У маленькій кімнаті вчительського гуртожитку за столиком, вкритим важкою скатертиною з бахромою, сиділа молода вчителька — Ніна Олександрівна. Було їй лише двадцять чотири роки.
Вона була дуже вродлива. Пухнасте темне волосся лежало на її плечах. По буднях за допомогою шпильок вона збирала їх у пучок, але вони, неслухняні, впертими хвилястими пасмами обрамляли її обличчя і робили його привабливішим.
Класичні риси обличчя дозволяли назвати її красунею. Сяючі сірі очі Ніни Олександрівни дивилися на світ доброзичливо. Дзвінкий і високий голос був чути навіть у коридорі школи, коли вона вела уроки у своїх улюблених другокласників.
Вона працювала з ними вже другий рік. Не у всіх у них все виходило. Ніяк не йшло навчання у Полякова Василя. І він писав погано. Пропускав усі голосні звуки. Прізвище своє писав чотирма приголосними літерами — ПЛКВ.
— Єгиптянин ти мій! Так, як ти, писали єгиптяни. Ти не самотній. Людство не відразу вловило і виділило голосні звуки у мові. Але воно справилося. Значить упораєшся і ти!
Тепер у другому класі Вася вже писав диктанти на четвірки. Подолав перепону. Впорався. Мало хто знав, що майже півроку Вася ходив до Ніни Олександрівни на індивідуальні заняття до неї до гуртожитку.
Сідав біля столу. Вони з молодою вчителькою брали книгу казок та перетворювали кожну казку на баладу. Вони тексти співали! І так Вася осягав світ голосних звуків!
Ніна дивилася через промите вікно на кущ черемхи, що зростав під вікном. Вона думала у тому, що у природі все влаштовано мудро.
Навесні Земля щороку переживає радість поновлення. Дерева втрачають своє листя восени. Вважається, що все. Але на старій черемсі все-таки залишалося торішнє листя.
Чому ні сніг, ні вітер, ні зимовий буран так і не змусили їх відірватися від рідної гілки? Сирілими коричневими грудочками кілька пожухлих листочків черемхи виднілися в сплетенні гнучких гілок. Втрималися.
Але навесні з’являться нові листочки, а купа віджилого листя з’явиться з-під зимового снігу біля самого коріння черемхи. Але вони так і залишаться — торішнім листям.
Черемха при всьому своєму бажанні не підніме їх із землі і не поверне на свої гілки. Крона дерева повністю оновиться.
Чому ж у людей все не так просто, як у живих дерев? Минуле зовсім не схоже на купу листя навесні під деревцем. Деякі події, як листя, що застрягло в кроні, залишаються з людиною назавжди.
Ні, ні, та й підкине послужлива пам’ять то один епізод з минулого, то інший. Добре, коли ці спогади світлі. Ось вона молода студентка педагогічного коледжу. Технікуму, як він називався у роки її студентства. Їй ще немає і вісімнадцяти років, але вона влаштувалась на тимчасову роботу в цех з випікання пиріжків.
Завод майже поряд із будинком. Але Єгор приїжджає за нею після зміни велосипедом. Вона розуміє, що йому подобається возити її на рамці велосипеда. Адже так її майже обіймав! На очах у всіх.
Вона навряд чи погодилася б покататися з ним, якби так не втомлювалася. І ось одного разу їй здалося, що Єгор дивиться їй за виріз сукні. Ох так? Непомітно вона дістала тоді з сумочки маленьку пудрову коробочку, відкрила її.
І ось — тільки він непристойно близько схилився до неї — на, йому пудрою прямо в обличчя. Злетіли у кювет. Обидва забилися.
Обидва реготали чомусь один від одного. Потім вона несла колесо, що відпало, а Єгор перевернув велосипед і вів його вулицею на вцілілому задньому колесі піднімаючи за кермо.
А ланцюг велосипедний з якимось дивним скрипом волочився по землі. І від цих звуків усі собаки за високими парканами дерев’яних будинків голосно і сердито гавкали.
— Все! Востаннє я за тобою приїхав.
Так і сталося, що останній. В армію прийшла йому повістка. Ніна проводила його легко. Листування було бурхливим.
Вона й не повірила нікому, коли їй сказали, що Єгора вже немає на світі.
Не повірила, та побігла до нього додому. Була якась зловісна тиша довкола. На веранді на двох табуретках стояла оцинкована труна з віконцем.
А там, за цим віконцем, вона побачила рідне обличчя. Вона обернулася і пішла геть від цього жаху. Вона йшла, а ноги їй відмовляли.
Впала вона на вулиці. Її побачили сусіди. Підняли, на руках віднесли додому. Вона лежала зовсім байдужа до всього. Не говорила жодного слова.
Дивилася перед собою і все. Батько відкривав їй рота за допомогою ложки, розтискав стислі зуби і лив їй у рот бульйон. Вона не хотіла ковтати.
— Живи! — казав він їй. — Не смій іти слідом за ним. Живи!
Вона піднялася за три дні. Інша. Поранена пташка. Так казав про неї батько.
— Нічого, нічого! Час вилікує рани.
Батько знав, що казав. Вона змирилася зі втратою коханого. Навіть спробувала збудувати особисте життя. На уламках. Чи не побудувала. І поїхала працювати вчителькою в далеке село.
А діти її відігріли. Сільські залицяльники теж намагалися привернути її увагу. Нікого вона не привітала.
Острівці спогадів, як ті, що застрягли торішнє листя, були ще живі. Лише весна гралася з нею. Сонечко гріло ласкаво. Крапель дзвініла радісно. Відродись! Я даю тобі приклад!
У кімнату її хтось несміливо постукав.
— Заходьте, не зачинено!
Двері відчинилися, увійшов Олексій — перший хлопець на селі. За ним «бігали» всі незаміжні дівчата села, та й заміжні поглядали схвально. Справді з’явився у середині зими у курсантській формі.
За станом здоров’я було відраховано з училища. Не витримував навантажень на льотній практиці. Влаштувався водієм у радгосп після закінчення курсів.
Дівчина його не дочекалася. Вийшла заміж. Саме тому він став на решту всіх поглядати зверхньо. Він їм призначив ціну. І вона була невелика.
Орлиний погляд карих очей, високий зріст, легка хода, чудовий співочий голос, виправка, ввічливість — робили його чарівним.
— Ви до мене? — здивовано спитала Ніна, повертаючись до нього.
— Та можна й так би мовити. Я свататися прийшов.
Ось тобі! Свататися він прийшов! На честь чого? Жодних знаків уваги, мінливе знайомство, не більше того, і ось він намалювався. Свататися прийшов! Вона — не телиця у стійлі. Щоб ось так ось, накинути мотузку і повести за собою.
Ніна обурилася.
— Тобто Ви хочете сказати, що Ви мене кохаєте?
Голос її дзвенів від напруження.
— Та що ви, жінки, з цим коханням носитеся? Я вже кохав один раз. Ні. Я не кохаю. Але заміж кличу. Ми за віком підходимо одне до одного. Нам час сім’ї заводити. А для цього достатньо поваги. Я дуже добре до тебе ставлюся.
(Так ми вже перейшли на «ти»?) Ти симпатична, розумна, дітей любиш, а вони тебе. Значить, будеш гарною матір’ю моїм дітлахам. Нашим дітлахам. Я тебе не в блуд кличу. Я кличу тебе заміж.
Так. Я думаю, що може й не вийде у нас. Будь-яке буває. Тоді розійдемося. Що ми втрачаємо? Тобі двадцять чотири роки, а мені двадцять п’ять. Давай спробуємо!
— Але ж я тебе теж не кохаю!
— Та я здогадуюсь. То що ти скажеш? Якою буде твоя позитивна відповідь?
— Ні, — так і рвалося слово з губ, — хто ж так виходить заміж?
Але за вікном так дзвеніла крапель, сонце світило так ласкаво, і гілки черемхи під вікном уже не хрумтіли від морозу, а гнулися від лагідного весняного вітерця, і все навколо прокидалося від зимового сну. Вона подивилася, подивилася на синь неба високого, на далечінь поля, на гайок вдалині і раптом тихо кивнула головою.
— Давай спробуємо.
Олексій зрадів, усміхнувся їй.
— Ось і молодець! Правильно вирішила!
Виявляється, у нього вдома вже зібралася вся його численна рідня, і на неї там усі чекають, щоб обговорити майбутнє весілля. А завтра вони мають подати заяву, коли домовляться про день урочистостей.
Весілля призначили через два тижні. І всі два тижні Олексій справно ходив до неї до гуртожитку. Більше мовчав. Сидів біля вікна на стільці, а вона писала робочі плани. Він брав книги з її полиці. Читав.
— Я тебе привчаю, — говорив він з усмішкою, — бо сядемо за весільний стіл, як чужі.
Вони вже з’їздили до міста і купили йому костюм, їй — весільну сукню та фату. Купили й золоті каблучки. І все одно якась незрима стіна відчуження була між ними.
«Та що я роблю? І навіщо? І чи не можна відмовитися від цього всього, поки що не пізно?
Весілля було галасливим і дуже веселим. Тільки о третій годині ночі вони всіх гостей влаштували на нічліг. Батьки Ніни залишилися у її гуртожитку, у її кімнатці. Його родичі — у його будинку.
Вони прийшли до Олексія. Мати його розгублено розвела руками.
— А про вас я й не подумала. Вирішила, що в гуртожиток підете. А знаєте, йдіть у літню кухню. Я вам кожух дам. Натопиш, Олексію, грубку.
Кожух волочився по березневому снігу. Кухня була хоч і з піччю, але такою холодною, що зігрітися в ній не було жодної можливості. Олексій набив топку грубки дровами. Але все одно тепла не було.
— Я просто впаду зараз від утоми, слово честі! Не можу чекати, коли кухня нагріється.
— Зараз, зараз!
У кутку кухні стояв дерев’яний тапчан. Нічим не вкритий. Олексій розстелив на ньому частину кожушки, сам ліг спиною до холодної стіни. Ніна не посміла в цьому холоді зняти весільну сукню. У ньому й лягла.
Тільки фату зняла. Чоловік теж не зняв навіть весільний піджак, а лише відчинив його. Подушки не було. Ніна лягла на руку свого чоловіка.
Він так міцно обійняв її, так дбайливо укутав кожухом, і так тримав її практично у своїх обіймах, що вона вперше відчула до нього те тепло, яке так довго не прокидалося в її душі.
Наче вона йшла-йшла тернистою дорогою, а тепер ось прийшла. І це її пристань. Він і не спав майже до ранку. Все кутав її і кутав.
Оберігав і захищав. Але й вона постійно турбувалася про нього. Свої тонкі руки вона просунула під його піджак, а своїми долонями затуляла йому спину.
Стіна за його спиною була майже крижана. Так вони й пролежали поряд у напівдрімоті. І під час цього дивного сну народжувалась їхня людська близькість. Стіна відчуження зникала.
Потім, через багато років, вона спитала його про цю ніч. Чому він не наполягав на близькості?
— А ми кудись поспішали? У нас попереду все життя було. От і пам’ятала б ти цей тапчан та цей холод. Пробачити хотіла? А так у нас є що згадати приємніше.
Він збентежив її своїми словами. На той час вони вже виховували двох своїх дітей, але здібності вона не втратила. І знову дзвеніла крапель чергової весни!
І ці звуки знову дарували комусь надію на відродження. І тремтіло і кришилося пожухле торішнє листя в кроні старої черемхи під вікнами гуртожитку.
