись іти? Хто вона після цього? І навіщо мені з нею тепер мати щось?
Ось така моя історія, такі ось стосунки, ось така ось сім’я. Напевно, мій дядько мав рацію, кажучи, що люди добра не розуміють, чим більше для них добра робиш, тим страшніше вони хочуть тебе ображати.
