Вона ще вірила, що світом править добро. Що заміж виходять із любові. Що в білому халаті людина автоматично стає кращою.
Дівчина щойно закінчила коледж. Тітка — сама з «своїх» — прилаштувала її в приватну клініку. Туди з вулиці нікого не брали: зарплата гідна, колектив перевірений, вивіска скромна — «Краса і здоров’я».
Належала клініка депутату міськради, підприємцю й «не останній людині в місті» — Аркадію Петровичу Гордієнку.
— Доброго дня, ваше прізвище?
Молоденька медсестра старанно вбивала в комп’ютер дані попереднього пацієнта й навіть не підвела очей. Була того віку, коли ще не вміють читати людей по ході.
— Ви записані на прийом?
Нарешті підняла голову. Оглянула відвідувача з ніг до голови — і сама того не помітила, як випрямила спину.
У двері зайшов чоловік, від якого в жінок будь-якого віку частішає пульс. Описувати таких немає сенсу. Їх видно здалеку.
Одяг — водночас стриманий і дорогий. Взуття з шкіри, якої не знайдеш ні на ринку, ні на фабриці в Житомирі. На обличчі — жодної сірої втоми звичайної людини. Жодної зморшки від того, як важко зводити кінці з кінцями.
На пів кварталу навколо себе такі розносять упевненість і тиху зневагу. Ніби дивляться на тебе й думають: і як ви там живете, люди-мурахи, на вічній гречці та смаженій картоплі?
Він відчинив двері легким рухом ноги. Черевик коштував більше, ніж річна зарплата цієї «замухришки» в халаті.
Аркадій Петрович був злий. На в’їзді не спрацював шлагбаум, а той, хто мав це виправити, прибіг аж за три хвилини. Піт зі чола охоронця викликав у нього більшу відразу, ніж сама несправність.
Головний лікар не вийшов назустріч. І він — сам господар — змушений був шукати потрібний кабінет.
Проблема зі здоров’ям була дріб’язкова. Але маючи владу над усіма цими людьми, йому хотілося, щоб годувальника зустрічали з пошаною.
Невелика слабкість: любив, коли «нікчемні» ставали струнко, завидівши його постать.
А зростав він у селі. Єдиний син жінки, що працювала дояркою в колгоспі. Жили бідненько, але чисто й ситно.
Мама сама недоїдала — син був одягнений і взутий не гірше за інших хлопців. І в інститут вступив єдиний із класу. Навіть у дітей із повних родин такої змоги не було.
У дев’яності колгосп розвалився, але мати десь умудрялася заробляти, аби виучити сина в місті. Де саме — Аркадію було нецікаво. За мамину спідницю триматися не збирався. У молодого вродливого хлопця були інші плани.
Домігся свого: грошей, влади, впливових друзів. Мама цього не дочекалася. Пішла з життя від звичайної застуди. Організм був виснажений — мабуть, погано пильнувала здоров’я. Сказала про це по телефону сусідка Люба. Вона ж і поховала жінку.
Хоча яка з неї бабуся — усього п’ятдесят три. Аркадій оплатив клопіт. Знав: на селі похорон недорогий. Вислав Любі суму, необтяжливу для себе. Прикинув приблизно вартість домовини й вінків. Про решту хай дбає сільрада. Їхній обов’язок.
***
Господар подзвонив головному лікареві за п’ять хвилин до воріт. Той слухавку не взяв і не передзвонив.
— Він своїм місцем не дорожить? Хоче назад у свою смердючу міську поліклініку?
Гордієнко починав нервувати від найменшої ознаки неповаги. А «нікчемні» так і норовили показати байдужість до всього, чого він досяг.
— Аркадію, не можна так нервувати через кожну прибиральницю, — казала дружина, дивлячись, як йому наливаються кров’ю очі й сіпається повіка.
А він нервував. Побачивши невитерту калюжу на порозі. Краплі на склі. Пом’яту форму. Неповороткість персоналу. Інакше не вмів. Клініку він вистраждав. Віддав найкращі роки, щоб заробити на бізнес, пробитися до влади й стати тим, ким став.
І от тепер стояв перед сопливою медсестрою, яка працювала кілька днів і не знала його в обличчя. Відчув, як уся кров з організму підступає до обличчя.
— Де цей негідник?
Від злості все вилетіло з голови. Забув навіть прізвище лікаря, який завжди особисто міряв йому тиск. Пам’ятав. Хоча міг би й не пам’ятати — лише махнути рукою:
— Ей, ти!
Лікар був добрим фахівцем. Аркадій Петрович довіряв йому більше, ніж іншим.
— Який негідник? — злякалася дівчина в білому. Бліде обличчя злилося з сліпучою білизною халата.
— Звільнена!
Проричав господар клініки. Сам Гордієнко. Депутат і підприємець. Найкращий друг міського голови. І чоловік заступниці міського голови.
— Аркадію Петровичу, вибачте, зараз покличу Біленка, — з-за спини з’явилася старша медсестра й спробувала вгамувати розлюченого вершителя доль.
— Біленко. Його прізвище Біленко, — майнуло в голові.
І він заволав, забризкуючи слиною, забувши про всі пристойності:
— Звільнений! І він звільнений! І ти, вівця, звільнена! І той, на воротах! Усі звільнені!
Дівчина трусилася всім тілом. Уперше бачила істерику в чоловіка — імпозантного, представницького. Ніколи не чула, щоб особа чоловічої статі верещала, як різана, і плювалася піною.
Їй у житті щастило: поруч завжди були люди, які вміли тримати себе в руках. С palкнувшись із таким уперше, мало не вмерла зі страху. Готова була втекти з клініки на всі чотири сторони. Але шлях заступало страшне тіло, що видавало пронизливі звуки.
— Усі звільнені, геть звідси!
Старшу медсестру від поштовху віднесло на підлогу. Гордієнко розвернувся й гучно тупаючи пішов до виходу. Персонал у паніці розбігався. Відвідувачі витріщалися в німому здивуванні.
Головний лікар обережно виглядав із-за рогу. Сховався в кабінеті масажиста, щойно дізнався: господар не в гуморі. Випадково пропустив його дзвінок. І розумів, чим пахне така неповага.
Шлагбаум уже був завбачливо відкритий. Стоянка пустувала. Той, із мокрим чолом, зник, наче його й не було.
Аркадій сів у машину. Глянув у дзеркало. Витер обличчя вологим рушничком і видихнув:
— Чорт забирай, знову зірвався. Довели, мерзотники.
Дзвінок перервав гігієнічну процедуру. Дружина роздратовано буркнула з того боку:
— Ти що, з глузду з’їхав? Знову влаштував виставу?
Уже доповіли. Ось що за люди на нього працюють: настукали, щойно він вийшов за двері.
— Якщо про скандал хтось сторонній дізнається, я з тебе живого місця не лишу.
Дружина дорожила посадою. Завжди трималася гідно — на відміну від Аркадія. Була розумницею. І за все життя припустилася лише однієї помилки: вийшла заміж за цього потвору. Так вона сама йому казала, укотре прикриваючи його негарні витівки.
— Іди й розрулюй, як хочеш. Інакше заберу в тебе клініку.
Гордієнко витер чоло — таке ж мокре, як у охоронця, — і вийшов з авто. Доведеться витратитися на «подяку», щоб замяти скандал. Дружини боявся. Без неї міг претендувати хіба на місце того ж охоронця біля шлагбаума.
Усе життя витратив, аби бути на голову вищим за простих людей. Вдало одружився. Терпів цю «мимру», яку називав дружиною. Тестя-козла поважав. Його друзякам на відпочинку підносив чарку й запобігливо слухав їхню п’яну балаканину.
***
Уже ввечері персоналу на чолі з головним лікарем виплатили щедру винагороду — премію за два місяці. Пристойну суму отримав і охоронець.
Усі були задоволені. Не вперше бачили такі вистави й знали, що в таких випадках робити.
Тільки молоденька медсестра проплакала всю ніч. А вранці звільнилася — попри вмовляння тітки.
Її наївні блакитні очі за ніч ніби вицвіли. Віра в добро і в любов вивітрилася. Біля рота з’явилася невелика складка.
Але вона зовсім не псувала обличчя. Навпаки — надавала йому дорослості.
***
Історію розповіла жінка, що бачила таке на власні очі. Редакція не додавала фарб — їх і так вистачило. Дивна річ: найдорожчий черевик у кабінеті часто стоїть на найслабшій людині. А найдешевше, що витрачає сильний світу цього, — чужа гідність. Цікаво, що першим старіє в такій кімнаті: віра дівчини в білому чи совість чоловіка, який відчиняє двері ногою?
