– Все скінчено, Уляно, я йду, – сказав Сергій у суботу вранці. – Нічого у нас не вийде.
– Ти певен?
– Так, і давно все обдумав. Так що давай не будемо мучати один одного і не витрачатимемо час на порожні розмови. Речі наступного тижня заберу.
– Ну ні, знаю я твій «тиждень», – зло крикнула Уляна. – У вівторок збирай свої бебехи й тули звідси.
– Хто б сумнівався, – посміхнувся Сергій і, не допивши кави, пішов взутися.
Емоції захлеснули Уляну вже на вулиці. Вона навіть не пам’ятала, як вибігла з хати. Сліз не було, накрило якимось безмежним розпачом. А мама давно її навчила, що якщо нестерпно, лежати не можна в жодному разі, треба рухатися, щоб стрес не засідав у тілі.
«Обміркував він. Давно! І мовчав, гад, у собі носив. Слова з нього не витягнеш, – думки пролітали в голові зі швидкістю блискавки.
– Та я теж втомилася від тебе за ці три роки. Може, я не подарунок, але невже три роки життя не заслуговують на щось більш зрозуміле, ніж «у нас нічого не вийде»? Адже було багато хорошого! Міг би пояснити, що за муха його вкусила».
Кипаючи обуренням, Уляна майже бігла вулицею, не бачачи нічого довкола. Несподівано хтось схопив її за руку:
– Дівчино, виходьте за мене заміж!
Вона перелякалася, і майже так само не дивлячись спробувала вирватися:
– Ви хворий?
– Ні, ні, що ви – я здоровий, – він відпустив її, вклонився і продовжив: – Я закохався в вас з першого погляду і хочу прожити з вами все життя!
Перед нею стояв чоловік, одягнений як наречений із опери. Смокінг, комірець сорочка, краватка-метелик, трояндочка.
Це було схоже на розіграш. Уляна подивилася на всі боки:
– Нас знімає прихована камера? – І побачила оператора, що біжить до них.
Стало смішно:
– Куди посміхатися?
– Що? — тепер уже озирнувся наречений. – А ні, ніяка не прихована, цього хлопця я найняв знімати наше весілля.
Фотограф чекає біля рацсу. І гості вже зібралися. Ресторан замовлено на 15:00. Лімузин, ведучий весілля, ігристе, весільний торт – все як належить. Погоджуйтесь!
Уляна приголомшено дивилася на незнайомця, цікавий хлопець, гарний. Очі тільки як у пораненого собаки. Болю та розпачу там було більше, ніж у неї.
– Ви з кимось побилися об заклад? Тренінг проходите?
– То ви мені не вірите! Невже я такий страшний?
– Е-е-е, — Уляна намагалася підібрати слова. – Ні, зовсім не страшний, дуже гарний, але…
– Все! Гарний! Заможний! Які “але”?! Вас що щодня заміж звуть? Погоджуйтесь!
Уляна раптом подумала: «І справді! Може так і виконуються мрії? Я ж три роки чекала такої пропозиції, і ось вона! Нехай і ось така!»
Вона ще раз зазирнула в очі «нареченого», побачила там справжні благання, підбадьорливо кивнула, даючи зрозуміти, що згодна підіграти.
Незнайомець відразу став на коліно, у відповідь вона зробила реверанс, поклала руку йому долоню:
– Заміж так заміж! – з якоюсь шаленою рішучістю додала: – Я ваша навіки!
Він вдячно їй посміхнувся, міцно стиснув її руку, і вони побігли.
…Там справді були гості, фотограф, машини зі стрічками та дорогі букети. Церемонія пройшла у якомусь тумані. Наречений взяв у Уляни паспорт — вона завжди носила його в сумці, побіг усередину. Сарафан на ній був звичайнісінький, хтось із гостей зняв з плечей розкішний шовковий шарф.
Після розпису їх всі голосно вітали, а потім всією гучною компанією вони поїхали кататися містом, провели фотосесію в парку, всі дуріли і реготали як божевільні. Уляна навіть мамі зателефонувала. Прокричала: “Я заміж вийшла!” – І тут же відключила телефон, щоб не чути реакцію у відповідь.
Через кілька хвилин вона сиділа за столом, дивилася на чужих людей, які танцювали на цьому несправжньому весіллі. «Навіщо я тут? – застукало у скронях. – Що за безглуздий спектакль? Підготовка до урочистостей точно обійшлася дорого, але скасувати завжди можна».
Уляна подивилася на нового чоловіка. Він, судячи з виразу обличчя, думав, що наробив. Зловивши її погляд, знову все зрозумів без слів:
– Ходімо.
Вони піднялися у готельний люкс. Там все було готове для наречених.
– Пора порозумітися, – він показав їй на крісло.
Уляна присіла, а чоловік заговорив. Звичайно, він мав одружитися з іншою. Вони мешкали в одному дворі, зустрічалися зі школи, разом вступили до виша, пішли працювати. Рано почали жити у його квартирі.
Потім він відкрив свою фірму, і вона почала стрімко розвиватися. Він вважав, що у них ідеальні стосунки — все робив для коханої на першу вимогу, навіть сварок не пам’ятає.
Питання про весілля не обговорювали, поки не натиснули його батьки, мовляв, скільки можна жити просто так, давно настав час оформити стосунки, подумати про дітей. Чому б і не влаштувати свято, порадувати батьків? Подали заяву.
На підготовку до весілля грошей не шкодували. Він шукав усе найкраще, казав, що цей день має бути красивим і незабутнім.
– Так, цей день ти точно не забудеш ніколи, – з гірким сарказмом сказала Уляна.
Наречена зателефонувала за півгодини до реєстрації:
– Мені здається, ми робимо велику помилку. Ти ж не хотів цього весілля. Давай не поспішатимемо, розлучимося на час, щоб все ще раз зважити.
Звісно, він нічого не зрозумів! Вони разом уже кілька років! Що вирішувати вона зібралася! А гості? У гніві закричав:
– Якщо ти не приїдеш, я одружуся з першою зустрічною.
Кохана відповіла байдуже:
– Напевно, так буде правильніше. Вдачі тобі.
– Уявляєш? Я все робив для неї, ні про кого навіть не думав ніколи, а тут, виявляється, заміж за мене вийти – це помилка і їй треба подумати. У мене в голові пролунало, що коли такі діла, справді візьму і одружуся з ким завгодно. Ніхто не міг зупинити. Та я, вибач, навіть твого обличчя не бачив, не в собі був і все як у тумані…
– Розумію. У мене теж зранку все пішло не так.
Уляна розповіла йому свою історію. Посміялися.
– Зустрілися, значить. До речі, а як тебе звати?
– Уляна. А тебе?
– Ігор. Остапчук Ігор. Тож ти тепер теж Остапчук! Ти пробач мені, будь ласка. Оформити розлучення ми можемо будь-якої миті, хоч завтра.
– Та гаразд, нема за що пробачати, ти ж не тягнув мене силою, сама погодилася. І знаєш, це було навіть… приємно. Далеко не кожна жінка може похвалитися тим, що хтось закохався в неї з першого погляду і відразу повів у рацс.
– Але ж це…
– А всю правду розповідати необов’язково! – засміялася Уляна.
– І що ми тепер робитимемо?
– Не знаю. Давай знайомитись. Спершу запроси мене кудись.
– Наприклад?
– У ресторан ти мене вже зводив, дякую, – тут вони розреготалися.
– Хм … Може, в кіно? Останній ряд, місця для поцілунків.
– Ну ти і нахаба! Нєєє, все буде як належить, перше побачення, потім друге, потім перший поцілунок і так далі. І взагалі, ти забув – я заміжня жінка.
Додому Уляна прийшла під ранок. Розповіла все схвильованій мамі. Та вислухала, зітхнула та винесла вердикт:
– Ну що ж, вийшла заміж за першого зустрічного – то живи!
У рацс Ігор із Уляною більше не ходили. А ось весілля – справжнє – таки зіграли. За рік.
