— Тату, а як ми Новий рік святкуватимемо? – смикнула його за сорочку Надя.
— Так. Як, тату? – повторила запитання Настя.
Роман жалісливо подивився на доньок, не дуже розуміючи, про що вони говорять. Голова гуділа. Спав він мало. Новий рік… Ці слова викликали в ньому тільки нудоту. Але ж ще два тижні, і потім свята, хай їм грець…
Саме минулого грудня від нього пішла дружина.
— Ти весь час працюєш, Ромочко, – сказала вона, милуючись на себе в дзеркало і погладжуючи норкову шубку, яку Роман подарував їй на іменини. – Тебе вдома не буває. Мене це не влаштовує.
— Хто він? – хрипло запитав Роман, який усе розумів.
— Яка різниця, – махнула рукою дружина. – Ну, бувай. Дівчаток не ображай.
Вона легко залишила йому доньок: близнючкам було вже по сім років, а отже, дорослі, переживуть. І не дзвонила. Гаразд не дзвонила Роману – розлучення провели юристи – проте жодного разу не зателефонувати своїм власним дітям…
Наді й Насті Роман усе пояснив, як міг. Його мама дуже допомагала, і няня Світлана, яку в домі звали Ланою. Молода жінка, яка приїхала з села навчатися в місто, була чудовою господинею і дівчаток обожнювала. Роман знав, що його дівчата без уваги не залишаться, і сам намагався проводити з ними побільше часу. Але робота, робота…
У чомусь колишня дружина має рацію. Він багато працює. Заступник генерального директора у фірмі з влаштування свят, корпоративів, концертів – передноворічний час найпотужніший у плані завантаження. І конкретно 31 грудня Роман збирався бути на концерті. Утім, він підписував папір про нерозголошення. Тремтіння пробирало при думці, хто туди буде запрошений, а значить, усе має пройти на найвищому рівні.
І тут раптом близнючки із запитанням про Новий рік.
— М-м-м, – невизначено промурчав Роман. – Подивимося.
— Ми тут намалювали, – вони сунули йому листочок, і Роман втупився на нього. Там була крива ялинка, на якій висіли кулі й чомусь зайці з довгими вухами, і стояли поруч дві маленькі дівчинки, які з двох боків тримали за руки чоловіка. Мабуть, передбачався тут конкретно Роман, хоча портретною схожістю і не пахло. Під ялинкою і навколо трійці лежали купи подарунків.
— Дуже красиво, – щиро сказав Роман.
Намальовано було невміло, зате з яким ентузіазмом! Він згріб дівчат до себе. – Слухайте, мавпочки мої, я не знаю. У мене гігантський проєкт, я буду зайнятий у новорічну ніч. Зате наступного дня можемо кудись поїхати.
— Ну-у-у… – занили близнючки, – це ж не на сам Новий рік…
— А зате Дід Мороз привезе побільше подарунків. Так? А зараз татові треба їхати. У мене важливий проєкт, треба його підготувати, як слід. А це я візьму з собою, – він усміхнувся і поклав малюнок у портфель.
Дорогою Роману було сумно. Він думав про справи, але якось без вогника. Відповідав на дзвінки, але швидше автоматично. Начебто нічого дівчата й не клянчили, проте щось болюче засіло всередині.
У кабінеті, що виходить вікнами на Хрещатик, Роман дістав із портфеля папери і разом із ними – малюнок. Повісив на свою робочу дошку. Крива ялинка завалювалася набік, як Пізанська вежа, і загрожувала поховати під собою подарунки.
— Привіт, – до кабінету заглянув Григорій, безпосередній начальник Романа і його ж найкращий друг. Колись після інституту цю фірму створювали разом. – У мене тут до тебе питань накопичилося, обговорити б. Твоя секретарка зараз каву принесе.
— Давай обговоримо.
— О, мистецтва! – зрадів Григорій, побачивши малюнок. Підійшов ближче, розглянув уважно. – Андрійко мій таке теж малював. Твої зобразили?
— Угу. – Роман потер лоб. Нещадно боліла голова. – Сьогодні запитали, як ми відсвяткуємо Новий рік. Ну а що я їм відповім…
— Н-так…
— Головне, і ця… – він гидував називати колишню дружину на ім’я, і так ясно, про кого йдеться. – Не подзвонить, не приїде. Звісно, бабуся і няня нудьгувати не дадуть, але… А що я зроблю… Але соромно якось, Гриш.
Григорій помовчав, уважно подивився на Романа, потім на малюнок.
— А ось що ти зробиш. Даною мені мною самим і статутом компанії владою оголошую 31 грудня твоїм вихідним днем.
— Гришо, ти зі сходів упав? – сухо поцікавився Роман. – Ти пам’ятаєш, який у нас захід?
— Таке забудеш. Але захід о четвертій. Години на дві, а то й на три. Не більше. Потім почнуться кулуарні переговори. І повір, я з ними впораюся і тебе не ображу. Ти й справді запрацювався, я хоч у відпустку цього року їздив. Відсидиш офіційну частину – і дуй додому.
— Але я… – Роман зупинився.
Він раптом зрозумів, що давним-давно по-справжньому не святкував Новий рік. Організацією займалася колишня дружина, та й та не особливо напружувалася. Запрошувала якихось аніматорів… А він сам поняття не має, чого хочуть його дочки. Так поринув у роботу за цей рік, що розчинився в ній.
— Дякую, друже, – задумливо сказав він. – Ти маєш рацію, напевно.
— Я завжди правий! – усміхнувся генеральний. – Тому я і головний! Ну, раз це вирішили, давай обговоримо наші справи.
…Увечері Роман приїхав додому раніше. Світлана ще не пішла, і він попросив зайти в його домашній кабінет. Вона попрямувала за ним – трохи насторожена, яка не розуміє, навіщо її закликають. Роман щільно прикрив двері.
— Щось сталося, Романе Євгеновичу?
— Лано, послухайте… – він не знав, як почати. – Мені все-таки дали вільний вечір тридцять першого. Годині о восьмій я можу бути вдома. І я хочу знати: що б дівчатка хотіли? Анімація, кудись поїхати, ресторан? Вони ж напевно вам говорили, вони цього Нового року так чекають… Ми могли б усе організувати, скласти проєкт…
Світлана подивилася на нього і раптом засміялася – неголосно й необразливо.
— Ох, Романе Євгеновичу! Проєкт! Та не треба нічого особливого. І нікуди вони не хочуть. Надя шум узагалі не любить, аніматори їй не дуже подобаються. Ялинку поставити, подарунки приготувати і багато смачної домашньої їжі – ось чого вони хочуть. І щоб ви поруч були.
— Так просто? – не вірячи своїм вухам, уточнив Роман.
— Так просто.
— А ви мені допоможете? – він уважно подивився на неї і раптом помітив, як м’яко падає локон уздовж її щоки. – І якщо хочете і у вас немає інших планів, я був би радий, якби ви відсвяткували з нами.
— Звичайно, – швидко погодилася Світлана, – дякую. Я буду щаслива.
…О сьомій годині вечора 31 грудня на порозі квартири з’явився Дід Мороз із величезним мішком за плечима.
— Хо-хо-хо! – сказав він голосом Романа. – А хто тут хороші дівчатка, які заслужили на подарунки?
— Дід Мороз! Дід Мороз! – закричали близнючки й кинулися його обіймати. – Татко!
Борода нещадно свербіла, у кожусі було спекотно, але під синтетичною рослинністю Роман усміхався на весь рот. Його мама сміялася, а Лана, що стояла неподалік, теж усміхалася. І, дивлячись у її очі, які раптом відповіли йому серйозним поглядом, Роман зрозумів: прийдешній рік буде зовсім іншим. Набагато, набагато кращим.
