— Зізналася, що вона підписала відмову від своєї частки в квартирі. Настя їй за це дала щось там на перший внесок, але, звісно, замало дала. Половина двокімнатки значно дорожча.
Ірина Степанівна, зустрівши подругу, з якою колись працювали разом, поспішає вилити душу.
— Та навіщо ж вона так зробила? — подруга аж руками сплеснула. — Треба ж було продавати, а гроші ділити, так було б чесніше.
— Дурненька, їй всього 24 роки. До того ж, є в кого бути дурною. У мене, у кого ж іще! — хитає Ірина Степанівна головою. — Я ж теж свого часу наробила дурниць. Зараз би в Дарині було у власності дві третини квартири. Дивись, Насті б і совісті не вистачило так з рідною донькою чинити.
А ще краще, якби я вступила у спадок, не відмовляючись від своєї частки взагалі. Тоді б і я зараз могла щось вирішувати і щось контролювати.
А тепер дівчинка взяла собі маленьку квартиру десь на краю світу, платить непосильний кредит, а в квартирі мого сина чужий дядько живе приспівуючи.
— Хто знав, Ірино, що так усе вийде? Не карай себе, ти теж не вічна, після тебе житло залишиться, — заспокоює приятелька.
Але Ірина Степанівна, усвідомлюючи, що вона не вічна, усвідомлює і те, що Дарина — не єдина її онука.
Є ще донька, у тієї двоє дітей, а квартира самої Ірини Степанівни обіцяна якраз доньці, бо квартира матері Ірини Степанівни була віддана синові саме на таких умовах: ти отримуєш спадок зараз, а твоя сестра — потім.
— Коли Іван одружився, доньці моїй тільки 10 років було, різниця у них 15 років, — продовжує Ірина Степанівна. — Мами вже два роки не було, житло я не здавала, бо мороки багато, ну і переоформила його на Іванка, а на доньку заповіт написала і сина попередила: моя квартира — сестрі. Хто ж думав, що так вийде…
Іван з Настею жили дуже добре: дружно, любо-мило подивитися. Працювали, не могли надивитися один на одного. Через два роки після весілля зʼявилася у родині Даринка, онучка.
Невістка Ірині Степанівні подобалася: симпатична, турботлива, хазяйновита. Вдома в неї — ідеальна чистота, готує — пальчики оближеш, онучка доглянута завжди, як із картинки.
— Як позаздрив хтось, — зітхає Ірина Степанівна: і зараз ще не відболіла душа. — Загалом, усе просто: погодився вийти після доби ще на одну зміну замість хворого товариша. А що він там спав? Години три…
Стався нещасний випадок, Івана не стало.
Маленькій Даринці тоді було лише 7 років. Настя була просто розчавлена горем. Ірина Степанівна її розуміла: сама чоловіка втрачала.
Щоправда, чоловік пив по-чорному, так що, як виявилося потім уже, без нього навіть легше жити було.
Невістку кололи заспокійливими, після сороковин жінка потрапила до клініки неврозів, Даринка тоді довго у бабусі жила.
На спадок подавати пішли вже мало не в останній місяць, і Ірина Степанівна махнула рукою: сина не повернеш, а їй самій нічого не треба. Нехай уже квартира дістається вдові та дочці.
— І ніхто не підказав, що треба або відмову писати на користь онуки, або вступати й сидіти собі тихо, страхувати єдину онуку від сина. Лаю себе, а що поробиш тепер? Я й подумати не могла, що Настя не тільки оговтається від горя, а й так зі своєю донькою вчинить.
Через три роки після похорону Івана Настя привела в будинок чоловіка. Ну, ясна річ, живим — жити.
Ірину Степанівну неприємно вразила новина, у глибині душі був навіть докір, але вона його не висловила.
Невістка — жінка ще молода, красива, має право на особисте щастя. Аби її новий чоловік до Даринки нормально ставився.
— І нібито спочатку нормально все й було, — визнає вона. — Років 6, поки Настя з ним не розписалася.
— А навіщо ж їй це треба було? Просто так не жилося, чи що?
— Вона намагалася йому дитину подарувати, була при надії, зареєстрували шлюб, а на 6-му місяці вже щось пішло не так. Загалом, дитину вони втратили, більше Настя не змогла зачати, — пояснює Ірина Степанівна.
– Не розлучатися ж? У принципі, дитина у дядька цього є. Рідна, кровна, від першого шлюбу. Тож я взагалі не зрозуміла, навіщо їй це треба було у віці під 40 уже. Але факт залишився фактом: став чоловіком і почав на Дарину покрикувати.
З онукою Ірина Степанівна спілкувалася, та, звісно, не одразу, але почала скаржитися бабусі на своє життя і зіпсовані взаємини з чоловіком матері.
А Настя на спробу заступитися за доньку несподівано зло кинула колишній свекрусі:
— А чого ви лізете? Він як краще хоче, Дарину виховувати треба, а то розбеститься зовсім. І потім, ми це питання вирішимо всередині своєї сім’ї, і крапка.
— Ага, вирішили. Дівчина в інститут вступати зібралася, а вітчим їй заявив, що утримувати її після 18 років ніхто не зобов’язаний, та ще й власним прикладом козирнув, мовляв, працював і вчився, ні в кого грошей не просив, і взагалі, час на вільні хліби, — злиться Ірина Степанівна.
— Які вільні хліби? Половина квартири Дарині належить, а де житло цього розумника? — підтримує подруга. — І Настя теж хороша. Швидко вона доньку на чоловіка проміняла.
Даринка, звичайно, в інститут вступила, вивчилася на бюджеті, на кишенькові витрати підробляла, іноді щось підкидала і бабуся, платили їй і пенсію за батька, поки вчилася.
Щоправда, ці гроші Дарина віддавала матері: за свою частку комуналки та харчування.
— А коли працювати влаштувалася, то їй і заявили, що годі, пора жити самостійно. На тобі, доню, з панського плеча ось ці смішні гроші, завтра йдемо до нотаріуса і підписуємо документ, ось так.
І Дарина мені не сказала одразу, а хіба зможе вона протистояти напору матері та вітчима? Відмовиться, а вони зроблять усе, щоб жити було неможливо. Якби в неї дві третини було, а ще краще, якби в мене була частка, інша була б розмова.
— І ти цій хм… невістці своїй колишній нічого не сказала? — обурена подруга Ірини Степанівни. — Я б точно все їй виказала.
— Я й виказала, — невесело посміхається та. — Тільки мені було знову ж таки сказано, що це не моя справа. Вони Дарині дали гроші, вони мають право жити своєю сім’єю. Ось так, дочку Настя зі складу сім’ї виключила. А я, мовляв, якщо мені онуку шкода, можу переписати заповіт на її користь, пожаліти бідну сирітку.
Дочка Ірини Степанівни живе на території чоловіка, діти в неї поки ще маленькі: 8 і 5 років.
Але переписувати заповіт жінка не вважає правильним: син, хоч як крути, спадок свій отримав, а те, що їй не вистачило розуму зробити все так, щоб вигідніше було онуці — це її особиста провина, донька в цьому не винна.
— Ось і живу, картаю себе і мучуся. Даринка рукою махає, каже, що прорветься, а мені за неї образливо — сил немає.
***
Ось такою особистою історією і фото вишневого компоту поділилася Ірина Степанівна.
Іноді найбільша помилка — це не дія, а бездіяльність, яка коштує нам занадто дорого. І як виявилося, навіть добре серце, що керується любов’ю, може мимоволі завдати шкоди.
Дуже важливо знати свої права та захищати їх, навіть якщо це йде всупереч емоціям.
А як ви думаєте, дорогі наші читачі, чи є якийсь вихід із ситуації, що склалася, або все вже вирішено? Поділіться своїми міркуваннями.
