— Ганнусю… а чого це в тебе чоловік такий похмурий? — ледь чутно спитала я, поки ми возилися на кухні.
— Хто? — щиро здивувалася подруга. — Мій Ігорко? Та ти що! Він же людина найдобрішої душі. Просто мовчун від природи, от і все.
— Ганю… пробач, а як же ви познайомилися? Ну, якщо він такий… слова не витягнеш.
Вона всміхнулася і тильним боком долоні, щоб не забруднити обличчя борошном, відкинула пасмо волосся зі чола.
Ми заприятелювали на кондитерських курсах. Готувати я ніколи не вміла — могла зіпсувати навіть яєшню.
У нашій сім’ї куховарив чоловік, Андрій. Виходило в нього смачно, але робив він це рідко, тож ми здебільшого замовляли готову їжу.
Час від часу мені ставало так соромно через свою «безрукість», що я записувалася на чергові майстер-класи.
Реклама обіцяла, що навчать навіть кота. Я йшла туди з надією приготувати нарешті своїм любим хлопцям — Андрію та синові Михайлику — найсмачніший у світі обід. Ну, або хоча б просто їстівний.
— Зайчику, та чого ти мучишся? Я ж тебе будь-якою люблю, — жартував Андрій.
Він не був проти моїх кулінарних походів, але в мене все одно нічого не виходило, і я страшно переживала: ну що ж зі мною не так?
Там, на курсах, я і примітила Ганну. Невисока, худенька, говірка. Спочатку здалося — їй років тридцять, а придивилася — уже за сорок.
Поки я зажурено розглядала своє липке тісто, яке ніяк не хотіло ставати однорідним, Ганя підморгнула мені:
— Марійко, ти тільки не плач. Це головне.
— Та не вмію я! Дивись, у тебе гарний колобок, а в мене — якась каша!
— Так я ж руки олією змастила, перш ніж місити.
Я витріщила очі:
— Як? Нам же не казали…
— Мало що вони там не казали. Тут же народу повно, раковина одна. Поки всі будуть у паніці тісто з рук змивати, я спокійно почекаю.
Ганя спритно допомогла мені врятувати ситуацію. Ми почали товаришувати. Зустрічалися після роботи: я — директорка магазину одягу, вона — бухгалтерка в солідній фірмі.
Жили в сусідніх районах Києва: я на Оболоні, вона на Виноградарі. Ми багато листувалися, і мені здавалося, я знаю про неї все: чоловік, доросла донька…
Якось до нас завітала свекруха, Зоя Макарівна. Перед нею мені завжди було ніяково через власну кулінарну недолугість.
Вона приїжджала з величезними сумками харчів і одразу ставала до плити. Усім своїм виглядом вона ніби казала: «Мій синочок голодує!».
— Маріє, ну як можна їсти те, що невідомо хто і де готував! — бідкалася вона. — Михайлику, внучку, йди-но сюди, бабуся тебе хоч нагодує!
Це було нестерпно. Я шепнула чоловікові, що піду прогуляюся, і написала Ганні. Та одразу відгукнулася:
— Приїжджай, якраз манти ліплю. Поговоримо!
Двері мені відчинив високий, темноволосий і дуже похмурий чоловік. Здавалося, він чимось страшенно незадоволений.
— Добридень… А Ганна вдома?
Він мовчки кивнув і пішов у кімнату. Оце так зустріч!
— Я тут, проходь! — Ганя визирнула з кухні в яскравому фартуху. — Це мій Ігор допомагав, але я його спровадила, щоб не заважав нам теревенити. Пий каву, бери печиво — будь як удома.
Я спостерігала, як вона вправно ліпить конвертики з тіста. Знову вкололи заздрощі.
— І тут руки олією змащувати?
Ганя засміялася:
— Ні, тут краще в борошні обваляти. Хочеш спробувати? Не бійся, нічого не зіпсуєш. Дивись: кладеш начинку, защіпуєш посередині, потім краї… Ось і вийшов пузатий конвертик.
З четвертої спроби і в мене щось вийшло. Діло пішло веселіше.
— Ігорю! — раптом гукнула Ганя. — Став мантоварку, у нас руки в борошні!
Чоловік прийшов, мовчки все зробив, поставив воду на плиту.
— Покличеш, — коротко кинув він дружині й пішов. На мене навіть не глянув.
Саме тоді я й запитала пошепки, чому він такий сердитий. А Ганя, хитро всміхнувшись, запропонувала:
— Може, ігристого пригубимо? Ігорю!
Чоловік знову з’явився на порозі.
— Ігорчику, збігай, будь ласка, у крамницю за тим, що я люблю.
Він кивнув і пішов. Мені стало ніяково, але Ганя заспокоїла:
— Не буду ж я при ньому розповідати, як ми познайомилися!
Виявилося, Ганна мала йти на весілля до подруги зі своїм тодішнім хлопцем, Олегом (ім’я колишнього довелося змінити, щоб не було плутанини з нинішнім чоловіком).
Але перед самим святом до неї заявилася якась дівчина Катя і заявила, що вони з Олегом кохають одне одного, а Ганні варто «не заважати чужому щастю».
Ганна виставила нахабницю, вивела Олега на чисту воду і, попри всі його клятви, рішуче порвала з ним.
На весілля вона пішла сама. З горя трохи перебрала з ігристим, танцювала до упаду. Пам’ятала тільки якогось симпатичного брюнета, що сидів один у кутку. Прокинулася вранці… у чужій квартирі.
З хорошого: була повністю одягнена і під теплою ковдрою. З поганого: поруч спав той самий похмурий брюнет — Ігор. Ганна вирішила втекти потихеньку. Навшпиньках прокралася до дверей, а ті як заскриплять!
— Привіт, — почула вона жіночий голос і ледь не підскочила на місці. — Тобі в такому вигляді додому не можна. З батьками живеш?
З кухні всміхалася жінка років п’ятдесяти. Валентина Дмитрівна — мама Ігоря. Вона не дала Ганні втекти: дала чистий халат, поставила чайник, замочила її зім’яту сукню в порошку.
У Ганниній сім’ї панувала холодна ввічливість, а тут вона відчула таку щиру душевність, що просто розтанула.
Спочатку Ганна закохалася в майбутню свекруху, а потім і з Ігорем усе склалося. Мама не збрехала: син виявився золотою людиною, просто небалакучим. Вони стали як дві протилежності, що притягуються: вона щебече без упину, він — слухає.
— Я іноді з жахом думаю: а якби мами вдома не було? — зітхнула Ганя. — Втекла б я, і не було б у нас цього всього… Ой, манти ж зварилися!
Повернувся Ігор, приніс пакет із фруктами та сиром. Поки ми вечеряли, він приобняв дружину, поцілував у маківку і тихо сказав:
— Смачно.
Кивнув мені й знову пішов до кімнати.
— Щоб не заважати нам пліткувати, — пояснила Ганя.
Тут уже й Андрій почав писати, що свекруха поїхала і він сумує. А мені так не хотілося йти з цього затишного дому, де панувала Його Величність Любов.
— Я ще прийду, — пообіцяла я. — Мені з вчителькою пощастило.
Прийшла додому, Андрій налив мені кави.
— А якби я весь час мовчала і не всміхалася, ти б мене любив?
Він серйозно подивився на мене:
— Звісно, любив би. Ти для мене будь-яка найкраща. До того ж, мовчання — то золото.
Трохи подумав і додав:
— І маму свою я б ще дужче любив, якби вона частіше мовчала.
Ми розреготалися. Я дивилася на свого чоловіка і раділа: мені теж пощастило. Хай я не вмію готувати, але він мене все одно любить!
Ось таку теплу історію розповіла нам одна з наших читачок, а ми з радістю ділимося нею з вами. Виходить, що щастя — це не завжди палкі промови чи кулінарні шедеври, іноді воно ховається у вчасно підставленому плечі та вмінні просто бути поруч.
Кожному з нас варто щодня помічати й цінувати такі тихі, але щирі вчинки своїх близьких.
