Щойно Олена переступила поріг квартири, як спересердя сплеснула руками: забула купити їжу для кота! Доведеться повертатися до крамниці, бо Мурчик за таку неуважність точно спокою не дасть, ще й капці помітить, знаєте, який він у неї гоноровий.
На другому поверсі вона перестріла літню сусідку. Та, мружичись, намагалася щось розібрати на клаптику паперу в клітинку.
— Ой, Оленко, як ти вчасно, — простягнула вона їй папірець. — Прочитай, серденько, що тут написано, бо я без окулярів геть нічого не бачу.
— До вас заходила ваша онука з Полтави, — Олена швидко пробігла очима по рядках. — Пише, що приїхала до Києва волонтеркою на благодійний захід й дуже хоче з вами побачитися. Наталкою звати. Тут і телефон є, можемо зателефонувати.
— Онука? — охнула Раїса Василівна, притулившись до стіни. — Яка така онука? Я ж одна однісінька на білому світі. Як сина поховала, так сама й вік доживаю.
Старенька раптом почала беззвучно хапати ротом повітря й помалу осідати на підлогу.
Олена не розгубилася — підхопила бабусю й одразу набрала «швидку».
Лікарі приїхали швидко: тиск поміряли, серце послухали, вкололи щось заспокійливе. Йдучи, медсестра суворо наказала:
— Вам, бабусю, повний спокій потрібен. Що ж ви так розхвилювалися? Що трапилося?
— Трапилося, доню, — прошепотіла Раїса Василівна. — Ох, таке трапилося, що й не розкажеш…
— Серце берегти треба. Днів зо три — тільки ліжковий режим.
Коли медики поїхали, старенька вмовила Олену зателефонувати тій дівчині й запросити її в гості.
— Тільки ти теж приходь, добре? Подивишся на неї зі сторони. Може, помітиш щось недобре… Бо мені одній якось боязно. А раптом то шахраї? Хоч і красти в мене нічого, але сама знаєш — часи зараз такі, страшно.
Наступного дня ввечері — бо чекати довше старенька навідріз відмовилася — Олена одразу після роботи побігла до сусідки. Тільки-но зайшла, як пролунав дзвоник.
На порозі стояла чорнява дівчина. Раїса Василівна, лежачи на дивані, мовчки дивилася на гостю, а тоді жестом запросила сісти поруч.
Бачачи, що сусідка від хвилювання не може й слова вимовити, Олена взяла розмову на себе:
— Доброго вечора, Наталко. Розкажіть про себе. Звідки у вас ця адреса і чому ви вирішили, що Раїса Василівна — ваша родичка?
Дівчина нервово перебирала пальцями бейджик волонтера на шиї:
— Мені мама дала адресу, коли дізналася, що я їду до Києва. До цього я нічого не знала про бабусю. Тільки те, що тато родом звідси, і що мама його дуже любила, а він її зрадив.
Далі Олена та Раїса Василівна почули історію, яких чимало буває в житті. Мама Наталки познайомилася з її майбутнім батьком, коли той проходив у їхньому місті практику від інституту.
Закохалася без тями. Він теж — на вихідні до неї бігав. Коли ж дівчина зрозуміла, що чекає на дитину, якраз настав йому час повертатися додому.
Того вечора, коли вона хотіла розказати йому радісну новину, на побачення замість Бориса прийшов його друг. Приніс записку: «Пробач, забудь. Не шукай мене».
А на словах додав, мовляв, мати в нього дуже сувора і вже знайшла йому вдома вигідну наречену.
Дівчина тяжко переживала, але маля залишила.
— Мама казала, що дуже кохала вашого сина і не вірила, що він міг так підло її обманути, — тихо мовила Наталка. — Довго сподівалася, що він повернеться.
Про те, що Борис розбився на мотоциклі, жінка дізналася, коли доньці було вже п’ять років. Вона знайшла телефон і адресу майже одразу, але зателефонувати наважилася не скоро.
— Мама якось набрала ваш номер і попросила покликати Бориса, — вела далі дівчина. — Ви відповіли, що його немає серед живих. Мама була в шоці, і просто поклала слухавку.
І тільки тепер, коли я зібралася в Київ, вона розповіла, що в мене тут є бабуся. Телефон у вас змінився, тому я не змогла попередити про візит.
Ви не думайте, мені нічого від вас не треба — мама вийшла заміж, ми добре живемо. Просто ми ж рідня, одна кров… захотілося побачитися.
Раїса Василівна ледь чутно попросила:
— Оленко, дістань, будь ласка, альбом із серванта. Там, на другій полиці. Фото Бориса з випускного…
Коли Олена взяла знімок у руки, у неї аж дух перехопило: гостя була схожа на Бориса як дві краплі води! За годину всі три жінки вже сиділи на маленькій кухні й пили чай.
Бабуся не могла відвести погляду від дівчини, все вишукувала в її обличчі рідні риси.
Олена ж спостерігала за всім уважніше. Вона міркувала тверезо — надто вже багато нині всяких аферистів розвелося. Не хотілося, щоб стареньку ошукали, тому почала розпитувати:
— А коли в тебе день народження?
— Двадцятого січня дев’яносто сьомого року.
— А коли батько твій з практики повернувся?
— У травні дев’яносто шостого.
— А коли мама дзвонила бабусі?
— У дві тисячі другому, мені тоді якраз п’ять виповнилося.
— Я пам’ятаю той дзвінок, — втрутилася Раїса Василівна. — Борі вже три роки як не було… Мене той голос дуже стривожив, я потім довго спати не могла. Але та дівчина одразу трубку поклала, я й спитати нічого не встигла.
Наталка пішла пізно, обіцяла ще завітати. Олена ж вирішила не залишати сусідку саму. Разом із нею навіть сходила на стадіон, де працювала дівчина.
А коли захід було завершено, Наталка несподівано зателефонувала Олені й попросила зустрітися на вокзалі.
Дівчина стояла біля кас, серед галасливого натовпу студентів.
— Їдеш уже? А з Раїсою Василівною попрощалася? — схвильовано спитала Олена.
— Мені треба сказати вам щось дуже важливе, — Наталка відвела її вбік. — Я не її онука.
— Так я і знала! — вигукнула Олена.
— Але я не шахрайка, не подумайте! — заквапилася дівчина. — Послухайте, у мене в Полтаві є подружка, тезка моя — теж Наталка. Ми не тільки тезки, ми схожі як рідні сестри. Так от, та Наталка і є справжня онука.
Вона дуже хотіла побачити бабусю, дізнатися, чому батько так вчинив з її мамою. Але дзвонити боялася. А тут я якраз до Києва зібралася… Ну як було не перевірити все самій?
Олена стояла приголомшена.
Вона вже уявляла, як буде пояснювати це старенькій сусідці, тримаючи в руках заспокійливі краплі. А дівчина всміхнулася:
— Шкода, що довелося трішки обманути стареньку, ви вже пробачте. Мені треба було на власні очі побачити, яка вона. А тепер я свою Наталку заспокою, скажу, що бабуся в неї просто золото, що вона буде щаслива її бачити. Будь ласка, розкажіть Раїсі Василівні правду. Ось телефон справжньої онуки.
Додому Олена їхала в тяжких роздумах. Спершу зайшла погодувати кота.
Дивилася, як хрумтить своїм кормом Мурчик, і подумки репетирувала кожне слово.
Але корвалол не знадобився. Сусідка вислухала все дивовижно спокійно.
— Де той телефон? — запитала вона. — Набери, будь ласка, бо руки зовсім не слухаються.
— Може, не зараз? Давайте пізніше, хай вони самі наберуть?
— Ні, ні, навіщо відкладати? Хто знає, скільки нам того часу відміряно…
Олена слухняно натиснула цифри й віддала трубку старенькій.
— Алло, алло! Наталко? Це твоя бабуся з Києва, Раїса Василівна. Чекаю на вас у гості разом із мамою!
Ось так буває, життя приносить сюрпризи…
***
Цю історію прислала нам пані Олена. Знаєте, у народі кажуть: «Кров — не вода, вона завжди своє знайде». Іноді життя водить нас манівцями, заплутує стежки, але щире серце завжди знайде дорогу додому.
А як ви вважаєте, чи правильно вчинила дівчина, вирішивши спершу «перевірити» бабусю для своєї подруги, чи краще було б одразу сказати правду?
