Одружилися ми з Денисом 6 років тому. Всяке було за цей час, словами не передати. І лаялися, і ображалися одне на одного, і ледь не розбіглися, і без грошей сиділи, набираючи на проїзд у метро дріб’язок із кишень.
— Чим платити кредити? – голосила я, коли ми з чоловіком вплуталися в цю боргову багаторічну кабалу, а я відразу ж виявилася в цікавому положенні.
Треба віддати належне чоловікові, він працював, підробляв і тягнув наш сімейний віз, а я старалася: пихкала, голосила і підштовхувала цей віз ззаду, роблячи ночами курсові та контрольні для заочників.
Жили ми перші 3 місяці у свекрухи Лідії Іванівни. І ці два місяці мені не забути ніколи. Те, що я не невістка її мрії – було помітно відразу ж у момент знайомства. Лідія Іванівна ніколи не підвищувала голосу, не робила нічого демонстративно. Вона чинила набагато гірше, капостила крадькома.
Що вона робила? А уявіть собі, приходите ви додому з роботи, а на кухні сидить дівчина красива і мило зі свекрухою цвірінькає.
— Знайомся, Віко, – каже мені мама чоловіка, – це Наталочка проїздом у нас, з нею мій Денис три роки до тебе зустрічався, мало не одружилися. А я так про це мріяла, Наталочка така господиня хороша, а вже як син її любив.
Уявили? Приємно? Або сусідки біля під’їзду при моїй появі замовкають і перешіптуються, я одного разу пройшла, а сама в під’їзді затрималася, стою і слухаю, про що вони шепочуться.
— Треба ж, як не пощастило Лідочці з невісткою, – кажуть, – вона ж працювала (шепіт), лікував її потім Денис довго. Та й зараз Ліда мовчить, синові не говорить, а ця продовжує… кожну ніч.
Або подарунок свекрухи мені на 8-ме березня. Сукня, розміру на два менша, а я носила тоді 46-й.
— Треба ж, – каже наче засмучена Лідія Іванівна, – я думала, що ти менша, мені Денис завжди казав, що ніколи не обере в дружини корову більшу за 42-й розмір.
Це я ще промовчала про багато чого, про що тут розповідати не можна. Словом, пішли ми. Спасибі моїм батькам і дідусеві-хрещеному, які просто і без умов дали нам гроші на перший іпотечний внесок.
Думаєте Лідія Іванівна заспокоїлася? Ага. Я на збереженні лежала, на 8-му місяці була, з лікарні приходжу і починається: на подушці в спальні темне довге жіноче волосся, а я світло-русяве.
Під ліжком сережка, дешевка, біжутерія, а коміри відразу 4-х сорочок чоловіка помадою перемазані. Різною. І зроблено це спеціально, грубо, практично намальовано. У чоловікові я не засумнівалася ні крапельки, тому що весь цей тиждень він провів у мого дядька на дачі: допомагав йому з ремонтом, сам якраз у відпустці був.
— Я замок поміняю, – сказала я чоловікові, – ключів у твоєї мами бути не повинно. Ніколи. Навіть якщо ми поїдемо, а тут пожежа або потоп. І її в нашому домі теж бути не повинно. Спілкуватися хочеш – їдь. Я не проти. А я не хочу.
Чоловік мої умови прийняв, адже мамина поведінка вже ні в які ворота не вкладалася. Моє спілкування зі свекрухою зводилося до передачі привітів через чоловіка. Я вибудувала між нами глуху стіну. І стоїть ця стіна непорушно вже майже 5 років. З онукою свекруха спілкується тільки коли чоловік її до мами повезе, до нас Лідія Іванівна, як і раніше, не вхожа.
— Дочка, – каже мама, – так не можна, ну часу скільки минуло. Сваха змирилася давно і перестала пакостити. Та й не буде, у вас же з Денисом дочка росте, що його мама, своєму синові й онучці ворог чи що?
— Ну вже сковороду в подарунок на Новий рік можна було б і прийняти, – каже подруга Олеся, – людина помиритися хоче, провину загладити, треба дати їй шанс.
А мені шанс хтось дав? Тоді 6 років тому? Шанс на те, що я хороша, що я зможу зробити її сина щасливим? У мене загроза передчасної появи дитини була, а Лідія Іванівна в нашій квартирі капості робила? І подарунки я від неї повертаю назад. Не треба мені нічого. Навіть якщо вона не спробує знову влізти в нашу сім’ю і розвести мене з чоловіком, то я завжди пам’ятатиму про її сутність.
А так мені спокійніше і надійніше. Я живу, стіна стоїть. Свекруха є, але вона там – по той бік. І змінювати я нічого не хочу.
