Два роки я закохана в колегу, який старший за мене років на 15-20, він одружений, там усе стабільно, не носить обручку, і коли я перейшла в мій теперішній відділ, він познайомився зі мною, оскільки він один із начальства, мені він одразу сподобався, хоча далеко не красень

Два роки я закохана в колегу, який старший за мене років на 15-20. Він одружений, там усе стабільно. Він не носить обручку, і коли я перейшла в мій теперішній відділ, він познайомився зі мною, оскільки він один із начальства. Мені він одразу сподобався, хоча далеко не красень.

Старий, в окулярах і страшенно високий. Якась іскра пробігла, дуже сподобався, а потім я дізнаюся, що він одружений, і відповідно вирішила його забути. Викреслила нашу взаємну симпатію, перестала з ним спілкуватися та ігнорую. Він мене також.

Але нещодавно на мене знову накотило, тим більше що всі навколо нього говорять, який він хороший. Він сам зі мною вітається, постійно знаходиться біля мого робочого місця, вистежує та виглядає. Мене трясе від цього напруження, мене тягне до нього, у мене таке почуття, що це моя людина, хай навіть старша.

Я почала цю справу заливати вином, мені дуже погано, мене трясе щовечора, боляче і гірко, я закохалася в нього і мене не відпускає. Декілька місяців я реально раділа, що забула його, а зараз не знаю. Мені боляче, тим більше він взагалі поїде за кілька місяців, а в мене в душі рана залишиться.

Що мені робити? У кого так було, щоб тягнуло до людини попри все? Як його забути? Але навіть забувати не хочеться. Ось як далеко все зайшло.