Так склалося, що нашу доньку виховували мої батьки. Ми з чоловіком були на першому курсі вишу, коли я дізналася про те, що чекаю дитину.
– Доню, давай коли Алісі виповниться 2 роки, хай з нами живе. До садочка будемо її водити, та й ми на пенсії, в нас більше вільного часу займатися дитиною, – запропонували мені мама та батько. Тож ми з чоловіком погодилися.
Ще до появи дитини ми швидко розписалися, але вирішили, що навчання я не кидатиму, це не тільки моє майбутнє, а й дитини. Так дочка і жила у дідуся та бабусі до 15 років.
Звичайно, ви запитаєте, чому не забрали раніше? Після закінчення навчання треба було встати на ноги, шукати роботу, бо перебивалися підробітками чоловіка та допомогою наших батьків.
– Доню, нам добре з онукою, хай живе скільки потрібно. Буде у вас час накопичити грошей, а потім заберете до себе!, – відповідали мені щоразу батьки.
Потім ми придбали власну квартиру, але з’явилися кредити та борги. До того ж квартира була в новому житловому комплексі, довелося. ще й ремонт одразу робити.
– Кохана, санвузол повністю готовий від забудовника, кухня також є, потрібно тільки холодильник придбати. А кілька місяців можна й на матраці поспати, а потім вже будемо докуповувати меблі, – казав мені чоловік.
Тож ще два роки ми приводили до ладу нову квартиру. Жити було можна, але доводилося терпіти ці тимчасові незручності, не хотілося, щоб наша дитини також жила в ремонті. Хто робив ремонт та при цьому продовжував вжити у квартирі знають, що це таке.
А дочка звикла жити з бабусею та дідусем, не дуже хотіла до нас, та й мама вмовляла, що їй краще з ними. Школа знову ж таки була поруч від їхнього будинку.
На вихідні та канікули ми забирали Алісу додому, але дочка сумувала за «своїм» будинком. Було прикро, але що робити! Вона вважала своєю рідною домівкою квартиру дідуся та бабусі.
І ось ми з чоловіком вирішили, що хочемо другу дитину. Тому що задоволення від батьківства ми так і не отримали, натомість ми щоразу відчували себе винними перед дочкою.
Що тут розпочалося! Батьки відразу ж почали докоряти, що ми не в змозі були й одну дитину виростити, а тут надивилися реклами гарного дитячого одягу та памперсів і вирішили, що дитина – це лялька, яка не плаче і не хворіє.
– Та це такий сором, що люди скажуть? Сусіди звикли, що в нас живе онука, а коли побачать тебе з пузом, то будуть питати чи будемо ми виховувати й другу онучку!, – казав батько.
– Ви навіть не знаєте, чого потребує дитина, коли хворіє. Це не те, що ви проходили провідати Алісу та приносили їй апельсини, дитині потрібна турбота. А ви нічого цього не вмієте!, – казала мама.
Дочку вони також налаштували проти нас, вона категорично проти брата чи сестри, сказала. Донька сказала, що ми старі, і їй за нас буде соромно перед подругами.
– Що я скажу в школі, коли всі дізнаються, що ти чекаєш дитину? Мене забулять, що моя стара маман вирішила виносити ще одну дитину, – відповіла дочка.
А ще вона сказала, що переїде назад до бабусі. Ось так дідусі з бабусями виховують онуків по-старому.
Вклали дівчинці в голову, що народжувати дитину – це соромно. А я хочу ростити маленьку дитину, адже з донькою я була позбавлена такої можливості.
