Ми з сестрою рано залишилися без батьків. Уляні тоді було 23 роки, а мені ледь виповнилося 18. Після батьків залишилася двокімнатна квартира в районному центрі. Сестра якраз закінчила інститут, а мені тільки належало виїхати вчитися.
Я вступила вчитися в обласному центрі, а Уля знайшла роботу в рідному містечку. Виявилося, що в неї вже був наречений і коли не стало батьків, це лише відтермінувало на кілька місяців її весілля.
— Тепер ми просто розпишемося, – сказала мені сестра, – Іван переїде жити до мене. Ти ж не заперечуєш, однаково тебе щонайменше 4 роки не буде вдома.
— На канікули ж я буду приїжджати, – попередила я, – тож мою кімнату прошу не займати.
— Ну канікули, є канікули, – поморщилася сестра, – ніхто й не жене тебе і від дому не відмовляє, що ти відразу?
Перший же мій приїзд додому в листопаді показав, наскільки я мала рацію в думках. Не дуже приємно було приїхати і виявити, що в кімнату буквально не увійти – вона вся завалена речами і сумками з речами.
— Відсуну вбік, – сказала сестра, – ти всього на кілька днів, не завадять. Що це? Ну сезонні речі Івана, посуд деякий, не встигла розібрати. Мені свекруха стільки всього навезла!
У ці ж вихідні мені довелося познайомитися і зі свекрухою сестри. З її Іваном я вже була на той час трішки знайома. Юлія Василівна панночкою виявилася не особливо приємною.
— А в сестрички твоєї тут сім’я, – повчально сказала вона, – і дитинка буде. Тож незабаром їм тут буде затісно. Як навчаєшся? Вчися добре, та з роботою вирішуй. Дивись, влаштуєшся в області, заміж там вийдеш і сюди не повернешся.
Перекладаю з мови сестриної свекрухи:
“Тебе ще тут не вистачало, приперлася. Поїхала? От і сиди там, тут тобі немає місця, тож чіпляйся там за будь-які штани, але щоб сюди після навчання ти не потикалася”.
У принципі, як я зрозуміла, і Уляна, і її чоловік були з цим перекладом згодні, хіба що вголос не говорили.
— Дитина зʼявиться, – сказала мені Уляна на прощання, – ми вже твою кімнату займемо.
Це було не запитання, а твердження. Але я заперечила:
— Не треба. Це моя кімната, а малюк перші роки спокійно зможе жити в кімнаті поруч із батьками.
— Тобі шкода чи що? – встряв у розмову Іван (весь у матусю), – сама не живу і іншим не дам, чи як? Якщо будеш приїжджати, ночувати ж є де, хоча що тобі тут робити?
Я приїжджала рідко. Частіше туди, де мене зустрічали як прикру перешкоду, їздити не хотілося. У сестри зʼявився син. У моїй кімнаті він не спав, але речами її завалили ще більше: коляски, сумки з лахміттям.
— Уляно, – сказала я сестрі вже навчаючись на 4-му курсі, – ти скоро виходиш із декрету, давай думати, як нам із тобою роз’їхатися. Продамо квартиру, розділимо гроші і ми обидві зможемо взяти собі по окремій квартирі в іпотеку.
— А ти ж казала, – стрепенулася сестра, – що в тебе наречений є. Ти що, заміж не збираєшся чи що? Виходь, не будь дурепою, тут же ловити нічого. Влаштовуйся там.
— Постараюся, – кажу, – але у сенсі влаштуватися там. А наречений… Ми ще не загадували ні про весілля, ні про сім’ю. Та й у будь-якому разі, жити нам десь треба буде.
— Треба шукати такого, – повчально втрутилася в бесіду свекруха сестри, яка, як я зрозуміла, постійно стирчала в нас удома, – щоб із квартирою був.
— Щось, Юліє Василівно, – відповідаю, – Уляні так не пощастило, щоб наречений, та з квартирою.
— Ти як зі старшими розмовляєш, – злетіла чужа для мене тітка, – ось тому тебе тут і не чекають!
Якщо чесно, мені було по барабану, чекають мене чи ні після закінчення інституту. Мені й самій не дуже хотілося повертатися в цей тераріум. Зате за сестру можна було порадіти: це ж треба, живе зі свекрухою душа в душу.
Про те, щоб сестра думала щодо продажу квартири, я заговорювала з Уляною ще кілька разів. Сестра обіцяла подумати. Я ще під час навчання я знайшла місце, де буду працювати. За моїми підрахунками, мені б вистачило на орендоване житло і на те, щоб себе утримувати.
А пропрацювавши півроку і зібравши довідки, я планувала взяти в іпотеку однокімнатну квартиру у великому місті. Звісно, спочатку треба було продати нашу спільну із сестрою житлоплощу. Про це я і сказала Уляні в серпні минулого року.
— Ти б хоча б озирнулася спочатку, – прикро скривившись, відповіла Уляна, – навіщо кидатися з вогню, та в полум’я? Сюди, принаймні, ти можеш повернутися. Незаміжня, на біса тобі іпотека? Час зараз який? А раптом не потягнеш, роботу втратиш? Що тоді?
— Уляна, – кажу, – це моя справа. Я не повернуся сюди та й куди повертатися? Моєю кімнатою щосили користується племінник, твій чоловік у мої приїзди дивиться косо, Юлія Василівна у вас буває щодня, а мене вона терпіти не може. Нам із тобою все одно треба розв’язати цей вузол. Давай починати продаж.
— Добре, – погодилася сестра.
Як я зрозуміла, вона просто злегка потрясла повітря своєю висловленою згодою. Робити ніхто нічого не збирався. Я сама подала оголошення про продаж, розмовляла з покупцями, весь пакет необхідних документів зібрала ще в грудні.
— У мене не готово, – розвела сестра руками, – ми не встигли. У мене дитина, робота, ні, я не придивлялася ще варіанти. Куди поспішати?
— Зате я пригледіла, – кажу, – напружтеся, врешті-решт.
Через те, що сестра саботувала домовленості, одного покупця ми й так упустили. Під Новий рік, коли я приїхала в рідне місто, у нас із сестрою та її родичами розгорівся скандал.
— А нам не на часі зараз продаж та іпотека, – заявила Юлія Василівна, – Уля в положенні, знову скоро сяде в декрет, із чого платити внески, та й що їсти будуть твоя сестра і двоє племінників? Кілька років доведеться почекати.
Тут уже я вже не втрималась. Яке моє діло до того, що їстиме сестра в черговому декреті? Про це вона має думати і її чоловік. Як і про те, що треба оберігатися, поки квартирне питання не вирішене. На що вони розраховували? На те, що я розчинюся в просторі сама собою? Залишу їм половину квартири?
Я висловилася, пообіцяла, що продам навіть кімнату, нехай дешевше, ніж могла б бути половина від продажу квартири, але чекати, коли моя сестра перестане збільшувати поголів’я своєї сім’ї, я не маю наміру.
— Давай продавати, – зателефонувала Уляна днями, – я згодна. Зі свекрухою домовилася, з нею поживемо деякий час.
Кинувши всі справи, з покупцем, який ось уже півтора місяця терпляче чекав на угоду, я поїхала в рідне місто.
— Домоглася свого? – просто в нотаріуса перед кабінетом, перед чужими людьми гучним голосом запитала мене Юлія Василівна, і навіть пальцем звинувачувальний жест у мій бік зробила, – знищила невинне дитя? Що очима кліпаєш? Твоїй сестрі переривання довелося робити. Нікуди ще одну дитину заводити, сестричці ж молодшенькій квартиру продати закортіло! Нехай це буде на твоїй совісті, нахабко!
Ми з сестрою мовчки зайшли в кабінет, мовчки підписали документи. Я мовчки вивозила свої деякі речі з квартири. І видихнула лише тоді, коли зрозуміла, що мені нема чого більше спілкуватися з цими людьми.
Я не вважаю себе винною в тому, що у сестри не буде другої дитини – це не моя справа і не моя відповідальність. Не буде в мене рідної сестри? А вона в мене була?
