— Та нащо нам уже ті офіційні стосунки? — щиро дивується 53-річна Маргарита. — Ми ж люди вже не юного віку, обоє в законних шлюбах побували, гулі понабивали — не склалося. А зараз і діти в нас уже дорослі, і майно в кожного своє, нажите роками…
Маргариті та її цивільному чоловікові Андрію — по п’ятдесят три. І розписуватися офіційно, хоча живуть душа в душу вже не один рік, пара категорично не хоче. Усе через той самий спадок.
На той світ, звісно, ще ніхто не збирається, здоров’я слава Богу, але ж у житті всяке буває, правда? Навіщо залишати дітям після себе тяганини по судах та заплутані майнові чвари?
— Те, що має він, з часом перейде до його дітей, — розважливо пояснює жінка. — А те, що моє — дістанеться моїм кровним: синові та доньці. Усе чесно і без зайвих образ.
Робота в Маргарити зараз зручна — дистанційна, хоча кілька разів на тиждень треба обов’язково з’являтися в офісі.
Тому життя родини облаштувалося так: половину тижня вони з Андрієм милуються природою на його власній дачі за містом, а на інші дні жінка повертається до своєї затишної міської квартири.
Донька Маргарити вже давно випурхнула з гнізда і вийшла заміж, а от 23-річний Данило поки що живе з мамою.
Хлопець він непоганий, працює, але зарплата в нього поки що, як то кажуть, лиш на дрібнички та на кіно. Маргарита, як турботлива мати, сама тягне на собі всі комунальні платежі, оплачує інтернет.
У ті міські дні Маргарита зазвичай обідає в робочій їдальні, а ввечері їй цілком вистачає склянки свіжого кефіру, тож продуктами холодильник вона не забиває. Виходить, що Данило годує себе сам.
Але жінка резонно вважає, що такий розклад — це вже неабияка допомога молодому парубкові. Житло ж знімати не треба!
Але цієї весни сталася халепа. Кілька місяців поспіль Маргарита спілкувалася з сином виключно по телефону і з дачі носа не показувала. Спочатку Андрій підхопив якийсь вірус, а потім і її звалило. Хворіли обоє важко, з температурою та слабкістю, тож пів місяця просиділи на суворому карантині між грядками.
— А тут нарешті полегшало, сили повернулися, — згадує Маргарита. — От я й вирішила: поїду в місто, провідаю свою квартиру, на роботі справи владнаю, та й лікарю треба було показатися. Сина попереджати навіть на думку не спало — я ж до себе додому їду! Ну і вийшло все, як у якомусь дешевому серіалі.
Відчиняє вона двері своїм ключем, заходить, а там…
— Добридень, а ви, власне, хто така? — таким зухвалим питанням зустріла Маргариту в її ж власній прихожій якась розмальована молода дівуля в халатику.
Звісно, жінка аж остовпіла від такого нахабства і відповіла резонним питанням:
— Ні, це ви хто? І що ви тут, у моїй квартирі, робите?
— Я — майже дружина Данила! Ми в цій квартирі живемо, — з неабияким почуттям власної гідності відрізала дівчина, підкирпивши носа.
Отакої! Виявилося, що рідний синочок тихцем привів у мамину хату свою пасію. Ані словечком не обмовився, дозволу не спитав! Ніби так і треба: мама ж на дачі у свого чоловіка сидить, тож хай там і сидить.
Дай, як то кажуть, мамо, дорогу молодим, посунься! І ця чужа дівчина вже встигла відчути себе повноправною господинею на чужих квадратних метрах.
— І ти уяви, її навіть не збентежило, — обурюється Маргарита, — що у квартирі повно моїх речей! У шафах мій одяг, на поличках моя косметика, документи лежать, мій посуд на кухні… Прийшла на все готове, обжилася, наче так і треба! А син який молодець! Хоч би словом попередив. Беріть, люди добрі, користуйтеся!
Маргарита мовчки пішла до своєї кімнати чекати сина з роботи. А та «майже дружина» тим часом спокійнісінько походжала квартирою, яку, вочевидь, уже подумки приватизувала.
То холодильником гуркне, то пісеньку мугикає, то сушить коси Маргаритиним феном у її ж ванній. Аж сміх і гріх!
Коли ввечері Данило нарешті переступив поріг, на нього чекала серйозна розмова.
— Синку, — суворо почала Маргарита, — я вже мовчу про те, що ти зобов’язаний був мене попередити, перш ніж когось тягти до моєї хати. Бог з ним. Але тепер послухай мене уважно і намотай на вус: я категорично проти того, щоб у моєму домі вешталися сторонні люди.
Виріс? Дозрів до сімейного життя з дівчиною? Прекрасно, ти вже дорослий чоловік, твоє право. Але будь ласкавий, вирішуй своє житлове питання самостійно. Купуй свою квартиру, бери іпотеку, знімай куток, але тут жити з дівчатами я тобі не дозволю.
— Але ж ти все одно тут майже не живеш! — обурено визвірився Данило. — Ти ж постійно за містом стирчиш, то яка тобі різниця? Ти ж сама завжди казала, що ця квартира з часом дістанеться нам із сестрою. Що змінилося?
— Дістанеться, — спокійно підтвердила Маргарита. — От коли мене не стане, тоді все буде ваше. І ти слушно зауважив: не тільки твоє, а й сестрине. Тож думати про власне гніздечко тобі так чи інакше доведеться.
А щодо того, де я живу, чому я там живу і як часто користуюся своєю власністю — це тебе взагалі не повинно обходити. Сам живи тут на здоров’я. А з дівчиною — ні. Я приїжджаю сюди відпочити на кілька днів, і чужих людей у своїх стінах терпіти не збираюся.
— А я не стороння! Я, між іншим, його майбутня дружина! — втрутилася в розмову дівуля, ображено надувши губки.
— Може, й дружина, — іронічно кивнула Маргарита. — А може, й ні. У житті, знаєш, усяке трапляється. Але зарубай собі на носі: навіть якщо ти станеш законною дружиною, прав на цю квартиру не маєте ні ти, ні твій потенційний чоловік. На цьому крапка. Я своє слово сказала, і воно тверде.
Данило на матір смертельно образився.
Демонстративно зібрав речі, підхопив свою пасію і грюкнув дверима. Вже два тижні з матір’ю не розмовляє. А наостанок та спритна дівуля ще й кинула в обличчя Маргариті, що вона — справжнісінька «свекурва».
— Ні собі, ні людям! — сичала вона. — Сама в квартирі не живе, і рідному сину не дала! Ну і сидіть тут сама, як сич на гілці!
— От тобі й маєш, — уже зі сміхом згадує цю бурю в склянці води жінка. — Я про дітей думаю, голову ламаю, як їм майно вберегти, а я ж ще й жадібна «свекурва» виявилася!
І це при тому, що я цій малій навіть свекрухою ще не стала, і не факт, що колись стану. Так, можливо, я й ночую тут лише пару разів на тиждень, але я принципово не хочу, щоб мій син водив сюди дівчат.
Дружина, не дружина — байдуже. Я у свекрушиній хаті жодного дня не жила, чужих порядків не терпіла, і мені ніяких невісток на моїй кухні теж задарма не треба!
Отаку життєву бувальщину надіслала нам читачка. Дійсно, правду в народі кажуть: пусти в хату погрітися, то ще й з печі виженуть. А як би ви вчинили зі своїми дорослими дітьми в такій ситуації — захищали б свою територію чи поступилися б місцем молодим?
