Я, звичайний чоловік, якому перевалило за шістдесят, усе життя відпрацював на заводі. Не мільйонер, не багатій, а просто роботяга. Дружина моя відійшла у засвіти, коли синові було п’ятнадцять, і з того часу я його сам виховував.
Не скажу, що було легко, бо підліток, самі розумієте, то одне, то інше. Та я не здавався. Працював на двох роботах, щоб він мав нормальний одяг, їжу, щоб усе було, як треба, а потім і до інституту вступив. Він у мене хлопець тямущий, завжди гарно вчився. Я ним щиро пишався. Думав, виросте — буде справжньою людиною.
Коли він закінчив виш, я вирішив, що настав час допомогти йому по-справжньому.
У нашому місті житло — це ж просто космічні ціни, без кредитів в житті не купиш. А я не хотів, щоб він у борговій ямі сидів. Сам усе життя відкладав копійку до копійки, відмовляв собі у всьому.
Відпустка? Яка там відпустка, я востаннє на морі був ще в далеких 90-х. Машина? Та в мене старенька «копійка» досі на ходу, і то добре. Усе, що заробляв, складав до скриньки, щоб синові життя полегшити.
І ось, років десять тому, я назбирав на однокімнатну квартиру. Не палац, звичайно, але в хорошому районі, з ремонтом, усе як слід. Оформив її на себе, але одразу сказав синові:
«Це твоє, живи, будуй своє життя».
Він тоді з дівчиною зустрічався, тож я й подумав, що молодим житло потрібніше. Через пару років вони одружилися, і я віддав їм ключі, сказав: «Живіть, дітки, будуйте родину».
Сам я залишився у старій квартирі старого будинку, де ми ще з дружиною жили. Там тісно, ремонт так собі, але мені ж багато не треба. Головне, що син має дах над головою. Сподівався, що мене вони позвуть до себе згодом.
А тоді почалося…
Спочатку все було добре. Син із дружиною жили собі, я до них іноді в гості заходив. Ну, як у гості, приносив продукти, допомагав, якщо щось по дому треба. Вони мені ніби раді були, хоча невістка, якщо чесно, завжди якась холодна.
Не те щоб грубіянила, але дивиться так, ніби я їй щось винен. Я не звертав уваги, думав, звикне. Вона ж із чужої родини, може, в них так заведено.
Але років зо три тому все змінилося. Син став рідше телефонувати, рідше до мене заїжджати. Я питаю: «Що сталося?»
А він: «Та зайнятий, тату, роботи багато». Я вірив, не ліз із розпитуваннями.
А потім якось приїхав до них, а там… коротше кажучи, атмосфера така, наче я чужий. Невістка взагалі не розмовляла, сиділа в телефоні, а син якийсь нервовий, усе поспішав: «Тату, давай швидше, нам ще справи робити». Я тоді подумав, може, в них проблеми якісь, не став тиснути.
І ось, десь рік тому, я вирішив переписати квартиру на сина.
Ну, думаю, чого тягнути? Я не вічний, а їм із дружиною далі жити, може, дітей заведуть. Оформив дарчу, усе по-чесному, через нотаріуса. Син тоді такий задоволений був, обіймав, казав: «Тату, ти найкращий, дякую».
Я, дурень, розтанув, думав, усе правильно зробив. Навіть невістка посміхнулася, вперше за весь час. Ну, думаю, тепер точно все налагодиться.
Ага, налагодиться… За два місяці після того я помітив, що син взагалі перестав спілкуватися. Телефоную, не бере слухавку. Пишу, відповідає через раз, і то якісь відмовки. Я занепокоївся, поїхав до них. Двері відчиняє невістка, дивиться на мене, як на ворога, і каже: «А що ти хотів? Ми зайняті».
Я в шоці, питаю: «Де син?» А вона: «На роботі, де ж іще».
Я кажу: «Поклич його, поговорити треба». А вона мені, з таким холодом: «Ти не зрозумів? Нам ніколи з тобою панькатися». І двері перед носом зачинила.
Я тоді додому повернувся, сиджу, думаю, що взагалі відбувається? Це ж мій син, я йому все віддав, а вони мене, як якогось пса, виганяють. Вирішив зачекати, може, в них там сварки, стрес, хтозна. Але далі було гірше. За місяць мені приходить повістка до суду.
Я читаю, а там… син із дружиною подали позов, щоб мене з квартири виселити! З тієї самої, яку я їм подарував! Мовляв, я там нібито «проживаю незаконно» і «заважаю їм жити». Я ледь не посивів на місці. Як це незаконно? Я ж сам цю квартиру купував, сам на нього переписав!
Пішов до юриста, той мені пояснює: раз дарча оформлена, квартира тепер їхня, і вони мають право робити, що хочуть. А я, виходить, ніхто. Ну, я телефоную синові, питаю:
«Ти що твориш? Я ж тобі все віддав, а ти мене на вулицю?» А він мені, так холодно: «Тату, ти не розумієш. Нам із дружиною потрібен свій простір. Ти ж не хочеш, щоб ми через тебе сварилися?» Я аж задихнувся. То це я тепер винен, що вони там не ладнають?
І ось тут почалися подробиці, від яких у мене досі кров холоне. Виявляється, невістка вже давно на сина тиснула, щоб він зі мною всі зв’язки обірвав. Вона, бачте, вважає, що я «тягну його назад», що він через мене «не може розвиватися».
Це мені син сам потім розповів, коли я його все-таки на розмову витягнув. Сидимо в кав’ярні, він очі відводить, а я питаю: «Як ти взагалі до такого дійшов?» А він бурмоче: «Тату, ти не розумієш, вона хоче, щоб ми жили своїм життям. А ти… ну, ти старий, тобі не зрозуміти».
Я тоді ледь чашку не розбив. Старий, значить? Це я-то старий, який усе життя на нього гарував? Який у 60 років ще горба гне, щоб йому на весілля грошей дати?
Я йому кажу: «Ти хоч розумієш, що робиш? Ти мене на вулицю виганяєш!» А він: «Ну, не на вулицю, тату. Знайди собі щось, ти ж не жебрак». Я мало не закричав. Не жебрак, каже!
Та в мене пенсія три тисячі, а в моїй квартирці комуналка за зиму пів пенсії з’їдає!
Але це ще не все. Через пару тижнів я дізнаюся, що вони не просто мене виселити хочуть. Вони квартиру продавати збираються!
Мою квартиру, яку я потом і кров’ю заробив! Виявляється, невістка вмовила сина, що їм потрібно щось краще, більше, у центрі. А на ці гроші вони іпотеку візьмуть. Я як дізнався, ледь інфаркт не схопив. Це що, я їм усе подарував, а вони тепер це продадуть і мене на смітник?
У суді взагалі цирк почався. Їхній адвокат, якийсь слизький тип, почав торочити, що я, мовляв, «чиню психологічний тиск» і «порушую їхнє право на приватне життя».
А я сиджу, слухаю, і думаю: це що, я тепер ворог? Я, який синові все життя присвятив?
Син у суді навіть в очі мені не дивився, сидів, уткнувшись у стіл. А невістка… вона взагалі як королева, вся така впевнена, наче це я в неї щось украв.
І ось, на останньому засіданні, коли я вже думав, що гірше бути не може, вилізла ще одна деталь. Виявляється, невістка не просто так на мене розсердилася. Вона… чекає дитину. І, за її словами, їм «потрібне місце для дитини», а я, старий дід, тільки буду заважати.
Я тоді взагалі занімів.
Мій онук, якого я ще навіть не бачив, уже став причиною, чому мене з моєї ж квартири женуть. Я синові кажу: «Ти хоч розумієш, що це твоя дитина, а я твій батько? Як ти можеш?» А він мовчить, тільки голову опустив.
І ось тепер я сиджу, чекаю наступного засідання, а в голові каша. З одного боку, я сина люблю, він же мій, рідний. З іншого — як пробачити таке?
Він же мене зрадив, по-справжньому зрадив. А невістка… я навіть не знаю, що про неї думати.
Може, вона його підмовила, а може, він сам таким став. Я вже не розумію. Друзі кажуть, борися, подавай зустрічний позов, але я не знаю, чи вистачить сил. Це ж проти свого сина в суді стояти…
***
Дякуємо нашому читачеві за цю історію. Вона зайвий раз нагадує, що посієш — те й пожнеш. Та чи завжди батьки винні у тому, що діти обирають свій, часто гіркий, шлях?
Боляче читати, коли рідна кровинка відвертається від тебе, особливо після всього, що ти для неї зробив.
А як ви вважаєте, любі читачі, чи варто в цій ситуації боротися, чи краще відпустити і зберегти залишки нервів?
