— Доню, це мій спадок, і я маю повне право ним розпоряджатися. Так, житиму пів року там, пів року тут. І ні, постійно я ніде не сидітиму, і вас із зятем до себе не пущу. Працюйте, складайте копійку до копійки, наживайте своє. Дідусь обіцяв? Я казала? Але ж дід заповіту не залишив, а я… я просто передумала

— Не розумію я твою маму, от чесно, не розумію, — скрушно хитаючи головою, зітхнула свекруха. — Ну як же так? Це ж виходить… на двох стільцях одночасно сидіти?

Аліні від тих слів стало дуже прикро. Вона й сама чудово розуміла, що свекруха має рацію, але ж кому приємно, коли тебе носом у таке тицяють.

Та правда, як то кажуть, у кожного своя: мама Аліни свято переконана, що правий тут зовсім не зять, не сваха і не донька, а саме вона.

— Я мала і маю повне право зробити так, як мені зручно, — відрізає Людмила Петрівна, Алінина мама. — Я ті гроші не вкрала, не позичила і ні в кого безчесно не відібрала. Це моє по праву: захотіла — так і розпорядилася. У чому злочин?

Людмилі Петрівні трохи за п’ятдесят, виглядає вона чудово, ще працює і має непогану зарплатню — принаймні, на себе улюблену їй цілком вистачає.

Має жінка й затишну двокімнатну квартиру в Києві, яка дісталася їй у спадок від матері.

У тій квартирі вона колись жила з чоловіком, Аліниним батьком, а після розлучення вже сама ставила доньку на ноги. Від колишнього пуття було, як з козла молока, хіба що якісь смішні копійки аліментів пару разів на рік присилав.

Вісім років тому чоловіка не стало. Успадкувати Аліні від батька не судилося нічогісінько: бабусина двокімнатна квартира відійшла тітці, а сам він так нічого й не нажив.

Останні роки поневірявся по товаришах по чарці та жінках, які теж полюбляли хильнути зайвого.

Аліні зараз двадцять сім, рік тому вона стала на рушничок щастя. З чоловіком Артемом вони туляться в орендованій квартирі.

У свекрухи місця нема — там іще молодша донька живе в такій самій двокімнатній, а мама… мама до себе навіть не покликала. Ну що ж, як-то кажуть, мала право.

Але був в Аліни ще й дідусь. Відійшов у засвіти не так давно. Колишній чоловік бабусі, якого та свого часу теж виставила за двері.

Проте дід у житті влаштувався куди краще за Аліниного батька: нажив непогану двокімнатну квартиру. Щоправда, у передмісті, але ж зовсім поруч із Києвом.

Зараз туди зручна міська електричка ходить: якихось пів годинки — і ти вже в центрі столиці, а потяги курсують чи не кожні десять хвилин.

— Я змалечку чула, що та квартира — моя, — гірко зітхає Аліна. — І дідусь так казав, ми ж бо хай і нечасто, але спілкувалися. І мама це постійно повторювала.

Аліна часто мріяла, що ж робитиме з тією нерухомістю: може, продати й купити житло в Києві, нехай і в іпотеку? Різниця в цінах, звісно, кусається, але ж левову частку покрила б дідусева спадщина.

Часом спадав на думку й інший, ще кращий варіант: заїхати в дідову оселю, навести там лад, зробити затишний ремонт — і живи собі без жодних боргів!

Ця ідея здавалася дівчині наймилішою, бо ж квартира була б її власною, не треба було б перетворювати особисте майно на спільне.

Саме про це вони частенько гомоніли з Артемом, та й зі свекрухою не раз ту тему піднімали.

— Ой, та там же благодать! — підтакувала їй свекруха. — Повітря чисте, а що там поруч? Річка чи озеро? І те, й інше? Ну просто казка! А пів години до Києва — то хіба відстань? Люди в самій столиці по заторах більше часу втрачають. Дай Боже, звісно, дідусеві твоєму многая літа, але ж… потім ви з кутком своїм будете.

Дідусь в Аліни був міцний, як дуб.

Заповітів боявся як вогню, бо вірив у забобон: мовляв, тільки-но напише того папірця, так одразу й помре.

— Та й нащо те писати? — відмахувався він. — Люда в мене одна, ти в неї — теж єдина.

Аліна й сама так гадала. Бо якби вони з чоловіком навіть захотіли складати копійку до копійки, вийшло б кепсько: оренда з’їдає левову частку, а ще ж треба харчуватися, одягатися, на проїзд витрачати…

Біда прийшла зненацька: дідусь відійшов за одну мить. Пішов до крамниці по хліб, присів на лавочку в сквері та й більше не підвівся. Людмила Петрівна скромно провела батька в останню путь.

Заповіту, звісно, так і не знайшлося. Та Аліна подумала, що після сороковин вони з чоловіком уже можуть потихеньку пакувати валізи. Ремонт же можна робити поступово: в одній кімнаті живуть, в іншій — шпалери клеять.

Ванна в діда охайна, кухню можна й згодом підмарафетити. А головне — стільки грошей залишатиметься в сім’ї, не треба чужим людям за оренду віддавати!

Але мама чомусь мовчала.

Аліна теж не одразу наважилася порушити цю тему, а потім якось між іншим каже: мовляв, мамо, дай ключі, хочемо з Артемом поїхати глянути квартиру, час би вже й матеріали для косметичного ремонту приглядати.

І тут, як грім серед ясного неба:

— Ремонт? Та там уже кипить робота, скоро фініш! Тобто як «який ремонт»? Мій ремонт, я роблю. За свої кревні й для себе коханої.

Виявилося, що мамині плани на спадщину розвернулися на сто вісімдесят градусів.

Вона твердо вирішила залишити квартиру за собою. Зробити там «лялечку», поміняти меблі й використовувати як таку собі комфортну дачу.

— А що тут такого? Городи й грядки я на дух не переношу, — незворушно заявила мама. — Це мені даром не треба. А батькова квартира на другому поверсі, поруч парк, п’ятнадцять хвилин неспішної ходи — і я на річці, десять — і озеро та ліс, рукою подати до зручної електрички.

Життя ніби за містом, а всі зручності — як у столиці, все, як я люблю. Житиму там із квітня по вересень, гулятиму на свіжому повітрі та відпочиватиму від міського гамору.

При цьому кидати свою київську квартиру Людмила Петрівна теж не збиралася: щоб і під час «дачного» сезону було де переночувати в разі потреби.

А восени та взимку пані бажає зимувати в місті, бо, бачте, після роботи швидко сутеніє, вже не погуляєш, і їздити за місто поночі їй моторошно, та й у сльоту взагалі з дому носа не висунеш.

— Ну от як це називається? — ледь не плаче Аліна. — Оце і є на двох стільцях сидіти! Навіщо людині замість дачі ще одна така сама міська квартира? Хочеться на природу? Ну то хоча б пустила нас із чоловіком у київську пожити!

Темно і страшно їздити? Та не смішіть мене, це просто відмовки! Мамі до роботи в Києві двадцять п’ять хвилин на метро, а звідти — пів години електричкою. Тобто в метро вечорами не страшно, правда ж?

— Доню, це мій спадок, і я маю повне право ним розпоряджатися. Так, житиму пів року там, пів року тут. І ні, постійно я ніде не сидітиму, і вас із зятем до себе не пущу.

Працюйте, складайте копійку до копійки, наживайте своє. Дідусь обіцяв? Я казала? Але ж дід заповіту не залишив, а я… я просто передумала, — спокійно відрізала Людмила Петрівна на всі доньчині докори.

Аліна зараз просто розбита.

Вони ж уже планували поповнення в родині, а рідна мати все отак переграла. І Артем ображений, і свекруха щиро дивується, як так можна. Розкошувати на дві квартири, коли рідна кровинка тулиться по чужих кутках…

Від редактора: Ось такий лист із гірким присмаком розчарування надіслала нам читачка, а ми лише дбайливо впорядкували цю життєву історію для вас.

У народі кажуть: своя сорочка ближче до тіла, але ж іноді межа між здоровим егоїзмом та байдужістю до найрідніших стає надто тонкою. Цікаво, на чиєму боці правда у цій непростій ситуації: чи має донька моральне право ображатися, чи мама все ж таки заслужила на такий комфортний відпочинок?

You cannot copy content of this page