Іван і Тетяна обідали, коли вхідні двері відчинилися і в будинок зайшла неохайна жінка. Вона недбало кинула старий рюкзак у кут і сказала:
– Ну, привіт, батько, – і розкинула руки для обіймів.
Іван подавився і почав кашляти. А Тетяна сказала:
– Ти хто така? І який батько?
Жінка примружилася:
Ти, тітонько, паркан свій прикрий. Я не до тебе прийшла, а до батька рідного. Татку, ти що мене забув? Це ж я, твоя донечка, Рита.
Скільки років минуло, а я все заспокоїтися не можу. Як там мій татко поживає, не хворіє, не дай Боже, – відповіла Рита.
Іван нарешті видавив із себе: Навіщо? – кашель знову здолав його – Навіщо, ти прийшла? – запитав він.
– Так за подарунком, тату. За лялькою, яку ти мені обіцяв двадцять років тому, – усміхнулася Рита.
Мами не стало, коли Риті сім років було. Батько витримав один із пів року і привів їй нову маму Таню. А з нею ще двох братів.
Насамперед нова мама виселила дівчинку з її кімнати й поселила в загальній. Хлопчакам потрібніше, винувато пояснив батько, ховаючи очі.
Хлопці були старші за дівчинку і бешкетували. Вони постійно рвали зошити першокласниці й вона ночами, розмазуючи сльози, переписувала домашні завдання. Адже мама Таня забороняла даремно використовувати світло.
А коли Риті виповнилося вісім, просто в день народження, батько відвів її до дитячого будинку.
– Донечко, це ненадовго. Скоро я тебе заберу назад. Буду приходити до тебе вихідними й принесу тобі велику ляльку. Пам’ятаєш, вона в магазині на вітрині стояла. Ось таку і привезу!
Рита довго чекала тата і подарунок, але він так ніколи й не прийшов. Рита сіла за стіл і скомандувала:
– А ну, тітко, хлюпни мені супу. Жерти хочу, переночувати ніде, – Таня мовчки дістала тарілку і налила туди один ополоник. Рита похитала головою:
– От скільки років минуло, а ти, тітонько, не змінилася. Знову на мені економиш? Давай більше, чого жмешся? І повернулася до батька:
– Ну що, татку, діставай свою заначку, накатимо по одній за зустріч – весело сказала Рита. Той подивився на Тетяну. Та крізь зуби, прошипіла:
– Ми не вживаємо.
Рита ляснула себе по коліну:
– Я так і знала. Але нічого, я на відміну від свого баті, з порожніми руками в гості не ходжу. Тітонько, збігай і дай мені мій рюкзак.
Та спалахнула:
– Тобі треба, сама й неси!
Рита підняла брову і вкрадливо сказала:
– Тітонько, ти не зрозуміла головного. Я не просто прийшла, вас побачити. Жити у вас буду. А що? Ти колись мене з дому виселила, відправила в дитячий будинок. Правильно? Тепер твоя черга.
– Вали звідси чи ні, будеш добре поводитися, може, й дозволю залишитися.
Тетяна з обуренням підвищила голос:
– Іване, а ти чого мовчиш? Твоя дочка наді мною знущається, а йому хоч би що. Той сказав — Рито, ти це, того. Не груби тітці Тані, вона тут господиня.
Рита похитала головою:
– Ой, як усе запущено. Молодець, тітко, загнала мого батька під каблук. І дивлюся, дуже щільно. Ти, батьку, не бійся. Ми з цією тіткою розберемося. Теж відправимо куди-небудь!
Тетяна сказала:
– Я зараз синові зателефоную. Він тебе, погань така, викине звідси!
На що Рита сказала:
– Це Юрку чи що? Так він за пляшку швидше тебе звідси викине. Так, тітонько, не пощастило тобі з дітьми. Старший то твій того, згинув, так? Вже дуже, я чула, до чарки був не байдужий. І на молодшого така ж доля чекає.
Тетяна забилася в істериці.
– Не чіпай моїх дітей. На себе подивися. Явно не в палаці живеш!
Рита грубо відповіла:
– Так завдяки тобі, тітонько. Ти непогано влаштувалася колись у житті. Знайшла собі вдівця і влізла в його дім. Позбавилася від його доньки на користь своїх діток. Жила видно всі роки непогано. Про мене напевно й не згадувала. Позбулася доньки.
Але я то повернулася, на зло тобі й повторюю, життя тобі тепер пеклом здасться. У мене далекі плани.
Чоловік у мене є, цивільний. Три рази сидів. Так він через тиждень приїде, тут будемо жити.
Потім, татку, ми тебе онуками тішитимемо. Класне життя на нас чекає. А що? Сім’я нарешті возз’єднається. Так, тату? Ти ж сумував за мною?
Іван кивнув і опустив голову. Рита переможно подивилася на Тетяну:
– Ось бачиш? А зараз постели мені ліжко, я втомилася. Поспати хочу. А як встану, щоб ванну мені приготувала, бруд із себе змити.
Рита прикинулася, що спить, а сама стала підслуховувати. Тетяна напівпошепки говорила Іванові:
– Ти ганчірка, чи що? Чого мовчав, як риба. Вона тут жити зібралася, ще й із розбишакою. Ти що не розумієш? Вони ж нас обнесуть або чого гірше. Гони її в шию, кажу тобі. Гуляла десь усі ці роки, хай гуляє далі.
Іван винувато відповідав:
– Але вона ж моя дочка. Як я її вижену? Ти й так мене тоді змусила відмовитися від неї. Ні, не можу і не хочу. Мені й так соромно перед нею.
Рита подумки, поплескала. У батька виявляється крапля совісті ще залишилася.
З такими думками, вона заснула. Якийсь шурхіт змусив її насторожитися. Вона відкрила одне око. Тетяна стояла біля неї, з подушкою в руках.
– Посадять, тітко – голосно сказала Рита. Та від несподіванки здригнулася.
– Я це. Тобі її принесла. Щоб м’якше було:
– Рита засміялася: – Ну дякую. А я подумала погане. Ну що, ванну приготувала?
Тетяна заметушилася:
– Батько твій цим займається. Ти, може, поїси? Я там млинців напекла.
Рита здивувалася:
– Щось підозріло ти, тітонько, такою доброю стала. Траванути мене хочеш? Не вийде. У мене з травленням усе гаразд, хоч цвяхи перетравлюй. І я тобі не вірю. Ти як була змією, такою і залишишся.
Тиждень Рита ганяла Тетяну. Та благала: Будь милосерднішою, дівчинка. Я ж уже не молода. Рита жорстко сказала:
– А де було твоє милосердя, коли ти маленьку дівчинку від дому відірвала? Що мовчиш, соромно? А мені ні. Ти мені відповіси за всі мої сльози.
Тетяна стала перед нею на коліна:
– Пробач мені за заради Бога. Мене і так життя покарало. Куди ще більше ридала вона.
Рита махнула рукою:
– Гаразд, вставай. Бачу, що пройняло хоч трішки. Живіть, як жили. А я їду. Хоч і без подарунка, так, тату?
Іван підскочив:
– Донечко, то давай я тобі грошей дам. Купиш на них усе що хочеш — Рита похитала головою:
– Ти так нічого й не зрозумів, батьку. Я до тебе не за грошима приїхала. А тільки за тим, щоб почути від тебе хоч слово про любов до мене. Але, мабуть, даремно. Прощавайте!
І закинувши рюкзак на плече, вийшла. Ніхто за нею не вийшов, хоча вона чекала. За селом на неї чекала машина.
Вона сіла в неї й розплакалася, як дитина. Чоловік обійняв її і притиснув до себе:
– Я ж казав, що це погана ідея. Навіщо ворушити старе, коли в тебе є справжнє. Розчарувалася, так?» — співчутливо, запитав він.
Рита підняла на нього очі:
– Так, коханий. Я ж думала, що батько мене любив усі ці роки, просто помилився колись. І прийме мене будь-хто. Вони навіть про мене і не згадували, уявляєш? – вона знову заридала.
Чоловік обійняв її ще міцніше:
– Треба чоловіка слухати, Ріто. Я ж попереджав, що так може бути. А ти вперлася, він хороший. Поїхали краще додому, діти вже скучили. Усі питають, коли мама приїде.
Рита витерла сльози й усміхнулася:
– Я теж скучила за ними. Поїхали швидше. Але насамперед під душ. Змити з себе все хочу. І забути.
Давай тільки, поки ми тут, до мами з’їздимо. Квіти покладемо, я дорогою нарвала. А батько? Не було його в моєму житті й не треба. У мене є ти й діти. Мені більше нікого не треба.
Минуле нехай залишається в минулому, ти маєш рацію. Але мені треба було спробувати. Не вийшло і Бог з ним. На все воля божа…
