У будинку Горенків переполох: слабка половина виявилася зовсім не слабкою, і вже офіційно стала кандидатом у депутати обласної ради. Спокійна, домашня, господарська Галина, досягнувши п’ятдесятидворічного віку, як сказав її чоловік Петро Валерійович, успішний підприємець, зробила фінт вухами. Міряючи кроками трикімнатну квартиру, де вони проживали удвох, Петро Валерійович намагався «напоумити» дружину.
— Ти розумієш, у що ти вплутуєшся? Ти даєш собі звіт, що на це навіженство потрібні кошти? Ти думаєш я буду за все платити?! А ось і ні, не вгадала! Сама пиши листівки і розклеюй по місту… Ні, я не розумію, чого тобі не сидиться у своєму клієнтському відділі…
Галина, уже в діловому костюмі, спішно уклавши коротке волосся, підфарбовувала губи, старанно наносячи помаду.
— Усе сказав? – запитала вона спокійно. – А тепер я скажу: на час передвиборчої кампанії прошу не афішувати своїх стосунків із усякими там «Каринами-Маринами». Не здумай компрометувати мене своїми порочними зв’язками… ми з тобою чоловік і дружина, і в нас сім’я цілком пристойна. Хоча б на час виборів.
— Галю, що ти несеш? – Петро Валерійович підняв руки вгору і зробив виразний жест руками.
— Я несу людям справедливість і допомогу. – Залишивши помаду, вона повернулася до нього. – Слухай Горенко, я тобі пропоную угоду століття: я не втручаюся у твої амурні стосунки, а ти, на час кампанії, стаєш ідеальним чоловіком. Хто тобі ще таке може запропонувати?
— Галино, даремно ти мені приписуєш невірність… адже я працюю, мене ж люди оточують, а не манекени… і твоя підозра…
— Це не підозра, це прозріння… ну що, згоден?
— Та вже краще розлучитися…
— Пе-еетю, – Галина докірливо подивилася на нього, – ну до чого цей протест? Хіба тобі погано, якщо дружина депутат…
— Депутатша! – Крикнув Петро Валерійович.
— Петрику, ну що за випади? Немає такого слова – «депутатша».
Горенко нервово почав перебирати одяг у шафі.
Краватка на кріслі, на тебе дивиться, – підказала вона, – якраз за кольором… до речі, ти одягнув різні шкарпетки, поміняй, будь ласка…
— Це все через тебе, – бурчав Петро Валерійович, – у мене нарада зранку, а я тут намагаюся напоумити власну дружину.
— Петрику, я так розумію, ми домовилися?
— Про що?
— На час передвиборчої кампанії, ти ніде не світишся зі своїми… прихильницями.
— Галю, ти фантазерка… усе це марні підозри… і взагалі, ти сама захотіла спати окремо…
— Тому що я не можу спати втрьох…
— ???
— Петрику, не роби такі очі. У мене, справді, відчуття, що нас у ліжку троє: я, ти і твоя подружка…
— Галю! Що за нісенітниця? Це ні в які ворота…
— Може й не у ворота, але в твій кабінет, точно…
Гаразд, – Петро Валерійович намагався заспокоїтися, – виправдовуватися не збираюся, нехай це буде плід твоєї фантазії… і вже якщо ти так хочеш, то обіцяю не втручатися в твої політичні ігри…
— От і добре. Почекай, краватку поправлю… і не забудь поснідати, ситий директор – добрий директор.
— Не розумію, як ти, звичайний фахівець клієнтського відділу, будеш заявляти про себе… тебе ж ніхто не знає, – дивувався Петро Валерійович.
— Помиляєшся, за роки роботи, я стільком людям допомогла якраз із соціальних питань. І повір, сарафанне радіо, діє, часом, набагато ефективніше, ніж усі ці рекламні технології.
— А діти? – запитав він. – Що скажуть Дімка і Настя?
— А діти в нас чудові, вони вже в курсі й розуміють мене. До того ж у них давно в самих діти, і треба сказати, Дмитрик – дуже навіть чудовий сім’янин, а Настя – прекрасна дружина. І взагалі, діти якраз – моя гордість. Ну і ти вже не підведи.
Петро Валерійович з’явився на роботу трохи пізніше, на ходу сказавши секретарю, кого терміново викликати.
Своїм підприємством він пишався. Спочатку реалізовував привізні негазовані напої, потім, у результаті багаторічних пошуків і рішень, налагодив виробництво мінеральної води. Невелике підприємство, але тепер уже прибуткове.
Він опустився у своє крісло, відчинив папку, де вже лежали документи на підпис, і почувши, як відчинилися двері, окинув поглядом мініатюрну постать Світланки з комерційного відділу. Серце Петра Валерійовича тріпотіло від приємних спогадів і навіть настрій піднявся.
— Петре Валерійовичу, я вам звіт принесла, – заворкувала Світлана, чарівно діючи на директора.
Він схвально кивнув, хотів попросити кави, щоб «відтанути» в компанії Світлани після розмови з дружиною. Але згадав про прохання дружини, і вирішив, що зайві симпатії зараз ні до чого.
Він «погладив» поглядом Світлану, яка зніяковіла, багатозначно посміхнувся і залишився один.
Галина тим часом встигла зайти в обласну поліклініку і ще раз дізнатися про апарат МРТ, який протягом двох років занадто часто ламався.
— Так, Галино Віталіївно, така в нас біда, – засмучено розводив руками завідувач діагностичного відділення.
— А хто про це знає?
— Та всі знають, усе керівництво знає…
— Послухайте, Ігоре Олеговичу, чи стану я депутатом – невідомо, але говорити про вашу, а точніше сказати, про нашу спільну проблему, я буду у всіх ефірах.
— Спасибі, тільки віриться насилу, – відповів завідувач, – нове обладнання треба, а нам навіть у план не ставлять…
— Галино Віталіївно, – молода фахівчиня її відділу Вірочка Михальченко піднялася їй назустріч, – тут вам уже дзвонили… з телебачення, ну це в яких ще й радіо…
— Що кажуть? – запитала Галина, знімаючи плащ.
— Пропонують рекламні послуги в просуванні вашої кандидатури…
Галина розсміялася. – Попросту кажучи, грошей просять…
— Галино Віталіївно, а он молодий чоловік саме приїхав, чекає на вас. Каже, що менеджер…
— Гаразд, поговоримо з цим ефективним менеджером, – пообіцяла жінка.
Вона вийшла у фойє, де стояв молодий хлопчина, запобігливо дивлячись на Горенко.
— Галино Віталіївно, я знаю, що ви балотуєтеся… мене Роман Старченко звати.
— Дуже приємно. Давай, Рома, відразу до справи: що ваша телерадіокомпанія може запропонувати?
— Ефіри! – Поспіхом відповів хлопець.
— Платно?
— Ну чому, є й безплатні ефіри, адже ми державна компанія… А ось ролики…
— Слухай, Рома, щодо безкоштовних ефірів – записуй мене. Буду! Обов’язково буду. А ось щодо роликів та іншого… грошей не обіцяю… я ж не олігарх.
— Так, звісно, – підтримав хлопець, – але річ у тім, що безплатних ефірів мало, а вам потрібне ширше охоплення… слоган, ну, тобто, девіз якийсь потрібен і так далі…
— Щодо охоплень, – перебила Горенко, – уже охоплюю особистою присутністю всі райони нашої області, зустрічаючись із жителями. Ну а щодо девізів і промов (вона усміхнулася), можеш записати мене у свої клієнти…
— Добре, добре, – зрадів хлопець.
— Але відразу попереджаю: великих грошей не буде, у мене економія… до того ж я як самовисуванець… загалом, своїм ходом. Ніхто мене попутно не везе, сама рухаюся.
Галина вперше з’явилася на телебаченні, і йшла коридором, слідуючи за Романом Старченко. – Сюди, Галино Віталіївно, ось тут присядьте, вас запросять…
— Це що за тітка? – запитав відеооператор.
— Тихіше ти, – смикнув його Старченко, – це кандидат у депутати…
— Ха! У неї жодних шансів.
— З чого ти взяв?
— Глянь, он теж кандидат, он у кімнаті навпроти, заціни, яка панянка… хоч на подіум виходь…
— Це Маргарита Вишнякова? – запитав Старченко, хоча відразу впізнав її.
— Ну так, вона сама. Прикинь, твоя Горенко і Вишнякова в одному ефірі, зрозуміло, що шикарна Вишнякова однією лівою її…
Старченко намагався не показувати виду, але чомусь стало прикро за свою підопічну. Може тому, що Горенко надала йому довіру, йому, менеджеру майже без досвіду, дала шанс…
— Це вона ще рота не відкривала твоя Вишнякова, – буркнув він невдоволено.
— О-ооо, ну Маргарита Едуардівна просто красуня, – захоплювалися дівчата новинного відділу, – говорить класно, – помітили вони, спостерігаючи за дебатами.
Маргарита Вишнякова була на вісімнадцять років молодша за Галину Горенко, і мала бездоганний вигляд. Довге світле волосся, ідеальна фігура, чітка дикція і правильні слова, здавалося б, мали притягувати як магніт.
Вона без запинки перерахувала зміст своєї програми, в якій звучали, що вже набили оскому, зарплата вчителям і медпрацівникам, допомога малому і середньому бізнесу, проблеми житлово-комунального господарства.
Відеомонтажер Славко позіхнув: – Нудно, – сказав він, – одне й те саме у всіх, а насправді ніхто і нічого не робить.
— Зате шикарна жінка, – зауважив відеооператор Рябченко, – стопудово її оберуть, у Горенко жодних шансів.
***
— Галино Віталіївно, а що, на ваш погляд, головне у вашій програмі? – запитала ведуча.
— Усе! – Упевнено сказала Галина, до цієї хвилини вона мовчала і терпляче чекала своєї черги. – Моя програма – це те, що реально можна втілити вже найближчими роками. Я не обіцяю, що це буде зроблено завтра, бо відповідально дивлюся на речі, але це можна зробити вже наступного року.
— Наприклад? – запитала ведуча.
— Нещодавно і я звернулася в нашу поліклініку (кандидат у депутати має, як і всі, слідкувати за своїм здоров’ям, адже попереду багато справ), тож ось – апарат знову не працює. І всі «шишки», вибачте, сиплються на лікарів. Але ж люди потребують обстеження, наші з вами земляки… А якщо про це говорити, якщо над цим працювати, домагатися внесення до бюджету, то справа піде… крапля камінь точить. Я вважаю, що депутат має бути не тільки в курсі таких проблем, а й усіляко сприяти їх вирішенню. Я особисто спілкувалася із завідувачем діагностичного відділення, і ми будемо разом вирішувати це питання. Повірте, це реально. Моя програма побудована на реальних справах. А це будівництво школи та садочка в новому мікрорайоні. І взагалі, такі проєкти планувати треба заздалегідь, щоб не наздоганяти потім згаяне. Ось це я і буду просувати на своїй посаді спільно з колегами.
— Зрозуміло, – сказала ведуча, – на жаль, наш ефір добігає кінця, і вона звернулася знову до Вишнякової. – Маргарито Едуардівно, а що б ви побажали своїм виборцям, наприклад жіночій половині?
— Ну, звісно ж жіночого щастя, бути завжди такими ж прекрасними… дивувати свою другу половинку приємними сюрпризами, смачними стравами, – Вишнякова радо посміхнулася на камеру.
Ведуча переключила увагу на Галину Горенко.
— Дорогі земляки! Коли садочок і школа під боком, то й часу більше на себе, на дітей, на чоловіка, тоді й жінка прекрасна. Не з чуток знаю, як важко везти дитину з одного кінця міста в інший. Ось цю проблему і треба вирішувати. А щодо смачних страв… дівчата, у мене є рецепт фірмового пирога, багато років готую… завжди виходить. Записуйте просто зараз…
Ведуча, почувши про рецепт, від подиву підвела брови (такої домовленості не було). Але Галина вже диктувала на камеру рецепт пирога.
— Во дає! – Відеомонтажер Славко відкрив від подиву рот. – Ось це ефір, ось це пироги!
— І що, вона цим хоче перемогти Вишнякову? – обурилася кореспондентка новинного відділу, – порівняно з Вишняковою вона просто кухарка…
Ефір закінчився.
Кандидати, попрощавшись, вийшли. – Галино Віталіївно, ви молодець, – похвалив менеджер Роман. – Але як би ролик…
— Буде ролик. Один всього, але буде.
— Я в шоці, – обурювалася ведуча ефіру Ганна, – вона що, думає, пирогами здивувати? Ось Вишнякова – я розумію, все по-діловому.
Секретарка Ольга Олексіївна з’явилася в коридорі й запитувала всіх, хто проходив повз:
— Хто запам’ятав рецепт пирога від Галини Горенко? Тут просто дзвінки замучили, телефонують жінки і запитують рецепт від кандидата в депутати, не всі встигли записати…
— Ну я запам’ятала, навіть записала, – зізналася менеджерка рекламного відділу Христина і зніяковіло почервоніла.
— Ні, вона реально класна тітка, – сказав відеомонтажер Славко, – хто тепер згадає про ефір із Вишняковою, коли Горенко розповіла про свій фірмовий рецепт! Це хороша знахідка… Рома, це ти підказав?
Роман, провівши Горенко, зніяковів. – Ні, не я. Вона й так розумна.
— Ти вже хоча б серйозні речі говорила, якщо вже понесло тебе в депутати, – стримано зауважив за вечерею Петро Валерійович, – вже не показуй себе зовсім кухаркою…
— О-о-о, Петрику, ти стежив за ефіром і за моїм виступом? – бадьоро запитала Галина. – Або за виступом Маргарити Вишнякової? – Галина Віталіївна подивилася на чоловіка.
— Ну, перестань, до чого тут Вишнякова?
— Гаразд, гаразд, не буду тебе злити, у нас же домовленість…
— Ну не те, щоб стежив, – продовжив Петро Валерійович, – своїх справ повно… так, випадково увімкнув телевізор на роботі… а там рецепт пирога… смішно…
— І смачно! Усе життя тобі печу, завжди на «ура»…
— Але не під час же ефіру, – зауважив Петро Валерійович.
Галина усміхнулася. – А ось мій менеджер розповів, що після ефіру телефон у них розривався… усі, хто не встиг записати, просили продиктувати мій рецепт… ну й кого запам’ятають глядачі: однотипний перелік пунктів програми Вишнякової чи мій рецепт, а разом із ним і мене… Мені треба заволодіти увагою, що я і робила. А далі ще ефіри, там уже все набагато серйозніше…
— Ну-ну, депутатша, – похмуро сказав Петро Валерійович, – ти вже хоч від якоїсь партії хоча б, а то сама…
— Так-так, я самовисуванець.
— Зрозуміло, що сама себе висунула, – продовжував іронізувати Горенко, – засуватися буде складніше.
— Говори, говори, Петрику, для мене це дуже корисно: критика загартовує кандидата, а в майбутньому і депутата. І, до речі, так, уяви, своїм ходом іду, така собі самохідка… і люди мене підтримують, зокрема й фінансово, тому що вірять у мене.
— Ну, що скаже твоя Горенко проти Колосова? У нього досвід і зв’язки, він зараз усе по поличках розкладе, Горенко і додати нічого буде, – зловтішалися заздрісники.
— Ну так, Колосов – директор паркового господарства, стільки років на одному місці, – погодився Роман Старченко, у душі переживаючи за свою підопічну. Не далі, як тиждень тому, вони придумали ролик, точніше сказати, придумала Галина Горенко, а Ромі залишалося лише погодитися і пообіцяти записати звернення.
Сергій Миколайович Колосов, шістдесятирічний, худорлявий чоловік, шевелюра і вуса якого давно відливали сріблом, неквапливо зняв плащ сірого кольору, так само не поспішаючи озирнувся, по-діловому пройшов до студії.
Ведуча Ганна звернулася до нього з питанням про поліпшення життя земляків, і Колосов, не поспішаючи, чітко промовляючи кожне слово, доволі монотонно розповідав про проблеми в області, про свою довгострокову програму, пообіцявши щоденно розв’язувати нагальні питання.
Ведуча кивала, ніби він уже був переможцем у цих перегонах, і залишається тільки привітати новоспеченого депутата.
— Дякую, Сергію Миколайовичу, за вичерпні відповіді, – подякувала вона і звернулася до Горенко. – Галино Віталіївно, що ви думаєте з приводу благоустрою нашого міста?
Відповісти на це запитання було не просто. Колосов відомий як досвідчений господарник, який чимало зробив для міста, і змагатися з ним у цьому питанні важко.
Але Горенко і бровою не повела. – Я думаю не тільки про благоустрій міста, а й про всю область, і це справедливо щодо наших земляків. У кожному населеному пункті має бути своя територія, куди можна прийти з дітьми, погуляти, пограти, просто відпочити. І тут, Сергію Миколайовичу, – Горенко з вдячністю глянула на опонента, – може допомогти. У кого ще такий досвід у міському господарстві, як у Сергія Миколайовича? Справжній патріот нашого міста, справжній професіонал, у якого є чому повчитися…
— Не зрозумів, – що вона несе, – сказав відеомонтажер, який із цікавості спостерігав за ефіром, – вона що, здає позиції?
— Та постривай ти, – обірвав його Рома.
– Сергій Миколайович на своєму місці, він потрібен місту, потрібен своєму підприємству, – продовжила Горенко. – І чому б успішні напрацювання не передавати в райони, це була б спільна робота, і наша область від цього тільки виграє.
— Ну й лисиця, – здивувався Славко, – і Колосову симпатію висловила, і тонкий натяк вийшов: на кшталт того, що ви, Сергію Миколайовичу, на своєму місці, нічого вам у депутати…
Колосов слухав з цікавістю, намагався заперечити. Але заперечувати, коли тебе начебто хвалять, складно.
Після дебатів вони так і не перетнулися, і Колосов незабаром покинув телестудію, як і раніше зберігаючи спокій.
— Галино Віталіївно, коли ролик запускаємо? – запитав менеджер Роман.
— Треба було ще вчора, – відповіла вона.
— Як?! Гаразд, зрозумів, завтра буде на радіо.
— Ти слухав ролик Горенко? – перемовлялися на телебаченні.
— Чий ролик?
— Та ця… Галина, яка в депутати… у неї ролик на радіо вийшов… її саму записали, до виборців звертається, каже, з метою економії народних коштів реклами про мене мало, тож заходьте на мій сайт і ознайомтеся з передвиборчою програмою. І все. Більше жодної агітації.
— Нормально вона їх підколупнула! – Здивувався Славко. – В інших усе місто банерами завішане, народ думає, скільки грошей пішло, а в неї один банер на виїзді з міста, на якому напис: «До роботи готова», і один ролик крутиться… виходить, Горенко економить, а інші тринькають… от це кандидат, в’їхала, так в’їхала решту…
— Галино Віталіївно, хвилююче напевно? – запитували на роботі. – Нічого, головне з курсу не звернути, а ми підтримаємо.
— Хвилюватися пізно, – відповідала Горенко, – тепер, якщо взявся то…
— Правильно, Галино Віталіївно, відступати нікуди, стільки роботи зроблено, тож перемога буде за вами.
— Перемога, дорогі мої, буде за нами, тому що ви мені допомагали і підтримували, це наша спільна робота.
У день виборів Галина разом із помічниками чекала на результати. До цього дня приходили їй листи з побажаннями програти, навіть намагалися виставити її в непривабливому світлі, видно багатьох зачепило про економію народних коштів під час рекламної кампанії. Горенко трималася рівно, нікому не скаржилася, намагаючись ігнорувати нападки.
— Так, важко їй буде змагатися з Вишняковою, – шепотілися колеги, – у Маргарити потужна підтримка, за неї весь бізнес.
— Та киньте ви, який бізнес, люди не дурні. Усе місто її портретами обклеєне, а що толку? Модний піджачок закинула на плече, ніби щойно з прогулянки Парижем з’явилася… кому потрібен такий депутат? Та й говорить наша Галина Віталіївна правильні речі, всім зрозумілі, а головне – зайвого не обіцяє.
Здавалося, підрахунок результатів іде дуже повільно. Але вже пізно вночі на дільниці шепотілися: Горенко, Горенко…
Свою перемогу Галина прийняла спокійно, стримано, дякувала всім, хто допомагав, хто організовував вибори. І додому приїхала втомлена, дозволивши собі нарешті впасти на диван і лежати кілька хвилин, не вимовляючи жодного слова.
Петро Валерійович встав пізніше звичайного, бо був вихідний. Взагалі він, як і дружина, звик вставати рано, але цього дня дозволив собі повалятися.
— Ну що, тебе можна привітати? – із зайвою урочистістю запитав він.
— Можна. – Відповіла Галина і взялася за свої домашні справи, увімкнувши телевізор. Пісня увірвалася в цей ранній ранок у квартиру Горенків.
Петро Валерійович, почувши пісню, став тихо підспівувати.
Він підійшов до дружини, спробував обійняти. – Перший раз у житті депутата обіймаю, – спробував пожартувати Петро Валерійович.
— І останній, – відповіла Галина Віталіївна, прибравши його руку. – Розлучитися нам треба, – повідомила вона.
— Будемо вважати, що жарт не вдався, – сказав чоловік, – видно, втомилася ти, ось і лізуть неправильні думки в голову.
— Петре, повторюю ще раз: ми з тобою розлучаємося.
Благодушність на обличчі Петра Валерійовича зникла, він став серйозним, ніби на нараді йому озвучили неприємні новини.
— Галю, це до чого зараз? Мене позлити?
— Навіть не збиралася. Кажу тобі цілком серйозно: я подаю на розлучення.
До Петра Валерійовича нарешті дійшли слова дружини, він усвідомив усю гостроту ситуації.
— Скажи, що не так? Я під час твоєї передвиборчої кампанії супроводжував тебе в театр, у кіно… ти ж хотіла показати, що в нас доброчесна сім’я. А зараз що? Я не потрібен?
— Петрику, у нас давно немає сім’ї, продовжувати наші стосунки далі безглуздо.
— А до цього був сенс? – Петро злився дедалі більше, хоча ще сподівався, що все вляжеться. – Галю, подумай, ти домоглася чого хотіла, я тобі не заважав… і ти раптом заявляєш, що розлучаєшся… у тебе є розум?
— А в тебе є совість? – запитала Галина. – Усе, Петре, досить, мені є чим зайнятися в цьому житті, крім твоєї персони…
— Та ти… ти обдурила всіх. Ти свою нову роботу з обману починаєш… тобі не можна вірити.
— Кинь, Петрику, дорікати мені почуттям обов’язку! Обман буде, якщо я залишуся з тобою і прикриватиму твої походеньки… адже я зараз на очах у всіх, увага буде підвищена… тож не бачу сенсу продовжувати далі жити разом… тобі треба з’їхати, бажано якнайшвидше.
— Ти що, виганяєш мене? Та я все розділю…
— Ось-ось, давай усе ділити: квартиру, машину, гараж і бізнес, усе навпіл…
— А ось – тобі! Бізнес вона захотіла.
— Я не хочу твій бізнес, хоча він також і мій, моя заслуга теж є. І мого батька, це він свого часу зняв для тебе приміщення в оренду і склад, щоб ти міг розвернутися… Загалом, краще буде, якщо в тебе залишиться бізнес, машина, гараж… Дачу можеш теж забрати, однаково ти її використаєш зі своєю метою…
— Добре! Нехай так, – погодився Горенко. – І все-таки ти… – він намагався підібрати образливе слово, – стільки років із тобою прожив і не знав, яка ти… зміюка…
— Вітаю! – Вигукнула Галина. – Тобі знадобилося тридцять років, щоб перетворити мене із «зайчика» на «зміюку». Слухай, Горенко, та тобі можна наукову роботу написати з перетворення дружини на змію, може тобі Нобелівську премію дадуть…
— Не жартуй! – огризнувся Петро Валерійович. – Як діти сприймуть твій випад?!
— Нормально сприймуть. І не забувай, що Дмитро й Настя – твої помічники й спадкоємці, сподіваюся, ти залишишся порядною людиною в їхніх очах…
Петро Валерійович ходив кімнатою, щохвилини кидаючи нові звинувачення на адресу дружини. – Ні, у мене в голові не вкладається…
— Не вкладається в голові, укладай у валізу, – сказала Галина. – Можу допомогти. – Вона кинула купу одягу чоловіка на диван.
— Ось чого ти добиваєшся? Одна хочеш залишитися? Ти хоч уявляєш, що це за робота? Думаєш, дякувати тобі будуть? – тихо, але зі злістю в голосі запитав Горенко.
— Та вже краще я сотням, а може, і тисячам людей допоможу, ніж усе життя обслуговувати одного невдячного, – відповіла Галина.
— Це я, значить, невдячний? Добре. Залишайся. – Він почав кидати у валізу свої сорочки. – Нічого, я не пропаду, хоча тобі начхати, де я житиму.
— На дачі поживеш, тобі не звикати. Гроші на окрему квартиру в тебе є…
— Мені їх доведеться з бізнесу висмикувати, – дорікнув Горенко.
— Нічого, викрутишся, є в тебе підприємлива жилка…
— Ну хоч за це спасибі, похвалила.
Галина пішла в спальню і сіла на пуфик перед дзеркалом. Так і сиділа там, поки Петро Валерійович збирався. Потім стало тихо. Вона подумала, що він пішов. А вона так само сиділа, вслухаючись у тишу.
Раптом почулися кроки, і Петро з’явився на порозі спальні. Мовчки поклав ключі на ліжко.
— Залиш, – тихо сказала вона, – не все ж забрав.
— Поки що досить, – відповів він і продовжував стояти в дверях спальні. – Дітям сама скажеш, чи мені розповісти?
— Як хочеш. Можемо обом сказати, – відповіла вона.
Він ще постояв із хвилину, ніби сподіваючись на щось. – Гаразд, я поїхав, зачини за мною… не сиди відкритою вдома…
Вона кивнула. Сперечатися більше не хотілося. Взагалі нічого не хотілося. Вона не знала, скільки часу так просиділа, потім встала і зачинила вхідні двері. Прийшла на кухню, підійшла до вікна, через яке весь двір як на долоні. Машини Петра вже не було. «Поїхав» – подумала вона.
Їй дзвонили потім колеги, знайомі, всі вітали, і вона намагалася відповідати бадьоро, не показуючи свого настрою.
Увечері зателефонував старший онук, син Насті. – Кирило, здрастуй! – Зраділа Галина.
— Ба, як ти?
— Та все добре, – відповіла вона, здогадуючись, що скоріше за все, Кирило вже знає від батьків, що дідусь і бабуся житимуть окремо.
— Ба, ми хотіли завтра з дідом… ну коротше, він обіцяв нас в ігровий центр звозити…
Галина стиснула телефон. – Звісно, Кирилко, обов’язково звозить, якщо обіцяв, то звозить…
— Та я знаю, це я так… просто вирішив сказати…
— Усе добре, Кириле, усе добре. Ви їдьте, дідусь вас любить…
Відключивши телефон, вона присіла на диван і вперше за довгий час заплакала. Це були тихі сльози, без істерики, без ридання, просто треба було хоч трохи поплакати, поки ніхто не бачить. Вона згадала, як дванадцять років тому, старша донька Настя вийшла заміж, і вони з Петром здивувалися, що так рано. А потім зʼявився в сім’ї Кирило, і Петро, як хлопчисько, дивувався: – Це що, я дід чи що? Чуєш, Галинко, ми з тобою дід і баба виходить.
І якщо дітей Петро любив, то онуків просто обожнював.
Вона сиділа в порожній квартирі й думала, як це все трапилося, як узагалі це стало можливим… але й жити як раніше вона вже не могла.
— Нічого, треба працювати, – думала вона, заспокоюючи себе. – Просто треба працювати, обіцяла людям, значить треба зробити, інакше зовсім віру в добро втратимо.
Вона піднялася, дістала свою робочу папку і стала готуватися до зустрічі з колегами по депутатському корпусу.
Минуло два місяці
Петро Валерійович був у кабінеті один. На столі лежав пульт від телевізора, який був увімкнений. Щойно дали слово депутату обласної ради Галині Віталіївні Горенко.
Петро слухав, не ворушачись, навіть збавив дзвінок телефону. Галина в діловому костюмі, майже не змінилася: той самий каштановий колір волосся, тільки зачіска трохи змінилася. Дуже спокійна, впевнена, говорить практично без папірця, тільки іноді заглядаючи в нього.
Двері в кабінет відчинилися, і на порозі з’явилася Світлана з комерційного відділу, обтисла сукня вигідно підкреслювала всі принади її фігури.
— Я зайнятий, – суворо сказав Горенко, навіть не глянувши на підлеглу.
Світлана прикрила двері, вирішивши, що шеф не в дусі.
Петро дослухав виступ депутата і сам викликав Світлану.
— Петре Валерійовичу, я звіт принесла, – проворкувала дівчина.
Горенко глянув на папери. – Хто вчив так оформляти? Я що, маю з п’ятого на десяте перестрибувати? – невдоволено запитав він.
Світлана опустила очі. – Добре, я виправлю, – сказала вона і вийшла з кабінету.
— Виправить вона, – передражнив директор, – мізки не виправиш.
***
Було вже пізно і досить прохолодно, коли Галина залишила будівлю обласної ради. Вона з жалем подумала, що свого часу не отримала права. Якраз зараз вони б стали в пригоді. А тоді просто ніколи було. То діти маленькі, то потім онуки, та й у чоловіка машина, потім у сина й у доньки… вона думала, є кому підвезти. А ось зараз транспорт став би в пригоді, але тепер пізно.
Вона хотіла йти на автобус, як раптом автомобіль зупинився поруч із нею. Галина відійшла вбік, подумавши, що хтось помилився. Водій вийшов і покликав її: – Галино Анатоліївно, вечір добрий… не впізнаєте?
Це був директор паркового господарства Колосов.
— Ну як же не впізнаю? Здрастуйте, Сергію Миколайовичу.
— Він відчинив задні дверцята і дістав букет. – Чекав на вас спеціально. Привітати тоді не вийшло, зайнятий був, так хоч тепер, – він подав їй букет.
— Навіщо це, Сергію Миколайовичу? До того ж ви, напевно, ображені на мене, що обійшла вас за голосами…
— Ну що ви, поразку теж треба гідно приймати. До того ж, праві були ви тоді: я на своєму місці. А ось у вас хвацько виходить, і люди вас підтримують, і прихильники серед депутатів є, тож усе ви правильно зробили, просто молодець.
— Ну, поки мало чого зробила, попереду роботи багато…
— Ви додому?
— Додому.
— Так сідайте, підвезу, – він відчинив дверцята.
У машині було тепло й тихо муркотіло радіо.
— Душевна пісня, – сказав Колосов, кивнувши на радіоприймач.
— Мені теж подобається, – погодилася Галина.
Він висадив її біля самого будинку, і попрощавшись, поїхав. А вона пішла додому. Обидва знали, ніякого продовження не буде, у нього вдома сім’я, і він із тих чоловіків, хто, незважаючи ні на що, вірить у свою країну, і у свою сім’ю. А таких як Галина Горенко – поважає.
І вона знає точно, що це був просто акт ввічливості. І просто приємно. А більше нічого їй не треба.
Уже увійшла в під’їзд, і задзвонив телефон.
— Так, внучок, здрастуй… ось додому йду.
— Ба, а ми завтра до тебе хотіли…
— Ну так приїжджайте, і Маріку беріть із собою…
— Та ну, Марійка дрібна зовсім…
—Їй вже шість років, приходьте всі разом, я всіх хочу бачити.
— Ба, а вареники будуть?
— Будуть, Кирило. Із чим хочете?
— Краще з картоплею…
— Ну, значить, із картоплею.
Вона увійшла у квартиру і все ще посміхалася після розмови з онуками. Потім сіла на диван, витягнувши ноги, і сиділа так хвилин п’ять, думаючи про те, що все в неї є: цікава робота, діти й улюблені онуки, життя вдалося. Потрібно тільки виправдати бажання очікуючих.
