Іван на Галині одружився так, «без душі», як то кажуть у наших селах.
Прийшов до сестри, Марічки, каже:
— Отак і так, дівчина при надії, каже, що від мене.
— Так, а ти мав із нею щось? — запитує Марічка.
— Ну, мав. Пару разів.
— Твоя дитина?
— Виходить, що моя.
— Ох, Іванко, ну що ж ти в мене такий недотепа? Що тепер робитимеш?
— Одружуся, — знизав він плечима, — не годиться, щоб дитя без батька росло. Я ж знаю, як це…
Батьків у них не стало рано: Іванові було десять, сестрі — двадцять. Сестра його нікуди не віддала, хоч і заміжня була, забрали з чоловіком, Петром, до себе, виростили, любили…
— Тобі вже й гріх жалітися, — каже Марічка йому трохи ображено.
— Та я не про те, Марічко, ви з Петром мені другими батьками стали, що ти… Я просто як подумаю: що ж це я? Сам, значить, буду пампухи їсти, а дитина сирітські сльози ковтатиме? Ні, не такий Іван Кулеба .
— Молодець, звісно. Тільки ти ще дуже молодий. Чи не пошкодуєш потім…
— Не пошкодую.
— Хоч любиш її?
Він знову знизав плечима.
— Ну що ти, — заспокоює Петро Марічку, — теж уже, двадцять років парубкові, виріс… Ми й раніше за його літа одружувалися. І живемо ж у злагоді та любові.
— Око в нього не горить, Петре, а це погано…
— Ну… не горить, то загориться згодом. Не переймайся.
Недарма Марічка хвилювалася за брата.
Невістка їй не сподобалася: якась зніжена, бліда, млява.
— Ніби недоспіла якась, чесне слово, — зітхає Марічка. — Ну, що вже тепер, сватай, готуємо весілля.
Гуляли весілля весело, з розмахом, на всю околицю. Марічка з Петром постаралися!
«Ех, молодець мій, — думає Марічка, дивлячись на брата, — він же, як досконалий! Очі — наче зорі горять, чуб смоляний над соболиними бровами в’ється, шкіра, як у дівчини, ніжна, губи, мов вишеньки… Чому ти хлопцем уродився? Навіщо парубкові така врода?»
Галя ж сиділа бліда й знесилена, від столу очей не піднімала.
«Воно й зрозуміло, — жаліє невістку Марічка, — вона як чекала на першого Мишка, то не те що на гулянці сидіти, лежати не могла. Від усього її нудило, вічно спати хотілося…»
Може, й справді, полюбить Іван, начебто добре розмовляє з нею, по-доброму.
Не полюбив. Не ображав, але й любові не було.
До тієї Галі він дівчат і не знав. З однією так, щось там за ручки потрималися, та вона пішла до іншого… Переживав. Потім у сусіднє село з хлопцями поїхали на танці, раз поїхали, другий.
Потім покликали до однієї жіночки — мовляв, розведена, оковиту робить, посидимо. Поїхав. А там Галя.
Він і до того бачив цю дівчину, вона з нього очей не спускала, а тут…
Випив уперше, занудило, на вулицю вийшов, а тут і вона, з ковшиком води. Напоїла, дала вмитися. Потім знову зустрілися якось, ще раз. На гулянці якійсь разом були… закрутилося.
Було як у дорослих пару разів, а бач, і вийшло все як у дорослих.
Мати в Галі була заполошна, випити вони любили. Випила та на весіллі, полізла на стіл, танцювати, значить. Батько з найманим музикантом побився, хотів грати, баян забирав, потім сів у куточку й заплакав.
«Ну й родичів Ванько собі знайшов», — думає Марічка.
З тещею та тестем так і не налагодив стосунків Іван. Ті любили випити, вони ж із Галею взагалі не пили.
З’явився на світ син. Захватів з боку батьків Галі не було — ну, дитина й дитина. Назвали Васильком. Сестра подарунками завалила — племінник перший і єдиний.
Приїхав якось Іван із роботи, а дружина плаче, вдруге, втретє.
— Та що сталося, кажи вже.
— Соромно, — а сама в сльози.
Ледве випитав. Виявляється, мати приходить, гроші вимагає: мовляв, поїли, годували тебе, тепер ти нас маєш утримувати. Які були копійки в Галі, всі перетягала теща.
А коли грошей не стало, почала погрожувати: мовляв, Іванові скаже, що Василько не його, що сама бачила, як Гальку тягали…
— Тягали?
— Знаєш же, що ні.
— Син мій?
— Твій, твій, Іванко, як є твій. Не було нікого, ти що…
— Гаразд…
Взяв сокиру і поїхав. Недалеко, всього три кілометри. Двері на одній петлі бовтаються, у хаті перегар, холодно, собака на ліжку, поруч у лахмітті хтось бовтається. Як Галя пішла, так зовсім опустилися, брудом поросли.
— Зятьок, — в усмішці оскалилася теща, — по чарочку збігати? Давай, копійчини…
Встромив сокиру в стіл, сказав: наступна голова тещина буде, якщо ще раз поріг його хати переступить та дружину його образить. А вже якщо на сина хоч раз погане слово скаже, то все… пиши пропало.
Та закивала головою, зубами зацокала. Усе, як баба відшептала — відтоді твереза прибіжить на хвилинку, щоб зять не бачив, а як вип’є, то десятою дорогою обходить.
Зажили, але… не полюбив.
Василько росте. На кого схожий, не зрозуміло. Начебто й чорнявий, та ні, не в Іванову породу. Але мовчить… Марічка племінника любить…
Галя з роками погладшала, обличчя, як млинець, брови білі, вії теж. Не красуня, але характер — щире золото.
Із сестрою Івановою здружилася, в хаті чистота, смачно приготовано, все в руках горить, господиня добра. Син чистий, сама доглянута й нагодована.
А от не полюбив…
Тут на роботі одна, чорноброва, щось у душу запала. Вася вже великий, скоро сам женихатися почне, а Іван, ніби в тумані… Душа до неї так і рветься, до чорнобрової.
Село дізналося, звісно. Хтось побачив, хтось почув. Де сама чорноброва похвалилася: мовляв, Іван піде від своєї «квасні» до мене. Ох, і заживемо, ох, і любитиму, діточок наживу — своїх, ріднесеньких…
Слух-то все одно пройшов, що мати Галина тоді молола. Та й не схожий на Івана той хлопчина, ніби…
Галя дізналася про чорноброву, плаче днями й ночами, але мовчить, не дорікає. Сестра дізналася, прибігла, лаяла, о-о-ой… А він одне товче: мовляв, люблю її, і все тут…
— Любиш? — розсердилася сестра. — То йди… У чому є, в тому й іди до своєї любої. А все нажите дружині з сином залиш… Рушай до своєї коханої голий, як сокіл. Подивимося… Що скаже, чи прийме?
Ну-у-у, чорноброва губи надула: що це, мовляв, у прийми прийдеш? Як це все їм залишиш… Та й від воріт поворот дала.
Не одразу в Івана любовна пелена з очей спала. Переживав, але в руки себе взяв. Прощення попросив у Галі та сина, сказав, що більше такого не буде, ніколи.
Так і було, але… Галю не полюбив. Поважав — це так… а от любові немає, не було.
Але до Васеньки Іван добре ставився, усе найкраще для сина, вчив усього, що сам умів. Хлопчик до батька тягнувся… Ось і моторолер той клятий, найпершому йому купив… А він, світлий хлопчина такий, завжди усміхається, Васенька ж… З усіма вітається, друзів повно, вчителі люблять…
Горбачиха, сусідка-пліткарка, прибігла задихаючись. Шепоче, говорити не може…
— Там… там… Васенька ваш… на моторолері цьому… там… кров.
Як біг Іван, не пам’ятає. Галя й не чула, у хаті була. Біг, падав, просив про одне: аби тільки живий був. Не встиг. Лежить Васенька, усміхається…
Як уві сні все було… Згадувати не хочеться. Галя ніби сама нежива. Та й Іван… Усе мовчать більше так… Парою слів перекидаються.
Сорок днів минуло, потім пів року… Провели тих, хто поминати Васеньку приходив…
Сидять. Заговорила Галя, вперше за пів року реченнями заговорила:
— Я піду, Ваню.
— Куди ти?
— До батьків піду… А ти… приведи собі молоду, діток наживете…
— Ти що, з глузду з’їхала зовсім?
— Важко мені, Іванку… Ще тріпають усяке, мовляв, не змогла більше тобі дітей дати. Кажуть, що взагалі не твій Васенька… Іроди… Кажуть, ніби не можеш дітей мати, а я Васеньку «нагуляла» і на тебе… А ти… ти їм усім доведеш, — впала на коліна, в очі дивиться, шепоче гаряче, — як молода тобі дитинок подарує, ти їм усім доведеш, що Васенька… твій був…
— Встань, Галю… Дурні всякі думки з голови викинь. Зрозуміла? Піде вона, як підеш, от тільки-но за поріг ступиш… так я слідом за Васенькою. Чула мене? Нема мені життя без вас… без тебе, Галю… Що ти надумала?
Ми з тобою молоді, Галю, нам сорока немає. Прийде час, і… ще з’являться в нас діточки. Так, Васеньки немає і не буде, а ми… ми з тобою ще батьками станемо, от повір мені.
Плачуть, сидять в обнімку, горе своє гірке переживають…
Сам не зрозумів Іван, як полюбив Галю… Та так полюбив, що серцю в грудях тісно! Дивиться на дружину, а та ніби й цвісти стала. Хтось молодшає в юності, а Галя ось так… Схудла сильно, вили прорізалися, постать промалювалася… Око в Івана горить, як про дружину думає…
Приїхала якось у місто, їздила, — сумна.
— Що ти, Галюшко?
— Ех, Ваню, — плаче Галя, — порадувати хотіла. Думала, затримка в мене… Аналізи здала. Через мою провину більше діток у нас не буде… Застудилася я якось замолоду, пам’ятаєш, лежала пластом, Васенька маленький був.
Не послухала тоді Марічку… Не поїхала до лікарні… Іванко… а може, є десь у тебе дитинка, га? Ванюшо… Я б його любила, як свого…
— Що ти, що ти, мила? Та я раз тоді схибив, і все… Галинко… Проживемо, то проживемо… одне для одного. Що ж тепер.
Більше колишнього Галя засумувала.
Минув рік чи два. Заходить узимку Іван у хату…
— Господине… Є що в нас поїсти? Дивись… Зайців спіймав якихось.
А за ним… ховаються двоє дітлахів, маленькі.
— Миленькі… Іванко, а чиї ж це? Де ти їх узяв?
— Я, Галю, мало не посивів! Я вила в сіно встромив, а там щось вовтузиться. Як я їх не наколов тими вилами… Вони в сіні ховалися… Брудні, напівроздягнені, голодні.
— Звідки ж ви, любі? — нагодувавши й обігрівши дітей, запитує Галя.
Виявляється, до бабусі пішли, самі. Мати три дні вдома не з’являлася, голодно, холодно. Заблукали, в сіно залізли… З сусіднього села, звідки Галя родом… А бабусі їхньої вже немає в живих… Малеча ще й не знала нічого.
Матір привіз Іван.
Та клялася-божилася: більше такого не повториться… Та за тиждень, як кошенята бездомні, знову біля дверей Івана й Галі стояли: Ліля з Мишком. Меншенька була дівчинка. Адже запам’ятали малята, де їм добре було.
Після третього разу Галя не витримала:
— Іди, Ваню, іди… до дільничного, до голови сільради, сили немає… Не віддам я дітей цій… Давай собі заберемо.
Навіть не став сперечатися Іван. Поїхав… Ті спочатку знизували плечима: як, мовляв, це зробиш? Дітей мають до дитячого будинку забрати, а вже потім, якщо ніхто їх не забере…
Та Марічка, сестра ж Іванова, всіх на ноги підняла! Усе село на захист дітей стало, обидва села! До адміністрації пообіцяли написати: нехай, мовляв, там розбираються, чи гожа це справа, що в наш час…
Усім миром допомогли Іванові з Галею дітей залишити в себе. Їхня матінка відмовну підписала і подалася в далекі краї. Навіть не глянула на прощання на крихіток. Більше про неї ні слуху, ні духу.
А діти знайшли батьків — справжніх, родину люблячу, велику!
Тітка, що за племінником єдиним горювала, так малечу полюбила… Навіть мати Галина з батьком пити перестали… Стали про онуків дбати… Знали хлопці й дівчата, що Васенька був… братиком його кликали, старшим…
Хороших дітей виростили Галя з Іваном. Ті вже самі дідусі й бабусі, а батьків своїх шанують. До глибокої старості дожили їхні батьки. Дітей так і звали все життя — «діточки».
Усім розповідають діти, яка любов у мами з татом була: так за ручку все життя і протрималися… Не зміг Іван без Галі своєї… Також пішов на той світ, але життя довге прожили, майже по дев’яносто років їм було…
Правнучка їхня історію цю розповіла.
🖋️ Післямова редакції
Цю історію нам надіслала читачка, яка розповіла про своїх прадідуся та прабабусю. Вона яскраво показує, що кохання — це не завжди палкий вогонь на початку, а часто міцний, надійний вузол, сплетений із суму, взаємоповаги та спільної відповідальності. Іван та Галя довели, що справжні почуття приходять тоді, коли людина потрібна тобі не просто як коханець, а як опора та рідна душа.
А чи вірите ви, що справжня любов може народитися пізніше, після багатьох років життя під одним дахом, а не тільки з першого погляду?
