Зітхнувши, Наталя востаннє критично оглянула ялинку і поправила кілька іграшок. Але до Нового року залишалося всього кілька днів, але святковий настрій не поспішав приходити. Звісно, на те були свої причини.
Тиждень тому Артем повідомив, що у нього з’явилася інша і їм потрібно розлучитися. Спочатку Наталя сприйняла цю новину спокійно, ніби не вірячи почутому. Але потім до неї поступово стало доходити, що ж саме відбувається, і дівчину з головою накрила туга.
Вони з Артемом були разом рік – досить довгий термін, щоб Наталка встигла до нього прив’язатися. Ходили в кіно, залишалися одне в одного на ніч, їздили на шашлики, кілька разів навіть вибиралися на море.
Артем непогано заробляв, нещодавно купив нову машину і затіяв у своїй квартирі ремонт. Наталя, звісно, жила скромніше, але теж не потребувала. Здавалося б – що ще потрібно для щастя? Обидва міцно стояли на ногах, працювали, були молоді, красиві, здорові…
Але чомусь Артем не поспішав з’їжджатися. Наталка тривалий час навіть не заговорювала про можливе спільне життя, надаючи подіям розвиватися самим по собі. Але тепер, коли стосунки були розірвані остаточно, вона постійно поверталася думками до тієї єдиної розмови, коли питання про спільне проживання все-таки постало.
Що вона тоді зробила чи сказала не так? Може, чимось засмутила Артема?
Розмова відбулася якраз на річницю. Вони сиділи в ресторані, неспішно потягували прохолодний напій, насолоджуючись блаженним відпочинком після смачної вечері.
На столі у вазі стояв букет троянд, люб’язно поставлений офіціантом у воду. Артем завжди дарував Наталі троянди, хоча вона більше віддавала перевагу ліліям.
«Троянда – найдорожча і найкрасивіша квітка», – повчально повчав дівчину Артем. Можливо, він просто хотів так підкреслити свій добробут.
Дивлячись на троянди, Наталя тоді й завела бесіду про спільний побут. Жодних перешкод до цього вона не бачила, та їх і не було – об’єктивних, принаймні. І Артем так і не зумів навести жодного аргументу «проти». Крім банального «не хочу».
— Ти зрозумій, – розтлумачував він дівчині, – спільне життя – це велика відповідальність. Нам доведеться притиратися одне до одного, поступатися…
— Але ж усі сім’ї так живуть! – заперечувала Наталя.
Артем тоді якось дивно на неї подивився, але вона не помітила і продовжувала:
— А якщо діти підуть? Що, так і будемо туди-сюди їх тягати? Ми могли б жити в тебе, а мою здавати.
Вона ще довго наводила розумні й логічні аргументи – про додатковий дохід, зручність, поняття сім’ї та багато іншого. Артема вони не вразили.
Під кінець він і зовсім не витримав і заявив, щоб вона більше не заговорювала ні про що таке, і що він не бажає ні з ким ділити свій налагоджений побут, і нікому ні в чому поступатися. Вечеря була зіпсована безповоротно.
А через тиждень Артем повідомив, що йде від Наталі.
Дівчина звинувачувала в усьому себе. Не треба було тиснути на нього! Ясно ж, що поки не готовий. Навіщо вона стала тоді так напирати? Так, рік – це вагомий термін, але все ж…
Так, їй уже двадцять сім і пора знайти собі, нарешті, чоловіка. Але якщо Артем поки що не хоче…
Втомившись від цих думок, Наталка кинула іграшки в коробку і пішла спати. Вона вже знала, що майбутній Новий рік зустріне на самоті.
***
Заповітне тридцять перше грудня настало. З самого ранку Наталя бігала по магазинах, закуповуючи продукти – святковий стіл вона накривати не збиралася, але планувала всі канікули відсипатися вдома і не витрачати час на походи по супермаркетах.
Набравши готових салатів, сиру, м’яса і нарізок, вона й не помітила, що стрілка годинника вже підібралася до шостої вечора. І тоді ж підібралася і самотність. Стоячи сама в порожній квартирі, Наталя відчула, як їй тут сумно.
Але щось змінювати вже було пізно. Подружки роз’їхалися, батьки жили в іншому місті, а Артем…
Відчуваючи, як сльози підступають до горла, Наталя вихопила з шафи перші-ліпші речі, вдяглася, накинула пальто і викликала таксі.
Таксист привіз її до головної міської ялинки. Величезна пухнаста красуня гордо стояла посеред засніженої площі. Тут веселилися люди, пили чай із величезного самовара, катали дітей на гірці.
Наталя теж узяла собі чай і, присьорбуючи палючий напій, розглядала тих, хто веселився. Майже всі були парами або цілими сім’ями. Самотність знову накотилася на неї, ще сильніша, ніж удома.
Та що ж таке! Ніде від неї не сховатися, не сховатися… Напитися, чи що?
Наталя вже хотіла розвернутися і піти в найближчий магазин за пляшкою ігристого, як раптом сильний поштовх у плече ледь не збив її з ніг. Від несподіванки вона розлила на пальто чай – на щастя, вже остиглий.
—Ради Бога, вибачте! – пролунало над вухом.
Наталя підняла очі. Перед нею стояв… Дід Мороз. Справжнісінький Дід, у червоній шубі і з пишною бородою. У руці він тримав палицю.
— Дітлахи, – розвів руками Дід.
Наталя пробурчала щось, сподіваючись, що той піде. Але Дід Мороз хитро примружився:
— А нумо, донечко, загадай бажання!
Це було так несподівано, що Наталя навіть не знайшлася, що відповісти. Дід Мороз тим часом продовжував:
— Упевнений, у моєму чарівному мішку знайдеться, чим тебе порадувати!
— Та я не маленька вже, – буркнула нарешті дівчина.
Погляд Діда Мороза раптом із хитрого став співчутливим.
— Бачу, образив тебе хтось, – сказав він. – Та ти не засмучуйся. Життя, воно, знаєш, таке – сьогодні чорна смуга, завтра біла.
— Моя чорна щось вже довга дуже, – Наталя подивилася на плями від чаю на світлому пальто. – Ще й ви на мене чай розлили.
— Ось що! – рішуче заявив Дід. – Я тебе образив – я тобі і допоможу. Ходімо.
І він рішуче покрокував кудись. Наталя кілька секунд дивилася йому слідом, а потім знизала плечима і попрямувала за ним.
Вони прийшли в затишне кафе, розташоване біля краю площі. Коли Наталя увійшла, Дід Мороз уже скинув шубу і шапку, а ще – накладну бороду і вуса, виявившись цілком молодим чоловіком.
— Сідайте, – він відсунув для Наталі стілець, – і ще раз вибачте мене, заради бога. Давайте я куплю вам чай. Або щось цікавіше?
— Чай, – присівши, Наталя розглядала його. Симпатичний. Брюнет, чисто поголений, із глибокими карими очима. На вигляд років тридцять пʼять, може, трохи більше.
— Мене звати Максим, – представився брюнет. – А вас?
— Наталя, – Наталка раптом хихикнула, – а я думала, ви – Дід Мороз. Підробляєте?
— Це безкоштовно, – усміхнувся Максим. – Розважаю діточок. Цукерки дарую, дрібниці всякі. Раз на рік купую і виходжу дрібних порадувати.
— А своїх немає? – навіщось запитала Наталя.
Максим розвів руками.
— Завжди хотів, та поки не знайшов для них маму.
Принесли чай, і розмова продовжилася. Від чаю непомітно перейшли до ігристого. Кафе працювало цілодобово, і за бесідою стрілки годинника підкралися до півночі.
— Ну що, Наталко, ти віриш у диво? – примружившись, хитро запитав Максим.
Дівчина знизала плечима.
— А я ось вірю, – продовжував Максим. – І я загадав, що цієї ночі зустріну свою долю.
Серце Наталі здригнулося. Рука Максима ніжно лягла на її долоню.
— Ти приголомшлива дівчина, Наталочко, – проникливо сказав він. – І я дуже хочу тебе порадувати…
Жестом фокусника він дістав звідкись цукерку і простягнув дівчині. Та засміялася.
— Знаю, цукерка не зробить тебе щасливою, – Максим продовжував дуже серйозно, – Але, можливо, я зможу?
Їхні погляди зустрілися.
— Я б дуже хотів побачити тебе знову, – сказав Максим. – А краще – не розлучатися ніколи.
У голові в Наталки промайнуло все сказане Максимом за цей вечір – про бажання зустріти свою єдину, завести сім’ю, налагодити побут… Невже… Невже її чорна смуга закінчилася? Як і обіцяв Дід Мороз – із настанням «завтра».
— За нас? – запропонував Максим, простягаючи келих. – І за Новий рік!
— За нове життя! – відповіла Наталка.
Келихи дзвінко зіткнулися, а за вікнами кафе голосно кричала дітвора кидаючись снігом.
Через два місяці Максим освідчився Наталі, а вона погодилася. І чого тягнути? Після Нового року вони зустрічалися майже щодня. Сподобалися одне одному, одразу зрозуміло.
Так Максим усе ж таки знайшов маму для своїх майбутніх дітей, а Наталя – свій порятунок від самотності й людину, з якою захотілося створити сім’ю.
Все-таки трапляються дива під Новий рік. Так зіпсоване пальто може стати платою за майбутнє щастя і кохану людину. І чорт із ним із тим пальто. Правда ж?
