Сварка почалася через дрібницю. Через мою пропозицію викликати клінінгову службу перед приїздом моїх батьків. Діма, мій чоловік, який до цього гортав стрічку в телефоні, відірвав погляд від екрана і подивився на мене.
— Клінінг? Моя мама все життя сама хату в сто квадратів і город у двадцять соток тягнула на собі! І не скаржилася! А ти від нашої двокімнатної квартири втомилася!
Я дивилася, як його обличчя наливається гнівом, і розуміла, що справа не в брудній підлозі.
Справа була у Міфі про Його Матір, Галину Петрівну, — святій жінці, яка все життя поклала на вівтар побуту, і про мене — її повну протилежність, розніжену містянку, яка не знає «справжнього життя».
Це було не вперше: спливало щоразу, коли я хворіла:
— Мама з температурою тридцять дев’ять борщ варила;
— коли скаржилася на втому:
— Мама після зміни в полі ще й корову доїла;
— коли просила про допомогу:
— Мама все сама робила і нікого не просила.
Його мати була не людиною, а недосяжним ідеалом, на тлі якого я завжди програвала. Він не хотів бачити в мені партнера, а шукав у мені копію своєї матері, і, не знаходячи її, страшенно злився.
— Усе, я так більше не можу. Тобі потрібно зрозуміти, що до чого. Поїдеш на місяць до моєї мами в село на перевиховання. Може, вона тебе навчить цінувати те, що маєш.
Він очікував чого завгодно: сліз, криків, скандалу, благання про прощення, але замість усього цього я підняла на нього очі і подивилася спокійним поглядом. План народився миттєво: єдиний спосіб перемогти абсурд — це довести його до абсолюту.
— Добре, любий. Якщо ти вважаєш, що це піде на користь нашій сім’ї, я поїду.
Діма остовпів. На обличчі промайнуло здивування, але воно одразу змінилося тріумфом.
Він розцінив це як свою першу перемогу. Нічого не помітив, бачив лише те, що хотів бачити: зломлену, покірну дружину, готову прийняти його мудре керівництво.
Я взяла відпустку на місяць за власний рахунок. Деякі підробітки у мене звичайно залишилися – онлайн, але це все можна було зробити за день на тиждень вперед. Тому, заїхавши в гіпермаркет, закупивши все необхідне, я вирушила в дорогу.
Галина Петрівна зустріла мене на порозі свого сільського будинку.
Явно чекала заплакану ніжну панянку на шпильках, яку зараз доведеться втішати й відпоювати валер’янкою. Але я вийшла з машини в новеньких, жодного разу не надягнутих робочих черевиках, куплених напередодні по акції, і з широкою усмішкою.
— Галино Петрівно, здрастуйте! Я так рада змінити обстановку! Готова до праці! З чого почнемо? Показуйте план робіт!
Свекруха розгублено моргнула, показала мені на город — її дещо занедбану гордість.
План, як я зрозуміла зі збивчивих пояснень, був простий: я мала прополоти одну грядку моркви, натерти мозолі, і наступного дня злягти з мігренню та хворою спиною.
Після чого можна було б із чистим сумлінням доповісти синові, що «вона старалася, але не пристосована».
Замість цього я, озброївшись привезеними із собою зручними інструментами — легкою сапкою та ергономічним розпушувачем, — за три дні не просто прополола, а повністю перетворила її двадцять соток.
Накреслила на аркуші паперу план посадок, організувала високі «розумні» грядки, обгородивши їх старими дошками, які знайшла в сараї.
А на німий жах свекрухи, яка звикла тягати воду відрами з криниці, замовила через інтернет і сама, за інструкцією, змонтувала простеньку систему крапельного поливу.
— Галино Петрівно, це ж оптимізація! — пояснювала їй, поки вона дивилася, як тонкі шланги самі поливають її помідори. — Діма б схвалив! Економія трудових ресурсів!
Потім розпочався сезон кабачків.
Галина Петрівна звикла ліниво смажити їх кружечками на вечерю та пригощати надлишками сусідку. Я ж перетворила її простору літню кухню на промисловий цех із виробництва консервації.
— Галино Петрівно, підйом! — будила її о п’ятій ранку. — Хто рано встає, тому Бог подає! У нас сьогодні за планом тридцять банок ікри кабачкової!
Ми скуповували в сусідів відрами огірки, помідори, перець. Я знайшла в інтернеті сто двадцять п’ять рецептів лечо й аджики. Змусила її згадати забутий рецепт «тещиного язика» з баклажанів, закатували по п’ятдесят банок на день.
Увечері Галина Петрівна від втоми ледь доповзала до ліжка, бурмочучи щось про тиск.
А я, бадьора й сповнена ентузіазму, до ночі стерилізувала банки для завтрашньої партії, наспівуючи під ніс веселу пісеньку.
— Відпочивати не можна, Галино Петрівно! Взимку Діма приїде, як буде радий домашнім заготовкам! Він же так цінує вашу працю!
Свекруха починала тихо стогнати й уже зрозуміла, що тихе, розмірене життя закінчилося, і що «допомога» невістки виявилася страшнішою за будь-яке покарання. Почала бачити кабачки уві сні.
Але апофеозом мого «перевиховання» стала турбота про її інтелектуальний і духовний розвиток.
— Галино Петрівно, вам же нудно вечорами! Не можна ж весь час ці серіали дивитися! Розум має працювати! Діма завжди каже, що ви в нього найрозумніша й найсучасніша, ось і доведімо йому!
Наступного дня я дістала з машини старий Дімчин ноутбук, який він давно списав за непотрібністю, оплатила на рік наперед найшвидший сільський інтернет і, підсунувши до ошелешеної свекрухи стілець, урочисто оголосила:
— Вітаю! Я записала вас на онлайн-курси «Комп’ютерна грамотність для впевнених пенсіонерів»! Перше заняття — сьогодні о сьомій!
Її тихі вечори з черговою “мильною оперою” закінчилися.
Тепер під моїм чуйним керівництвом вона билася із зумом, намагалася зрозуміти, що таке «авторизація в особистому кабінеті», і виконувала домашні завдання зі створення папок на робочому столі.
Я була невблаганна, хвалила її за кожен успіх, приносила чай із печивом і казала, що пишаюся нею.
Галина Петрівна дивилася на мене зацькованим поглядом і, здається, була готова віддати всі свої кабачки, аби я дала їй спокій.
Він хотів, щоб я зрозуміла тяжкість її життя, і я, здається, змусила її зрозуміти це краще, ніж будь-хто інший.
Минув майже місяць.
Діма в місті насолоджувався тишею і свободою, доробив складний проєкт, кілька разів сходив із друзями в бар і почувався прекрасно. Його педагогічний експеримент, як він вважав, проходив ідеально.
Аня не дзвонила зі скаргами, не просилася додому, отже, процес ішов за планом.
Він уявляв, як вона оцінить нарешті всі блага цивілізації та його турботу, чекав від неї дзвінка каяття й визнання його правоти.
Увечері в п’ятницю він сидів із колегами в барі, попивав пінне і з добродушною посмішкою розповідав історію свого педагогічного тріумфу.
— …і ось я їй кажу: «Поїдь до мами, попрацюй руками, зрозумієш, почому ківш лиха». І що ви думаєте? Тиша, жодної скарги! Місяць сапає грядки — шовкова повернеться. Мама з будь-якої ледарки людину зробить, у неї хватка залізна.
Друзі розуміюче кивали, один із них, який нещодавно одружився, дивився на Діму із захопленням.
Саме в цей момент тріумфу в нього задзвонив телефон. На екрані висвітилося: «Мама».
Діма самовдоволено посміхнувся й натиснув на прийом.
— Ну що, приймаю доповідь із полів! — голосно сказав, щоб чули друзі. — Мамусику, привіт! Як там наша трудівниця? Уже проситься додому?
Він почув відчайдушний голос:
— Синочку! Дімо, забери її! Я тебе благаю, Христом-Богом молю, забери!
Діма напружився, посмішка сповзла з його обличчя.
— Мамо, що сталося? Вона що, скандалить? Відмовляється працювати?
— Гірше! — заридала в слухавку Галина Петрівна. — Вона не відмовляється, у тому-то й річ! Вона перекопала весь город, він тепер блищить, як у кота… ці самі! Ми спимо по три години на добу через ці прокляті заготовки, у мене вже всі полиці в погребі заставлені! Я не можу більше бачити кабачки, Дімо! Мене від них нудить!
Він слухав цю збивчасту, істеричну розповідь і нічого не розумів.
— Мамо, зачекай, я не зрозумів…
— А вчора… вчора! — продовжувала ридати Галина Петрівна. — Вона сказала, що знайшла для мене курси англійської по Скайпу! Щоб я могла з іноземцями спілкуватися, коли в круїз поїду! Дімо, я не хочу в круїз, не хочу англійську, а хочу дивитися свій серіал і спати! Забери цю… цю… ненормальну! Інакше я сама збіжу з власної хати! Вона ж із мене всю душу витрусить своїм ентузіазмом!
Діма стояв посеред гучного бару, тримав у руці телефон і відчував, як його ідеальна педагогічна поема розсипається на порох.
Повернувся до столика, мовчки допив пивко, кинув на стіл гроші й, не попрощавшись, вийшов. У голові була лише одна фраза його матері: «Забери цю!» Здається, щось у його плані пішло не так.
Діма, ошелешений і злий, примчав у село наступного ж дня.
Очікував побачити що завгодно: зарослий бур’янами город, заплакану дружину, розгнівану матір, але реальність перевершила всі його очікування.
Перед його очима постала сюрреалістична картина. Город, ідеально розкреслений на «розумні» грядки, з акуратними доріжками та системою крапельного поливу, мав вигляд як ілюстрація з журналу «Сад і город».
Зазирнув у погріб — той був доверху заставлений рівними рядами банок із красивими, підписаними етикетками: «Лечо по-болгарськи, урожай цього року», «Аджика гостра, зроблено з любов’ю».
А в хаті, за столом, сиділа його мати й із зацькованим виглядом намагалася вставити флешку в USB-порт старенького ноутбука.
Аня зустріла його на ґанку. Сяюча, відпочила, у чистому сарафані, мала такий вигляд, ніби повернулася з курорту.
— Любий, привіт! А ми тут якраз закінчили, дивись, яку красу навели! Мама твоя просто молодець, справжній боєць!
Дорогою додому Діма довго мовчав, переварюючи побачене.
Косився на Аню, яка спокійно дивилася на дорогу, і не міг зіставити її врівноважений вигляд із панічним дзвінком матері.
— Аню, що це було?
— Трудотерапія, дорогий. Ти хотів, щоб я зрозуміла, що таке «справжнє життя» і навчилася цінувати працю. Я зрозуміла і навіть оптимізувала її за допомогою сучасних технологій, як ти мене вчив на прикладі своєї роботи. Я думала, твоя мама буде рада такій допомозі.
Минуло кілька тижнів.
Міф про святу трудівницю, його матір, дав тріщину, а разом із ним, здається, тріснуло щось і в голові в Діми.
Увечері, після роботи, він мовчки знайшов в інтернеті телефон клінінгової служби й домовився про генеральне прибирання на найближчу суботу.
А потім йому подзвонила мама. Але голос у неї був не змучений, а на подив бадьорий і навіть веселий.
— Дімко, привіт! Уявляєш, я тут групу на Фейсбуці створила, «Галині дари» називається! Так у мене вже всі лечо на місяць наперед замовили! Сусіди в чергу стоять! А на виручені гроші я, може, й справді в санаторій з’їжджу, у Трускавець наприклад, підлікуюся від кабачків.
Виявилося, що комп’ютерні курси, які Аня нав’язала їй силою, несподівано відкрили для неї новий світ, де працю можна було не лише вкладати в сім’ю, а й монетизувати, отримуючи натомість не тільки втому, а й визнання, і гроші.
Діма поклав слухавку, дивився на мене.
Я сиділа в кріслі й з усмішкою читала книжку. У квартирі було чисто, пахло свіжістю після клінінгу. Він підійшов, обережно взяв із моїх рук книжку, поклав закладку і сказав:
— Аню, а давай на вихідних у кіно сходимо? Я квитки куплю.
І в цьому простому реченні було більше правди й любові, ніж у всіх його минулих промовах про «справжню жінку». Він, здається, уперше в житті зрозумів, що «справжня жінка» — це не та, що мовчки тягне на собі віз побуту.
А та, що здатна перевернути весь його світ і змусити його працювати за своїми, набагато розумнішими правилами.
💬 Думки вголос
Неймовірно, як один місяць працьовитої невістки зміг зруйнувати ідеал матері-героїні й врятувати шлюб. Ця історія підтверджує: коли чоловік перетворює маму на недосяжний стандарт, іноді допомагає не прохання про допомогу, а подвоєний ентузіазм у праці.
Аня зробила геніальний хід: вона не стала боротися з Міфом, вона його очолила, а потім виставила рахунок. А як вважаєте ви, чи допомагає іноді «лікування подібним», коли близька людина не хоче бачити реальність?
