Двері фургона розчинилися, і звідти, наче яскравий спалах, з’явився він — диван. Не кремовий, не шоколадний, не «універсальний під будь-який інтер’єр».
Він був кольору літньої морської хвилі, майже бірюзовий. Саме такий, який Ганна малювала у своєму проєкті «Наше гніздечко» три роки тому.
— Ставимо ось тут, біля панорамного вікна, — скомандувала вона, намагаючись, аби голос не тремтів від хвилювання.
Двоє вантажників спритно підхопили громадину. У цей момент із вітальні виникла постать Миколи Петровича.
Він не вийшов — саме виник, ніби матеріалізувався з тіні ідеально вирівняного одвірка. У руках він тримав не чашку з чаєм, а рулетку. Як завжди.
— Стоп! — його голос, який звик віддавати накази, змусив вантажників завмерти на півдорозі. — Що це таке?
— Диван, тату, — озвався з-за рогу Максим, чоловік Ганни. Він ішов з інструментом, вочевидь, готовий щось підкрутити, пригвинтити, закріпити. Його постійна роль — майстер з усунення наслідків будь-яких сімейних штормів.
— Я бачу, що диван, — холодно парирував Микола Петрович. — Я питаю, чому він тут? Він перекриває доступ до розетки. І геть порушує логістику простору.
Ганна стиснула кулаки, відчуваючи, як підступає знайома хвиля безсилля.
— Ми сто разів обговорювали планування, — почала вона, намагаючись говорити максимально нейтрально. — Розетка якраз для торшера. А сам диван…
— Колір, — перебила її Валентина Іванівна, з’являючись із кухні з властивою їй безшумною квапливістю. Вона обійшла диван, торкнулася руки невістки сухими, теплими пальцями.
— Ганнусю, рідненька, я ж казала… Він же з моїми шторами ніяк не пасує. Зовсім. Я свої, старі, вішати не буду, ти вже сама якось…
Ганна заплющила очі на секунду. Їхній дім. Їхня спільна мрія з Максимом та донькою Лізою, яку вони будували п’ять років на кожному аркуші паперу, у кожній розмові.
Як же так вийшло, що в цієї мрії виявилися інші господарі?
Ідея збудувати хату народилася одного тісного вечора в їхній двокімнатній квартирці. Ліза підростала, її дитячі малюнки вже не вміщалися на холодильнику, а Максим вічно ховався з ноутбуком на балконі — єдиному місці, де можна було попрацювати в тиші.
— Давайте збудуємо будинок, — якось увечері сказав Микола Петрович, розглядаючи їхню скромну квартиру з виглядом полководця, що оцінює поле бою. — У нас є ділянка. Ми з матір’ю допоможемо.
Тоді це прозвучало як манна небесна. Не йшлося про кредити, борги, нескінченні суперечки.
Була лише радість. Вони всією родиною сиділи над ескізами: Ганна малювала світлу студію з мансардою для себе, Максим розраховував навантаження на фундамент, Ліза зображувала сад із гамаком.
Батьки кивали, схвалювали. «Молоді, вам видніше», — казала Валентина Іванівна, а Микола Петрович додавав: «Головне, щоб усе було технологічно та з розумом».
З розумом.
Це слово стало ключовим. Виявилося, що з розумом — це так, як бачиться Миколі Петровичу. Розетки — на висоті рівно дев’яносто сантиметрів від підлоги («ергономічний стандарт»).
Сантехніка — лише та, що схвалена Валентиною Іванівною («перевірено часом»). Шпалери — виключно «під фарбування» і лише світлих відтінків («практично й не мазко»).
Їхня спільна мрія по цеглинці обростала чужими рішеннями. Ганна намагалася пручатися, але кожен її протест гасився фразою – «Аню, потерпи. Головне, що будинок є. Сваритися через дрібниці не варто».
Але для Ганни це не були дрібниці. Колір дивана, розташування полиці, картина в передпокої — це були цеглинки її особистості, її простору. І з кожною такою цеглинкою вона почувалася дедалі більш чужою в цих стінах.
— Що це таке?!
Голос Миколи Петровича прокотився по всій хаті, досягнувши кухні, де Ганна намагалася відмити каструлю від пригорілої каші. Вона кинулася на звук — до кімнати Лізи.
Донька стояла посередині кімнати, з пензлем у руці, вся заляпана акриловою фарбою. На стіні, на ідеально вирівняній і побіленій стіні, розквітала химерна бузкова квітка із золотими прожилками.
— Я… я малюю, дідусю, — пролепетала Ліза, злякано опускаючи пензель.
— Я бачу, що ти малюєш! — Микола Петрович був багряним. — Я ці стіни шпаклював, я їх фарбував! А ти… псуєш!
— Це ж моя кімната! — у голосі Лізи почулися сльози. — Я хотіла зробити її гарною!
— Гарною! — фиркнув він. — Завтра ж усе зафарбуємо. Білою фарбою. Як і належить.
У дверях з’явилася Валентина Іванівна.
— Лізочко, рідненька, як же так? Дідусь старався, сил не шкодував, а ти… не цінуєш.
Ганна побачила, як по обличчю доньки котяться сльози. Щось у ній надломилося.
— Тату, мамо, — почала вона, намагаючись говорити твердо. — Ліза має право на свій простір. Якщо вона хоче квітку на стіні…
— У своєму просторі вона може робити що завгодно! — спалахнув Микола Петрович. — А це — моя праця! Моя! Розумієте?
Максим, який прибіг на галас, спробував вставити своє вічне: «Давайте заспокоїмося, знайдемо порозуміння, може, просто невеличка квіточка в кутку…»
Але Ганна вже не чула. Вона відвела Лізу до себе в кімнату, посадила на ліжко й обійняла. Донька схлипувала в неї на плечі.
— Мамо, я ж нічого поганого не зробила… Чому дідусь завжди так? Чому ми нічого не можемо вирішити самі?
Ганна не знайшла що відповісти. Вона й сама ставила собі це питання щодня.
Кульмінація настала на кухні. Ганна вирішила приготувати на вечерю щось нове — не звичні котлети чи борщ, а пасту з морепродуктами за рецептом із кулінарного блогу.
Для цього їй знадобилося переставити банки зі спеціями, прибрати з робочої поверхні старий, бувалий комбайн, який не працював уже років п’ять, але який Валентина Іванівна зберігала «про всяк випадок».
Вона щойно закінчила готувати, коли на кухні з’явилася свекруха. Та завмерла на порозі, і її обличчя витягнулося.
— Ганнусю… А де мій комбайн? — її голос здригнувся.
— Мамо, він же зламаний. Я прибрала його в шафу, на верхню полицю. Заважає тут.
— Але я там… там насадки зберігала! — Валентина Іванівна поспішно підійшла до шафи й почала гарячково переставляти банки зі спеціями назад, на свої місця. — І хто так спеції розставляє? Усе ж завжди стояло в алфавітному порядку! Кріп, коріандр, паприка… А в тебе тут усе впереміш!
Ганна глибоко вдихнула, відчуваючи, як стискається шлунок.
— Мамо, це моя кухня. Я готую тут. Мені так зручніше.
— Зручніше! — фиркнула Валентина Іванівна, продовжуючи наводити свій лад. — Нічого не можна довірити, усе переламаєте, зіпсуєте…
Чаша терпіння Ганни переповнилася.
— Досить! — її голос пролунав голосніше, ніж вона планувала. — Досить, мамо! Це мій дім! Моя кухня! Мій диван! Кімната моєї доньки! Коли ви вже перестанете тут усім керувати?!
Запанувала мертва тиша. На порозі стояв Микола Петрович, а за його спиною — Максим із таким нещасним обличчям, що Ганні стало його одночасно і шкода, і шалено прикро.
Валентина Іванівна сіла на стілець і заплакала.
— Значить, ми зайві? Ми вам заважаємо? Ми так боялися вам нав’язатися, усе життя вклали в ці стіни, кожну копійку… А ви…
Микола Петрович мовчки поклав руку їй на плече. Його погляд був важким, як камінь.
— Увечері зберемося. Для серйозної розмови, — кинув він і вийшов.
Він поклав на кухонний стіл теку. Товсту, із затертими кутиками.
— Ось, — Микола Петрович відкрив її. — Чек на фундаментні блоки. Накладна на арматуру. Квитанція за вікна. Покрівельні матеріали. Уся ваша «незалежність». Тут.
Він не кричав. Говорив тихо, але кожне слово било точно в ціль.
— Ми вклали в цю хату не тільки гроші. Ми вклали сили. Ми хотіли, щоб у вас було все найкраще. А ви хочете все перекреслити якимось бірюзовим диваном і каракулями на стінах? Цей дім — наше спільне дітище. І він має бути таким, яким ми його задумали. Міцним. Надійним. Постійним.
Ганна дивилася на ці папери, на акуратні колонки цифр, і їй стало фізично зле. Вони не будували дім. Вони купували довічну облігацію почуття провини.
Вона подивилася на Максима, благаючи про підтримку. Але він дивився в стіл, мовчки перебираючи пальцями крихти.
Тиша стала нестерпною.
— Дякую, — тихо сказала Ганна. Усі погляди спрямувалися на неї. — Дякую вам за цей дім. За ваші сили. За вашу турботу.
Вона встала, її не слухалися коліна.
— Але ви збудували не дім для нас. Ви збудували дім для себе. І поселили в нього наших копій, яких зручно контролювати. Які ніколи не помиляться з вибором кольору дивана.
— Ганно, що за драма… — почала Валентина Іванівна.
— Я не драматизую, — перебила її Ганна. — Завтра вранці ми з Лізою їдемо. На тиждень. До подруги. Нам треба… передихнути.
— Їдете? — Микола Петрович підняв брови. — Це що, ультиматум?
— Ні, — похитала головою Ганна. — Це необхідність.
Вона вийшла з-за столу й пішла до виходу. У дверях вона обернулася й подивилася на чоловіка.
— Максиме?
Він підняв на неї очі. У них була розгубленість, втома і щось іще, що вона не одразу впізнала — розуміння.
— Тату, мамо… — він ковтнув. — Ми вас любимо. Але ми не можемо жити за статутом. Давайте… давайте спробуємо знайти нові правила. Або ми знайдемо спосіб віддати вам ваші гроші. Кожну гривню.
Уперше за весь час Ганна побачила, як Микола Петрович зніяковів. Він щось пробурмотів і відвернувся, перекладаючи папери в теці. Валентина Іванівна знову заплакала, але цього разу тихо, без надриву.
Тиждень пролетів дивно і швидко.
Повітря на квартирі в подруги справді було іншим — пахло парфумами, кавою і свободою.
Ліза знову почала сміятися, розповідати про свої малюнки. Ганна вперше за довгий час виспалася і зрозуміла, що більше не хоче протистоянь. Вона хоче дому.
Поверталися вони мовчки. Ганна боялася того, що побачать.
Машина звернула до їхньої оселі. І перше, що вона побачила, — це двері до кімнати Лізи. Вони були пофарбовані в той самий, спірний, бузковий колір.
Не всі — акуратна широка смуга по периметру, як рамка.
На ґанку сидів Максим. Він підвівся, побачивши їх.
— Тато переставив диван, — сказав він, не чекаючи запитань. — Виявилося, можна подовжити дріт до розетки. І замовив ті самі шпалери. Ти які показувала. Привезуть за тиждень.
Ганна мовчки обійняла його. З хати вийшла Валентина Іванівна. У руках вона тримала тарілку зі свіжоспеченими пиріжками.
— Заходьте, поїжте, з дороги ж… — сказала вона і, подивившись на Ганну, додала тихіше: — Спеції… на кухні. Можеш переставити, як тобі зручно, доню.
Це не було капітуляцією. Це був початок перемир’я.
Увечері вони сиділи за великим столом у вітальні. Диван кольору морської хвилі стояв біля вікна, і західне світло м’яко лягало на його оббивку.
Микола Петрович бурчав, що він усе одно не дуже зручний, але вже без колишньої категоричності. Ліза захлинаючись розповідала бабусі про нову техніку малювання.
Ганна вийшла на ґанок. Вона дивилася на їхній дім. Їхній дім.
Він усе ще не був повністю її — у ньому назавжди залишаться сліди чужої волі, чужого смаку, чужої праці.
Але вона зрозуміла, що стіни — це не тільки бетон і цегла. Це ще й люди. І щоб усім було комфортно, ці стіни мають уміти гнутися. Головне — не дати їм перетворитися на вʼязницю.
На щастя, в цій родині, мудрість перемогла гордість, і напруга спала. А як ви вважаєте, як краще розділити відповідальність за ремонт між поколіннями, щоб уникнути нав’язування?
І чи гарна ідея жити всім під одним дахом?
