Пані Ірина ніколи не приховувала, що заміжжя її єдиної доньки стало для неї чи не найбільшим розчаруванням у житті.
Свого зятя вона терпіти не може, і це почалося не вчора — той хлопчина не припав їй до душі з першої ж секунди знайомства.
— А за що мені його любити, скажіть на милість? — Ірина Вікторівна рвучко здвигає плечима, поправляючи ідеальну зачіску.
— Що він узагалі собою являє? Чим він думав, коли брав дівчину заміж? Нормальний чоловік бере на себе відповідальність за свою жінку, за сім’ю, стає міцною опорою. А тут… суцільна безвідповідальність, вітер у голові й порожньо в кишенях.
— Почекай, Ірино, але ж шлюб — діло добровільне, — обережно заперечує їй давня подружка.
— Твоя Ганнуся теж сама рішення приймала, ніхто ж її силоміць до РАЦСу не тягнув. Вибір, звісно, такий собі… але ж живуть якось. До того ж, у них маля, твій рідний онук. Із цим не можна не рахуватися.
— А я проти онука нічого й не маю! — відрізає жінка так твердо, що аж дзвенить. — І Ганнусі б допомогла, і малому б усе на світі віддала. От якби вона розлучилася — я б їх золотом обсипала. Але тягнути на власному горбі ще й здорового, лінивого зятя я не збираюся і не буду!
Ірині Вікторівні зараз п’ятдесят два роки, її Ганнусі — двадцять вісім.
Жінка овдовіла чотири роки тому, якраз невдовзі після доньчиного весілля. Вона досі свято переконана, що саме це недолуге заміжжя й зіграло фатальну роль у ранньому відході її чоловіка.
Одне за одним серце не витримало — і в п’ятдесят п’ять років гарного, міцного господаря не стало.
Свого покійного чоловіка Ірина Вікторівна щиро любила й глибоко поважала.
І було за що: чоловік хазяйновитий, з діловою хваткою, мав золоті руки. За ним вона жила, як за кам’яним муром. Ніколи не бідкалася, де взяти копійку до зарплати.
— Захотілося нам на море поїхати — їдемо на море. Чоловік, бувало, зі шкіри пнеться, а заробить, щоб ми ні в чому не мали потреби, — з теплотою і щемом згадує вона.
— І Ганнуся наша росла, як квіточка, всього мала вдосталь. Більше діток нам Бог не дав, про це шкодую, але життя ми прожили гарне. А донька кого вибрала? Тьху!
Мій чоловік, коли моя мама серйозно занедужала, тягнув на собі всі витрати на лікування, хоч вона йому й тещею була. Витягував, як міг, і мама ще вісім років прожила тільки завдяки йому. А цей що може?
Батько від кандидатури майбутнього зятя теж був, м’яко кажучи, не в захваті.
Іллі вже за тридцять (він на шість років старший за Ганну), а за душею — ані шеляга. Ані свого житла (тільки куток у материній хаті, де ще дві молодші сестри туляться), ані нормальної професії.
За чотири роки подружнього життя зять змінив уже п’ять робіт. І все якісь підробітки: принеси-подай, де платять такі сльози, яких ледве вистачає на оренду чужого кутка та щоб дружина з сином з голоду не впали.
Колись вони з чоловіком мріяли: от виросте донька, знайде собі пару, а вони допоможуть молодятам із житлом, куплять автівку і будуть натішитися онуками.
Аж тут Ганна привела знайомити свого Іллю. Чоловік подивився на те диво і свою думку різко змінив.
— Ні, Ірусю, ми спершу на «це» подивимося, — сказав він тоді дружині. — Раз не вдалося Ганнусю відмовити, то хай іде заміж. Може, хоч ненадовго.
У чоловіка Ірини Вікторівни сталося два інфаркти.
Перший — одразу після доньчиного весілля, другий — за три місяці. А між ними він категорично наполіг: усе майно та рахунки треба негайно, ще за його життя, переписати виключно на Ірину.
— Бо не дай Боже щось станеться, Ганна успадкує половину і віддасть своєму неробі, — міркував він. — Розтринькають усе до останньої гривні, а він тільки ручки потиратиме, що спадок привалив і робити не треба!
Спадок — це, власне, їхня гарна трикімнатна квартира з великою вітальнею, депозити в кількох банках (там відкладали доньці на квартиру, на машину і трохи на чорний день).
Є й іще одна двокімнатна квартира, яка дісталася Ірині Вікторівні від покійної матері. Вона вже вісім років стоїть замкнена.
Жінка її принципово не пускає квартирантам, бо шкода — там і ремонт хороший, і меблі добротні. Сплачувати комуналку за дві квартири їй не важко, бо вона ще повна сил і працює.
А от Ганнуся з чоловіком та дворічним синочком поневіряються по орендованих квартирах. Ірина Вікторівна стоїть на своєму: зять повинен сам ворушитися, а не чекати манни з неба.
— Обоє без голови, чесне слово! Нічого не мали, ні кола ні двора не нажили, зате одразу з’явилася дитинка. Ну як так можна? І зараз донька сидить і вираховує копійки: на їжу, на чужу хату, собі на найпростішу білизну!
А Іллі хоч би що. Відсидів свої години в конторі, прийшов і гепнувся на диван. А що, він же ж «працює». Дивитися нудить, — зітхає жінка.
Звісно, Ірина Вікторівна допомагає. Але винятково онукові.
Візочок, ліжечко, речі — все це купувала переважно вона. Як їде в гості, то обов’язково везе гарний костюмчик, іграшки, ті ж таки підгузки та цілий пакунок дитячого харчування. Коли малий хворіє — купує всі ліки.
— Дитячі сирочки з бананами зять їсти не буде, до такої ницості він ще не дійшов, тому я точно знаю, що все піде дитині. А м’ясо чи щось суттєве я їм не вожу. Годувати трутня я не збираюся! Донька?
А доньці треба свого чоловіка підштовхувати. Або самій якось крутитися. Вона пробувала брати підробітки вдома, але виходить відверто погано.
Недавно в родині Ганнусі сталася чергова фінансова криза (хоча коли вони жили без неї?).
Донька прийшла до матері з відчайдушним проханням:
— Мамо, ми за оренду заборгували цього місяця, і взагалі… Може, ти дозволиш нам пожити в бабусиній квартирі? Вона ж усе одно порожня стоїть, навіть не здається. Ми б хоча б комуналку платили…
— З комуналкою, Ганно, я й сама чудово даю раду, — з гіркою усмішкою відповіла Ірина Вікторівна. — А пожити… Збирай свої речі й переходь, живи. Але за однієї умови: мій зять порога тієї квартири не переступить.
Донька, ясна річ, страшенно образилася.
Мовляв, вони з Іллею — сім’я, він батько її дитини, як рідна мати може бути такою безсердечною?
Але Ірина Вікторівна вважає, що ще й як може. Зять міг би нормально утримувати родину, якби не був таким ледачим, а стелити м’яку перину чужому ледарю вона не має жодного бажання.
— Якби моя Ганна розлучилася, я б із цього приводу справжнє свято влаштувала! — відверто зізнається жінка.
— Бенкет на весь світ закотила б. Забрала б їх із малим до себе або віддала б ключі від маминої квартири — як би донька сама захотіла. Треба сидіти з малим? Та я б усі її клопоти на собі витягнула! Легко!
Поставила б онука на ноги, і її б прогодувала. І вдягнула б як лялечку, а то в тому заміжжі вона зовсім змарніла і обносилася. Але поки вона тримається за ті штани, допомагати їхній сім’ї я не стану.
Хай борсаються самі.
***
Цю непросту життєву історію розповіла наша читачка, а ми лише дбайливо її підготували, щоб передати весь біль і сподівання материнського серця.
У народі недарма кажуть: «Чужим розумом життя не проживеш», і часом справжня турбота проявляється саме в такій суворій принциповості. А як вважаєте ви: чи варто матері переступити через себе заради тимчасового спокою доньки, чи все ж така жорстка наука піде молодій родині лише на користь?
