— Мамо… це моє життя. Не подобається Сергій, не хочеш приходити на весілля — не приходь!
— Та ти зрозумій, я тобі добра бажаю! Тобі ж поговорити з ним не буде про що! Про що говорити? Про машини? Ну, місяць, ну два поговорите. А потім усе. Він же, мабуть, і книжки жодної не прочитав!
— Мамо, якщо ти збираєшся зіпсувати мені найкращий день у житті, краще й справді не приходь! — не витримала Ліка.
Вона вже добрі три години намагалася бути хорошою донькою. Хорошою, люблячою, розуміючою… але як бути такою донькою, якщо мати не розуміє її абсолютно. Поки був живий батько, він їх із мамою якось пов’язував. З’єднував.
Був тим самим містком між матір’ю і донькою, по якому проходили любов і розуміння. Насилу, зі скрипом, але іноді виходило. Не стало батька, і все. Обірвався зв’язок.
— А я і кажу про те, що не прийду! Що за свято таке, за кого попало заміж виходити?
Ті ж три години мама Анжеліки, Валентина, говорила, як їй не подобається Сергій. І що це за професія така, машини ремонтувати. І що раз донька не прислухається до думки старших, то мати просто не прийде на весілля, та й усе.
Мати була вчителем у школі. Усе своє життя.
І Ліка вивчилася на вчителя української мови та літератури. Щоправда, за фахом працювати не пішла — не відчувала в собі тієї любові до дітей, тієї самовіддачі, які потрібні для роботи вчителем у школі. Анжеліка пішла працювати в книжний магазин. Там, серед книг, вона почувалася добре й комфортно.
Машину їй подарував батько. Бачив, як вона змалку палаючими очима дивилася на кермо. На пенсії продав свою стару, додав заощадження і купив Анжеліці новий автомобіль.
— Їзди, доню!
Ліка зраділа. На права вона вже здала, а ось де взяти своє авто, не уявляла. І тут такий подарунок від тата.
— Але ж ти продав свою… — пробурмотіла вона. — Ти так її любив.
— Та я вже так втомився від усього, що не хочу більше водити машину.
Ще б він не втомився… з такою дружиною.
Ліка возила батьків, якщо їм кудись було потрібно. Усіх усе влаштовувало. Ліку — машина, робота, і частково їхня родина. Батьків — захоплення доньки, її освіта, і частково робота — мама б, звичайно, вважала за краще, щоб Ліка працювала в школі. А потім раптово тата не стало, і все розсипалося.
Ліка з мамою все частіше не розуміли одна одну й були одна одною незадоволені. Машина зламалася, і в автосервісі Анжеліка познайомилася із симпатичним автомайстром Сергієм.
І так якось вони одне одному підійшли, що менш ніж за рік вирішили одружитися. І ось тут-то мама висловила все, що думає на цю тему.
Ліка і слухала, і не слухала. І намагалася переконати в чомусь маму. А потім не витримала. І сказала, що має намір бути щасливою. А мама може не приходити на весілля, і взагалі йти куди подалі. Ввічливо, але сказала. І пішла, зібравши речі.
На весіллі Ліці було невесело. Мати й справді не прийшла. Ось так, бути сиротою при живій матері, на власному святі життя…
— Донечко, не сумуй! Усе владнається. — сказала їй простодушна свекруха, і обійняла невістку.
Ох, ну яка ж мати недалека! Яка різниця, є освіта, чи ні. Читають вони книжки, чи ні. Он свекруха яка добра в неї! Рідна мама не прийшла на весілля, а ця обіймає й втішає.
Ліка із Сергієм жили добре і щасливо. У них зʼявилося двоє синів із різницею в чотири роки. Щовечора, уклавши спати дітей, Ліка базікала зі своїм чоловіком про все і ні про що, і думала, як же добре, що вона не стала слухати маму.
Яка молодець, що вчинила по-своєму.
Минуло вже десять років.
Ліка не зідзвонювалася з Валентиною, не приходила в гості. Вони стали чужими людьми.
Іноді Сергій заговорював із Лікою на тему її матері. Казав, що Вадик із Мишком повинні знати свою бабусю з іншого боку. І що життя коротке, казав. І що старим допомога буває потрібна. Чоловік був обережний і не тиснув на Анжеліку, але вона все одно не любила ці розмови.
Їй не хотілося бачити маму, чути чергові лекції. І ще… не могла вона пробачити Валентині такого ставлення до вибору доньки. І того, що мати не прийшла на весілля.
Валентина Олексіївна ретельно збиралася. Що там сьогодні за планом? Поліклініка і пенсійний. Не хочуть нормально працювати. Доведеться вчити, що вона, даремно, чи що, все життя вчителем працювала?
А завтра треба буде сходити до дільничного. Нехай приймуть міри до хуліганів, які до півночі музику під вікном вмикають. А може й сьогодні встигне до поліції. Влаштує рознос Дімі цьому. Чим він узагалі там займається?
Поліція має охороняти спокій жителів, а не папірці заповнювати, та з місця на місце перекладати.
Валентина Олексіївна вийшла на пенсію два роки тому, і відтоді методично й регулярно дошкуляла всім місцевим службам. Чимось же вона мала зайнятися?
Може їй самій більше подобалося посидіти, відпочити з чашкою чаю і книжечкою, але якщо всі навколо працювали погано! Сьогодні, прямуючи із пенсійного фонду до відділку, жінка послизнулася і впала просто перед ґанком дільничного.
Дві думки відвідали її практично одночасно: «Треба було піти завтра, вдосвіта» і «Ось і комунальники працюють огидно! Слизько як».
Дільничний Дмитро Петрович побачив Валентину у вікно. Вийшов. Викликав швидку допомогу — жінка не могла наступити на ногу. Виніс стілець, щоб посадити Валентину до приїзду швидкої.
— Валентино Олексіївно, ви до мене, чи що?
— До тебе, Дімо. До тебе.
Діма свого часу навчався в школі під її класним керівництвом.
— І що цього разу?
— Так… негідники ці знову шумлять ночами! Музику вмикають голосно.
— Де шумлять?
— Під вікнами.
— Під вікнами? Узимку? — Діма помовчав. — Валентино Олексіївно, зателефонуйте Ліці.
Вона помовчала. Поморщилася — нога боліла. Зламала, напевно.
— Ліка не хоче мене знати.
— А ви? Знаєте, як вона?
— Знаю. Два сини в неї, Вадим і Михайло. І з автослюсарем своїм недолугим живе.
Жінка тяжко зітхнула.
— А я казала, що вони за місяць розбіжаться… Дімо, ти ж мені й дізнавався про Ліку. Забув?
— Не забув. Валентино Олексіївно, ну ненормально це! Чого ви все по інстанціях бігаєте? Краще б онукам час приділили. Не час визнати, що ви помилилися?
— Не знаю я, Дімо. Що я їй скажу?
— Може, для початку, сказати: «Вибач!»? Га? Життя швидкоплинне.
Під’їхала швидка. Валентину відвезли в травмпункт. У неї виявився закритий перелом. Наклали гіпс. Вона подумала-подумала, і зателефонувала Дімі:
— Дімо… я не знаю, кому ще зателефонувати. Допоможи мені ще разок. Забери мене з лікарні.
— Ага. — сварливо сказав дільничний. — А ви потім будете знову ходити мені заяви на хуліганів писати? Ось, полежіть там, подумайте!
— Дімо! — вигукнула Валентина.
— Та годі-годі. Чекайте.
Він скинув дзвінок, подумав, і набрав номер з папірця.
— Ліко, здрастуйте! Це дільничний з району, де ваша мати живе…
І розказав все, що думав.
— Поїдемо, і всі разом! — сказав Сергій.
— Ура, поїдемо до бабусі! До нової. — зраділи хлопчаки.
— Не така вже вона і нова. — пробурмотіла Ліка. — Сергійку, я не хочу!
— Кохана, я починаю думати, що одружився з монстром! Мати ногу зламала, а ти все своє: «Не хочу, не хочу!» Їдемо!
Ліка скорилася. Вони сіли у свій місткий мінівен, і попрямували до лікарні.
— Неволіна, приїхали по вас! Давайте, допоможу спуститися.
Медсестра допомогла Валентині сісти в крісло і на ліфті спустила вниз. Жінка пошукала очима Діму.
— Мамо… — почула вона, і в грудях стало несподівано гаряче.
— Ліко… — Валентина заплакала.
Анжеліка підійшла й обійняла матір. Та сиділа, обхопивши доньку двома руками, і бурмотіла: «Прости! Прости! Прости! Прости!».
Сергій делікатно покашляв. Валентина Олексіївна подивилася на нього і нерішуче посміхнулася. Потім перевела погляд на хлопчиків, що стояли поруч із батьком, і знову розридалася.
— Ну, що? Поїдемо? — запропонував Сергій. — Далі знайомитися будемо вдома, так?
Ліка відпустила маму.
Валентина Олексіївна витерла сльози й кивнула. Нога в неї боліла, зате на серці стало добре і легко. Усе тепер буде добре. Головне, самій більше нічого не зіпсувати!
Для початку, такий прекрасний день… найкращий день за десять років.
Ось така історія…. Ніколи не буває пізно визнати свої помилки. Поки всі живі…
