— Та чоловікові ж цього мало, — роздратовано говорить молода жінка. — Він вимагає, щоб у нас були повноцінні родинні стосунки. Щоб ми на дачу до них усі разом їздили, свята відзначали гуртом.
«Ми ж сім’я», ага, як би не так! Тільки мені вже геть того не треба. Колись я на їхню допомогу розраховувала, а тепер ми самі стоїмо на ногах. Хочеш миритися — мирися, а мене не чіпай!
Аліна абсолютно не проти того, що її чоловік і батько її дітей вирішив помиритися з батьками. І навіть проти візитів онуків до бабці з дідом вона нічого не має. Але від неї вимагають чогось більшого.
Стосунки з батьками чоловіка Аліна перервала чотири з лишком роки тому, — старшій доньці тоді ще й року не було, а молодший син навіть ще не зʼявився на світ. Власне, через сина, тоді ще майбутнього, вони й розсварилися.
Аліна вийшла заміж майже сім років тому.
Сама вона не з великого міста, її мама мешкає в невеличкому містечку в області. Мама виховувала її сама, так уже склалося. У них був свій будиночок, городина, птиця.
Аліна добре вчилася в школі, брала призові місця на районних олімпіадах і, отримавши гарні бали, поїхала до столиці здобувати вищу освіту.
Більше до рідного містечка вона не повернулася, лише до мами в гості інколи їздить. Після навчання влаштувалася на роботу, винаймала житло з подругами, а згодом зустріла майбутнього чоловіка.
Вирішили одружуватися.
Вже шукали собі окрему квартиру, коли свекри, які несподівано радо прийняли невістку, запропонували:
— Ой, ну яка квартира? У нас трикімнатна, весь день нікого, ми на роботі, на вихідних часто на дачі буваємо, заїжджайте й живіть. Накопичуйте на своє, а там — буде видно.
І дитинку одразу можна чекати, нічого зволікати. У мене знайома відкладала через житло, а потім з’ясувалося, що має труднощі. Зараз квартира є, а дитини — ні.
Аліна побоювалася, але чоловік її переконав — так і справді було зручніше.
Жили, по правді кажучи, непогано. Свекри зраділи, коли син із невісткою оголосили, що чекають поповнення.
Кімната у молодих була гарна, свекруха готувала, Аліна взяла на себе прибирання. Іноді й сама могла стати до плити: як-не-як, сільська, усе вміла, до всього була призвичаєна.
Стосунки зіпсувалися після появи у родині доньки. Дитина далася зовсім не легко, у дівчинки були проблеми зі здоров’ям, тож вона дала молодим «жару» ще в перші ж місяці.
І тоді мама чоловіка почала закочувати очі:
— Який жах! Я зранку прокидаюся геть розбита, просто ніяка. Батько вчора на нараді мало не заснув. Це ж якийсь безкінечний марафон нічного дитячого крику!
Аліна страждала від тих зауважень: вона ж теж не висипалася, а вдень узагалі була сама з дитиною, мало що встигала, а свекруха ще й висловлювала своє невдоволення.
Мама Аліни рвалася приїхати й допомогти хоча б місяць.
Аліна натякнула про це й почула від матері чоловіка, що тільки сватів їм тут і бракувало.
— І так живемо як у божевільні. Комуналка, найгірший її варіант!
А потім виявилося, що Аліна знову при надії, і термін вже чималий — чотири місяці. Вона годувала першу дитину, оберігалися, але гормональні ліки було не можна, а інше… підвело.
Новина про те, що пізно вже щось вирішувати, викликала справжню бурю.
— Боже мій! — вилаявся свекор. — Я не знаю, як пережити цей жах, а ви мені про другого?
— Еге ж, синку, а скільки ще немовлят тобі подарує твоя дружина, яка виросла в екологічно чистому селі? Щороку будете по дитині приводити? Ну ні, я не згодна. Головою треба було думати!
— Словом, — продовжує Аліна, — нам було наказано збирати речі й іти, куди хочемо. Чоловік тоді став на мій бік, точніше — на свій, дитину ж мені не вітром надуло.
Ми пішли. Окремим випробуванням був пошук орендованої квартири. Мало охочих здати житло родині з немовлям і другим, який ось-ось має зʼявитися на світ.
Перший час було дуже непросто — і морально, і з грошима.
Мама надсилала продукти посилками, передавала сало, трохи грошей викроювала для доньки та зятя. Після тієї бридкої сцени з батьками чоловіка вони взагалі ніяк не контактували.
А потім усе почало налагоджуватися.
Донька помітно заспокоїлася, а син, як вважає Аліна, — це просто подарунок долі: кричав, лише коли голодний, чудово займав себе сам, спати дуже любив із перших же днів.
Аліна примудрилася навіть трохи працювати з дому. Чоловік влаштувався на півтори ставки, і вони вирулили.
Півтора року тому подружжя купило невеличку, але двокімнатну квартиру. Далекувато від центру, зате ті самі гроші, які віддавали за оренду, тепер платять за те, що житло стає їхньою власністю.
Аліна вийшла на основну роботу, підробіток не кидає, усе стало на свої місця, діти ходять до садочка. Хворіють, але Аліні на роботі дозволяють працювати дистанційно.
Деякий час тому чоловікові написала його мама: мовляв, як живеш, сину? Він відповів, потім з’їздив, а потім повіз сина з донькою.
Помирилися.
Аліна одразу ж відмовилася мати будь-які контакти з людьми, які її, жінку при надії, з неспокійною немовлятком, колись виставили з дому, та ще й з образами.
Якийсь час чоловік її спілкуватися зі свекрами не змушував, а потім потихеньку почалося: у тата день народження, на дачу кличуть, ні, кличуть усіх нас, поїхали, скільки можна дутися.
— Їх теж можна зрозуміти, — намагався чоловік переконати Аліну. — Нерви ж не залізні. Нам, молодим, важко було, а в їхньому віці всю ніч не спати — як воно? А тут ще й друга дитина…
Аліно, годі вже, час забути, пробачити й почати нормальні стосунки з чистого аркуша. Вони мені батьки, вони не молодіють, якщо що — я ж себе потім не прощу.
— Почав із чистого аркуша? І чудово, — відповідає чоловікові Аліна. — Ти себе потім не пробачиш? Розумію. А я їх пробачити не зможу, вже вибач. Тим паче, що пробачення в мене ніхто й не просить.
— Ах, тобі самолюбство треба потішити? Щоб у тебе пробачення попросили? — розпалився чоловік. — Добре, скажу мамі, що пані на колінах бити чолом вимагає.
А Аліна нічого не вимагає. Ніяка вона не пані, вона… дівчина з екологічно чистого села. Їй просто треба, щоб її дали спокій.
— Доню, а може, ну її, ту гордість, — радить мама обережно. — Навіщо сваритися з чоловіком? Ну, й поїдь на ту дачу, посиди, мовчи, відбула пару годин, зате в родині мир… Чого тільки в житті не буває…
***
Такі ситуації — не рідкість, особливо коли батьки звиклі до влади й контролю. Прощення, звісно, велика чеснота, але щира повага вартує набагато більше, ніж вимушений мир. Аліна має повне право захищати себе та свої межі.
А ви як вважаєте, шановні читачі, чи варто заради спокою в сім’ї переступати через образу і робити вигляд, що нічого не було? Чи треба таки вимагати вибачення за ту давню кривду?
