— Добре, якби твоя мама сама приїхала! Так вона ж іще й брата-ледаря за собою притягне! — не вщухала цілу годину дружина, нарікаючи на несподіваних гостей.
Причина її невдоволення була як на долоні: моя мама, втомившись від самоти у своєму селі, нарешті погодилася на моє запрошення перебратися до міста.
Але вирішила їхати не сама, а з молодшим братом — йому сімнадцять, він саме школу закінчував.
Ми з дружиною, якщо міряти сільськими мірками, жили просто розкішно. Велика трикімнатна квартира на сто двадцять квадратів, хоч і в спальному районі, зате простору — хоч конем гуляй. Мали ми й дачу з гойдалками, і дві добрі іномарки.
Одне слово, мали все для радості сучасної родини, яка чесно й сумлінно заробила на свій добробут.
Був лише один мінус — жити в таких хоромах удвох, без діток, іноді ставало просто нудно. Дружина, та і я, майже весь час на роботі.
А коли випадала вільна хвилина, то або мовчали, або кожен займався своїм: я порався з комп’ютерами, вона — в’язала чи теревенила з подругами.
— Звик жити у своєму селі, як на тому ярмарку! — бідкалася дружина після моїх слів про переїзд рідних. — Тепер тобі гострих відчуттів захотілося, пів села сюди тягнеш!
— А ти б краще не претензії мені виставляла, — відповів я спокійно, — а хоч би раз сама поїхала до мами, допомогла б їй!
Знаєте, я й справді вважав, що дружина поводиться негарно. От хоча б те, як вона «часто» бувала у свекрухи. За весь минулий рік, попри роботу, я навідувався до мами щомісяця, а іноді й по два-три рази на тиждень виривався.
Бо мама вже у віці, їй важко самій із господарством, а від брата-підлітка допомоги поки небагато — юність у голові гуде.
Дружина ж за всі дванадцять місяців була у мами лише двічі. Та й то — щоб забрати дбайливо закатані баночки на зиму, грибочки та ягоди, які мама збирала все літо, аби пригостити «улюблену невістку».
— Моя мама житиме з нами. Брат теж залишиться тут, — не стримався я після чергового безпідставного докору. — Якщо тебе це не влаштовує, можеш збиратися і їхати до своїх батьків на всі чотири боки!
— Ну і будь ласка! От і поїду! Побачимо, як заговорите, коли за місяць ваша квартира на стайню перетвориться! — намагалася вжалити вона, аж губу закусила від люті.
За пів години вона вже стояла на порозі зі своєю модною шкіряною валізою.
Пам’ятаю, як купували її пару років тому для поїздки за кордон… Тепер вона пакувала її, щоб піти з дому.
Я нікого не тримав. Особливо тих, хто не шанує мою родину. Особливо — маму й брата, яким вона, до речі, завжди подобалася, і які з радістю накривали їй на стіл щоразу, як вона «мала честь» приїхати до них у гості.
Дружина пішла.
Я зустрів маму з братом, і ми почали жити разом. Усе стало так, як колись у селі, тільки в зручних міських умовах. Я смажив їм стейки. Годував морепродуктами. Нехай звикають до ситого життя.
Минуло три місяці.
Дружина за цей час пережила всі стадії жіночої розпуки. Перший місяць вона відчайдушно намагалася довести, що я помиляюся. Писала грізні повідомлення, дзвонила й волала до моєї «совісті».
Потім намагалася діяти через спільних знайомих — друзі з її подачі питали мене, чому я так погано вчинив із «бідолашною Тамарочкою».
Другий місяць вона жила у батьків — з мамою, татом і молодшим братиком, якому всього сім років. Отут вона вже почала підлещуватися.
Писала, що їй насправді завжди подобалося в селі, що моя мама готує смачніше за всіх, і що їй просто потрібна була підтримка на кухні. Було видно: збирається назад.
Третій місяць у батьківській хаті давався їй найважче. Вона дзвонила по десять разів на день, благала дати їй шанс повернутися. Почувши одну таку розмову, де моя благовірна просто вила в слухавку від розпачу, мама не витримала:
— Дай їй другий шанс, синку, — попросила вона.
Мама й раніше про це натякала, але мені дуже боліли ті її слова про «стайню». Та все ж, через три місяці нарізно, я вирішив спробувати спочатку.
Але на моїх умовах: житимемо всі разом у нашій великій квартирі.
Спершу все було добре. Дружина була щаслива повернутися до своїх хоромів, бо коли ти давно заміжня, життя з батьками вже не здається таким радісним, як у дитинстві.
Брат радів, що з’явився хтось, хто захищав його від моїх жартівливих нападів. Мама була рада помічниці на кухні — і нехай кажуть, що дві господині в хаті не вживуться, нашим жінкам вдавалося так ділити роботу, що кожна почувалася важливою.
Я теж у душі радів, що кохана жінка поруч, що вона нібито все зрозуміла й намагалася загладити провину.
Але згодом почалися труднощі.
— Ти маму любиш більше за мене! Купуєш їй постійно щось, а я в обносках ходжу вже третій рік! — заявила дружина на другий місяць після повернення.
— Обноски? — здивувався я. — Це ти про ту норкову шубу, яку ми торік купували?
— Ти знаєш, про що я! Мамі он — і чоботи, і шапочку! Рукавички нові дістав, італійські, шкіряні. Братові кросівки купив фірмові! А вони взагалі на це заслужили? Припхалися на все готове зі своєї халупи, а тепер радіють, що ти їм у рот заглядаєш! — випалила вона все, що в неї накипіло.
І тут мене наче окропом обдали.
Дружина, яка заробляла в рази менше за мене і майже завжди жила моїм коштом, вирішила дорікнути мені грошима.
Дорікнути тим, що я нарешті вирішив одягнути маму й брата, бачачи, як вони постійно економлять кожну копійку, бо мама складає гроші на навчання сина в університеті.
— Йди геть. Більше бачити тебе не хочу. Ти завжди любила не мене, а мій гаманець, — сказав я несподівано навіть для самого себе.
— Ти! Та як ти смієш так зі мною розмовляти! — почала вона кричати, намагаючись довести свою вищість.
Я мовчав хвилин десять, поки вона сипала образами на мене й мою родину. Аж поки мама не втрутилася.
— Знаєш що, синку… Ми, мабуть, поїдемо. Вибачте, що стільки клопоту вам завдали. Засиділися ми в гостях, — тихо сказала мама і простягнула дружині якийсь папірець.
Договір дарування будинку. На ім’я моєї дружини.
У Тамари аж очі на лоб полізли. Виявилося, мама з братом так переживали, що вони нас стиснули, що вирішили зробити такий щедрий подарунок.
Мама розуміла, що я головний у сім’ї, і для мене стара хата в селі особливої ролі не зіграє, а невістці буде приємно.
Дружина оніміла.
Та сама свекруха, яку вона щойно кляла останніми словами, віддала їй свою єдину нерухомість.
— Дякую, мамо. Дуже доречний подарунок, — мовив я, дивлячись дружині прямо в очі. — Бо відсьогодні ВОНА житиме саме в тому будинку, який належить тільки ІЙ.
Дружина заклякла. Вона тримала той папірець і не знала, що робити далі.
— Йди. Я був радий твоєму поверненню, але ти сама все вирішила. Мама й брат багато зробили для мене в житті. Тепер, коли я став на ноги, я хочу повернути їм борг. Якщо ти цього не розумієш і цінуєш людей лише за товщиною гаманця — нам не по дорозі.
Вона мовчки вислухала. Трішки схлипнула, а потім знову зібрала свою італійську валізу й поїхала в село.
Я залишився з мамою та братом у місті. По-джентльменськи залишив колишній дружині машину та частину заощаджень після розлучення. Не знаю, як вона там тепер.
Головне, що я залишився з людьми, які справді мене люблять і цінують не за гроші, а за те, що я їхній син і брат.
Ось так буває… Ця історія вчить нас, що справжній дім — це не там, де дорогі меблі, а там, де тебе люблять просто за те, що ти є.
