— Донечко, ну ти взагалі… Ми теж завжди працювали нарівні з чоловіками, і бабусі ваші працювали та заробляли. Але чоловіків ніхто не ставив біля раковини й плити. Тим паче, якщо чоловік такий як Дімка – заробляє. І ми ще примудрялися і пироги пекти, і білизну крохмалити, і прати без усяких автоматів. Тобі навіть на іменини чоловіка ліньки було стіл накрити, соромся. От особисто мені за тебе соромно

— Те, що свекруха на його боці – мене анітрохи не здивувало, але від власної мами я такого не очікувала. Загалом, відчитали мене по повній програмі і виставили справжньою ледащою, – скаржиться подрузі Інна. – Чоловіка я, виявляється, не поважаю, лінуюся, господиня з мене погана, мати – ніяка.

— Нормально, а за що так?

— Та ні за що, були в нас вони в гостях, у Дімки були іменини. Ну й чоловік поскаржився, що днями в нас сварка сталася, розповів і про привід. Знаєш, типу жартома так розповів, зі сміхом, мовляв, розсудіть, матінки, хто з нас правий? Ось дружина до мене претензії висунула. І понеслося. Мами збудилися і дружно стали на бік бідного мужика. Прикро, сил немає. Вони пішли, а я з чоловіком знову посварилася. І за те, що він сміття з нашої хати виніс, ну і за той самий привід, який для мене абсолютно серйозний, щоб зі смішками про нього говорити.

Інна і Дмитро в шлюбі 7 років. Куплено квартиру в іпотеку, є син, йому 3 з невеликим, і Інна вийшла на роботу, потихеньку звикає і до нового режиму дня, і до того, що колектив і порядки на роботі нові, бо вона звільнилася рівно в день, коли мала вийти на колишнє місце і наступного дня вийшла на нове.

До декретної відпустки Інна була чудово влаштована: велика зарплата, цікаві завдання, постійний рух. Отримувала жінка стільки ж, скільки й Дмитро, а частенько й істотно більше за чоловіка. Але на новій роботі були і мінуси: далеко добиратися, ненормований робочий день, плаваючий графік. Загалом, з дитиною, яка пішла в садок тільки-тільки – зовсім не варіант.

Обидві бабусі працюють ще, та й живуть не поруч. І взагалі, бабусі зараз не дуже горять бажанням жити проблемами дітей і онуків, напевно, це правильно. Ось і Інна з чоловіком розсудили, що свої труднощі вони мають долати самі. Допомогли батьки, чим могли – спасибі їм величезне, але далі вони не зобов’язані.

— У чоловіка на роботі найбільше кар’єрне зростання за весь час, поговорили заздалегідь, він страхувати мене не зможе, – розводить Інна руками. – Загалом, смикатися щоразу і дзвонити комусь, хто зможе вчасно забрати сина з садка і дочекатися нашого приходу з роботи – абсолютно не варіант. Я чомусь зовсім не хвилювалася про лікарняні, мене напружував саме графік роботи.

Подружжя розсудило, що тепер чоловік отримує дуже навіть непогано, і зарплата дружини, яка на місці, знайденому Інною, ледь не удвічі нижча, ніж у чоловіка, – це нічого. Головне, що вона буде, ця зарплата взагалі. І син буде під наглядом. Так Інна змінила місце і сферу діяльності.

Працювати виявилося несподівано важко: адаптаційний період, нові люди, нові завдання. Майже 4 місяці минуло, а жінка так і не звикла. Їй важко. Зарплата нижча, але обсяг роботи, з огляду на специфіку, вимотує до стану вичавленого лимона, коли бреде Інна до садочка за сином і мріє вже про відбій.

— А який відбій, якщо треба готувати вечерю, прибрати, позайматися з сином, приготувати на завтра одяг чоловікові, дитині, собі. А ще й за покупками заходимо, годину іноді витрачаємо на магазини. День бабака і білка в колесі одночасно, – зітхає Інна.

Жінка визнає, що частину побутових турбот цілком міг би взяти на себе чоловік. Наприклад, покупки, миття посуду, ігри з сином. Та й вечерю міг би приготувати. Або хоча б поїсти те, що приготовлено на 2 чи 3 дні заздалегідь. І у вихідний міг би допомогти Інні з домашніми справами. Міг би, але не робить. Як виявилося, принципово.

— До декрету і проблем таких не було, і питань не виникало, ми навіть і не їли майже вдома, а потім, так, чоловік розбалувався. Я ж у декреті, я ж удома. Ну і я не дуже намагалася його напружувати – чоловік, добувач, заробляє, тягне сім’ю. Але зараз же життя знову змінилося, а чоловік пальцем об палець не стукне. Приходить, поїсть і з телефоном на ліжко. Усе, він втомився, його не чіпайте. Та ще й невдоволений з приводу того, що вечеря – розігріта, а не приготована. Бачиш, він уже вчора гуляшу наївся, йому сьогодні рибки хотілося смаженої.

Із цієї претензії щодо смаженої риби і почався той нещасливий скандал. Інна висловила, що він тепер не весь день удома, що дуже втомлюється, вона б і приготувала щось новеньке, але не має в неї ні сил, ні часу. І закликала чоловіка взяти на себе частину побутових справ «як раніше».

— Як раніше? – усміхнувся чоловік. – Раніше ти отримувала стільки ж, скільки і я, а тепер – удвічі менше. Ти змінила роботу, працюєш поруч, отримуєш копійки. Я вважаю, що все правильно: я заробляю більше, ти більше по дому пораєшся. Повинен бути баланс.

— Так стало прикро, – каже Інна. – Я погодилася поступитися своїм заробітком заради потреб сім’ї, а чоловік дорікає? Якщо я заробляю менше, то мушу прислуговувати в побуті йому? От як це називається?

Подружжя посварилося, кілька днів не розмовляло. Готувати чоловікові на день народження, хоча чекали тільки мам, Інна відмовилася, у підсумку їжу замовили. Але чоловік примудрився висміяти її перед гостями, а ті підтвердили його правоту.

— А що він не так сказав? – знизала плечима свекруха. – Мужик у полі, а баба в хаті, так повелося з давніх-давен. Він гроші заробляє, на ньому відповідальність за сім’ю, а твій заробіток – тільки приємна підмога. Так, має бути баланс. Чий внесок менший у бюджет, той компенсує це все домашньою роботою.

— Донечко, ну ти взагалі… Ми теж завжди працювали нарівні з чоловіками, і бабусі ваші працювали та заробляли. Але чоловіків ніхто не ставив біля раковини й плити. Тим паче, якщо чоловік такий як Дімка – заробляє. І ми ще примудрялися і пироги пекти, і білизну крохмалити, і прати без усяких автоматів. Тобі навіть на іменини чоловіка ліньки було стіл накрити, соромся. От особисто мені за тебе соромно.

— І чоловік сидів такий самовдоволений, – злиться Інна. – Загалом, підсумок такий: із чоловіком знову в контрах. Обом мамам на дзвінки відповідати навіть не хочу.

— І що робити будеш?

— Спробую повернутися на колишню роботу, а не вийде – шукатиму таку саму. Дитина? Я чоловікові вже сказала: навпіл дитина і мене не хвилює, як він викрутиться. Нехай домовляється з добренькими мамами. Або… або розлучення. Я себе в служницях у нього точно не бачу.

В Інни зараз, звісно, емоції. Та й чи можна реагувати інакше на таку несправедливість, начебто епоха рівноправ’я, а давні думки досі бродять у головах. Що думаєте? Хто правий?

You cannot copy content of this page