Микола Панасенко аж розцвів, коли почув від свого сина Семена:
— Тату, я одружуватися буду. На Надійці Самойленко. Що скажете?
— Одружуйся, сину, давно пора! А щодо весілля не переймайся, зробимо як годиться, ти ж у нас єдиний у сім’ї.
Надія всім удалася: і до роботи беручка, і красуня, яких ще пошукати, і родина в неї порядна. Чудові із Самойленків вийдуть свати!
Панасенко задоволено усміхнувся і міцно потис синові руку:
— Одобряю твій вибір. Ти сходи, натякни своїй зазнобі, що ми завтра з матір’ю прийдемо свататися. Та довго там не засиджуйся, я вже лазню затопив, попаримося.
Дружина Панасенка, Наталя, була на сьомому небі від щастя. І тільки-но Семен побіг до своєї ненаглядної хвалитися, вона теж шмигнула до сусідки — ділитися радістю.
А Микола посидів трохи за столом, подумав про майбутнє синове весілля, і раптом відчув, що його аж розпирає зсередини від того щастя. І так йому закортіло хоч із кимось тією радістю поділитися!
«А піду-но я до майбутнього свата, Івана Феофілактовича!» — вирішив він.
Зібрався, накинув на себе святкового піджака, за пазуху сховав «чекушку» і почимчикував до обійстя майбутніх родичів.
Біля двору Самойленків перестрів сина — той крокував радісний, усмішка аж за вухами світилася.
— Ну що, сказав Надійці, що завтра зі старостами заявимося? — поцікавився батько.
— Сказав! Писк стояв на все село, так зраділа. Я додому піду, треба ж святковий костюм на завтра попрасувати.
— Іди-йди, жениху. Тепер і я зайду, виманю Феофілактовича на вулицю, посидимо трохи, погомонимо.
На ґанку Самойленків Панасенко трохи зам’явся, розмірковуючи, що ж він скаже, коли постукає у двері.
«А нічого не скажу! Станцюю їм гопака, самі здогадаються і за стіл покличуть!» — подумав він.
Двері хати, як і вікна, були розчинені навстіж. Воно й не дивно — теплинь серпнева стоїть, тільки марлею зверху завісили від комарів.
І тут Панасенко умить забув, чого йшов.
— Іване-е-е!!! — на всю хату гаркнула Тетяна, Надіїна мати. Голос у неї виявився напрочуд пронизливим. — Чого розсівся?! Ану підіймай свою п’яту точку з дивана! Дуй у курник, ледарю, злови курку! Хочу обскубти її і засмажити.
— Мамо! — почувся примхливий крик Надії. — А що я завтра одягну?
— Одягни ту жовту сукню!
— Вона на мене не налазить!
— Уже?! У кого ж ти така здорова вродилася? Певно, в татуся свого. Я в твоєму віці худенькою була! Іди до Тамарки Захарової, попроси в неї сукню на вечір.
— А може, нову мені купимо, мамо?
— Ще чого! Не збираюся я гроші тринькати! Нам іще весільну доведеться купувати! Ох, доню, задала ти нам задачу. І так ледве кінці з кінцями зводимо, а тут іще й ти заміж зібралася!
— То ви що, «голою» мене заміж віддавати будете?! Я вас ненавиджу, мамо!
— Ах, ненавидиш?! Тоді виходь заміж і забирайся з хати! Хай Семена батьки з тобою мучаться! А я хоч раз у житті відпочину від тебе, ледащо!
— Ой, та я з радістю від вас утечу! — закричала у відповідь Надія.
Панасенко аж присів від переляку. Ноги відняло, він тихенько опустився під вікнами, щоб господарі його не помітили. А поки сидів, наслухався ще багато всякого неприємного.
Додому Микола повернувся принишклий.
Дружина якраз збиралася до лазні. Вона крутилася біля дзеркала і щось стиха мугикала собі під ніс.
— Колю, — гукнула вона, — чого стоїш як неприкаяний? Гайда в баню, я дубового віника вже запарила!
— Пішли, — важко зітхнув чоловік.
У лазні він сів на лаву і задумливо простягнув:
— Наталко… Я оце ходив до Самойленків, а там такий ґвалт стоїть, на весь двір чути. Тетяна з Надійкою гризуться.
Наталя перестала наливати воду в тазик.
— Та ну? Сваряться?..
— Ага. Гризуться між собою, як ті собаки. Аж слухати гидко.
Наталя постояла, подумала, а тоді вийшла з лазні й почала швидко одягатися.
— Ти куди це, Наталко?
— А піду і я послухаю, чого вони там горлають.
…Хвилин за п’ятнадцять, коли Микола розслаблено лежав на верхній полиці, тихенько зайшла дружина. Просто в халаті сіла на лаву. Була вона бліда і геть розгублена.
— Ти чого, Наталко?
— Та от… ходила я до Самойленків, а вони й справді гризуться.
— А-а-а… А чого ж ти така змарніла?
— Ой, Колю! Я там таке чула… Тетяна на дочку кричить, мовляв, чи не могла вона кращу партію собі знайти! Вчепилася, каже, в того Семена у якого ні кола ні двора… Це як же так виходить? Наш син недостойний їхньої Надьки?!
Панасенко миттю зліз із полиці.
— Ну… ти ж за мене теж заміж іти не хотіла. Кричала, що я голодранець. А потім нічого, злюбилося…
Наталя схлипнула і рвучко підвелася:
— І чого це я маю вислуховувати гидоту про свого сина?! Чим наш Семен для Самойленків поганий? Можна подумати, Надька в них писана красуня з багатим посагом! А от і не піду я свататися! Поговори з сином, хай усе скасовує! Не треба нам така цяця. Семен ще молодий, знайде собі іншу!
Наступного дня всі в хаті Панасенків ходили похмурі, мов хмара.
Семен намагався донести до матері, що їхні з Надією почуття щирі і не мають залежати від батьківських образ. Але Наталя слухала його краєчком вуха і стояла на своєму:
— Ніякого сватання не буде! Я до Самойленків і кроку не зроблю.
Семен аж руки заламував:
— Та мамо, ви що! Вже все село гуде, що я сьогодні свататися йду!
— А тепер хай гуде, що ти передумав!
— Це ж буде страшна ганьба для Надії!
— От вона й зганьбиться, а не ми! Нічого страшного, синку, люди поплещуть язиками та й забудуть. Зате тобі не доведеться з тією Надькою все життя мучитися!
Семен кинувся до батька, але Микола стояв, опустивши голову, і мовчав.
Тоді хлопець спересердя жбурнув свій випрасуваний костюм на ліжко і вискочив із хати в чому був.
Панасенки провели його поглядом із вікна.
— Глянь-но, просто до Самойленків попер. Ой, дурень…
Наталя взялася мити й без того чисте вікно, намагаючись відігнати від себе лихі думки, але робота валилася з рук.
Микола потинявся по хаті, не знаючи, куди себе подіти, а потім почав збирати рибальське приладдя. Задумав піти на річку, щоб хоч трохи заспокоїти розхитані нерви.
Він уже сто разів пошкодував, що бовкнув зайвого дружині. І сина було шкода, і Надійку. І навіть ту крикливу Тетяну.
Ну, покричала баба по-хазяйськи, покудкудакала — з ким не буває? Її теж можна зрозуміти.
На її плечі скоро впадуть чималі витрати на весілля. Та й за доньку, мабуть, боязко. Не жарт — віддати свою кровинку в чужу сім’ю. В кожній хаті свої сварки бувають.
— Ко-о-олю! — раптом злякано зойкнула Наталя. — Глянь! Самойленки… всім сімейством, ще й разом із нашим Семеном до нас сунуть! Ще й баба Самойленко з ними. І навіть дід з костурами позаду шкутильгає!
Панасенки перелякано витріщилися одне на одного.
— Ой, лишечко… Що ж той Семен їм наговорив?
— Та сказав, мабуть, що ми свататися не хочемо! Ой, негідник, прибила б його! Дивися, всю їхню родину до нас тягне! А в нас стіл не накритий. А може, замкнемося в хаті й не пустимо?
Микола аж розгубився:
— Ти що, хворого діда на поріг не пустиш?! Та з нас потім усе село сміятиметься! Давай так: я сховаюся в льох, а ти лізь на горище!
Наталя задихала важко і часто:
— Ой, у мене, здається, тиск підскочив… А може, городами встигнемо втекти?!
— Пізно городами, Наталко! Не бачиш, уже всі сусіди до вікон прилипли? Побачать, як ми городах тікаємо — сорому не оберемося!
Далі діяли швидко і тихо: Микола шурхнув у льох, а дружина, зачинивши за ним ляду і прикривши її килимком, кинулася в сіни, звідти в комірчину, а далі по приставній драбині видряпалася на горище.
Семен був злий як чорт. Він зайшов у хату і гукнув:
— Мамо! Тату! Виходьте, я невістку привів!
Тиша.
Самойленки, які нерішуче м’ялися на порозі, тихо перезиралися, поки Семен обходив усі кімнати.
— Та ви проходьте, сідайте. Батьки, мабуть, до крамниці вийшли. Або до сусідів забігли. Піду пошукаю.
Панасенко, причаївшись у погребі, сидів тихо-тихо, мов та миша, і прислухався до того, що діялося нагорі.
«Ну, Семен… Ну я тобі дам!» — подумки зітхав він.
А в хаті тим часом Самойленки, залишившись самі, почали перешіптуватися.
— Щось тут миска з водою біля вікна стоїть… І вікно мокре, ніби його щойно мили. Ану, Надько, йди-но домий те вікно, а воду у двір вихлюпнеш.
Надія покірно пішла до вікна, а батьки знову перезирнулися.
— Так свати себе не поводять, — тихо простягнула Тетяна. — Свататися не прийшли, вдома нас не чекають… Це ти винна, Надько! Тебе навіть заміж брати не хочуть!
Надія гірко розплакалася:
— А я тут до чого?! Це ваша вина, мамо! Семен мені по секрету шепнув, що його батько чув, як ви вчора горлали. Звісно, вони злякалися! Хто захоче родичатися з нами, ви ж скандалістка, мамо!
— Вона правду каже, — підтримав доньку Іван. — Усе ти, Тетяно. Замість того, щоб за дитину порадіти, крик підняла. То тобі Надія в печінках сидить, то Семен тобі не такий. А хлопець дивись який орел — не послухав батьків, сам прийшов свататися!
Тетяна принишкла, визнавши свою провину.
Аж тут до хати влетів Семен і радісно заявив:
— Я всіх сусідів оббігав! Кажуть, батьки з двору не виходили. Матір бачили з ганчіркою біля вікна п’ять хвилин тому. Значить, десь у хаті ховаються!
Микола в льосі аж замружився від сорому.
«Тьху ти, і справді дурник! Гірше за зрадника!»
…Коли Семен підняв ляду, Микола сам виліз нагору, тримаючи в руках банки з огірками.
— Ого! — удавано здивувався він, оглядаючи гостей. — Щось ви швидко. А я думаю: дай-но злізу в погріб, дістану огірочків та салатиків до столу.
Усі гості мовчки дивилися на господаря.
— Тату, а мати ж де? — закриваючи льох, спитав Семен.
— А вона ж за таранею на горище полізла! Піду гукну її, а ти поки чайник став.
Довелося «здаватися».
Наталя з винуватим виглядом спустилася з горища і зайшла до хати.
Тетяна, з не менш винуватим виглядом, ніяково їй усміхнулася:
— Привіт, Наталко. А ми вже зачекалися вас. Я там курку в духовці запекла, торт купила, фруктів усіляких і пляшечку «червоненького».
— Справді? — розгублено усміхнулася господиня. — Ой… а вчора син казав, що піде до вас свататися… І, уявляєте, я ж його слова за жарт сприйняла! Кажу йому: ну куди ти женитися зібрався? Куди молоду жінку приведеш? За душею ж ні копійки, ні кола, як то кажуть, ні двора… Отакий він у нас дурник!
Тетяна невпевнено засміялася:
— Ну, це ти даремно на сина наговорюєш, Наталко! Ми й самі багатіями зроду не були. Пам’ятаю, я заміж ішла — в одній сорочці. Та й допомагатимемо молодим, куди ж ми дінемося.
Слово за словом — незручність і сором почали зникати, розчиняючись у теплих усмішках майбутніх родичів.
За годину всі вже дружно сиділи за столом у хаті Самойленків. Ще за годину пішли п’яні зізнання та дрібні претензії, але загалом усе закінчилося обіймами і повним порозумінням.
Надійку успішно засватали, а за два місяці відгуляли гучне весілля.
А про те, як Панасенки напередодні сватання гралися в хованки, згадували потім довго і з великим сміхом.
Ось таку кумедну й життєву історію надіслав нам наш читач. У народі кажуть: «Свати — не брати, але доведеться миритися». Добре, коли в людей вистачає мудрості переступити через власну гордість і знайти спільну мову заради щастя дітей.
А у вашому житті чи житті ваших знайомих траплялися такі курйозні ситуації під час знайомства з майбутніми родичами?
