— Буду ставитися до свекрухи так, як вона до мене! — вирішила я. Це сталося на дні народження мого сина, який перетворився на черговий сеанс приниження мене. Навіть заради свята свого внука свекруха не могла стерпіти й помовчати… Я дочекалася чергової образи, замаскованої під похвалу, і зрозуміла, що з мене досить. Зараз моя свекруха отримає по заслугах.
— Галино Петрівно, який чудовий салат ви принесли, просто пальчики оближеш, ви не поділитеся рецептом? — я нахилилася до тарілки, принюхуючись, як сомельє до винного букета. — Таке цікаве поєднання… Майонезу з майонезом, приправлене майонезом!
Мовчання впало на стіл, наче це була театральна завіса. Ложка тітки Віри застигла на півдорозі до рота. Свекрушена донька Ірка повільно повернула голову в мій бік, ніби боялася різкими рухами злякати галюцинацію.
Мій чоловік Дмитро біля вікна завмер з келихом у руці.
Галина Петрівна кліпнула. Потім ще раз. На її обличчі проступив вираз людини, яка відкрила двері власної квартири не тим ключем.
— Аліночко… ти що, люба? Артемко в дитячій покликав мене, але я кивнула головою Дмитру, хай сам сходить. Мені не можна перериватися.
— І знаєш, Ірочко, — я повернулася до родички, — яка в тебе сьогодні сукня! Сміливе таке рішення, поєднати леопардовий принт із люрексом! Просто крик моди! Дев’яності аплодують стоячи!
До цього моменту, до цього проклятого, благословенного моменту, я грала роль ідеальної невістки. Кивала, посміхалася, ковтала отруту ложками й запивала власними слізьми.
А годину тому Галина Петрівна при всіх родичах, що зібралися на восьмиріччя Артема, видала черговий перл, мовляв, деякі матері вирощують із синів ганчірок, підкаблучників, а потім дивуються, чому чоловіки з них не виходять.
І щось у мені в той момент змінилося, так прикро стало, так боляче…
— Аліно, — Дмитро обережно поставив келих, — може, досить?
— Дімочко, сонце моє! — я сплеснула руками точнісінько як свекруха. — Який же ти в нас хазяйновитий! Просто замилування! Стоїш біля віконця третю годину, вивчаєш парковку! Напевно, рахуєш машини? Або пташок? Такий уважний, такий зосереджений!
Він почервонів. Галина Петрівна підвелася. — Що відбувається?
— А що відбувається? — я невинно закліпала віями. — Ми ж на родинному святі! Ділимося теплом, любов’ю, щирими почуттями! Ось ви, Галино Петрівно, вже кілька годин ділитеся, розповідаєте, як я не вмію виховувати сина, як погано готую, як без смаку одягаюся… Я вирішила теж поділитися!
— Я ніколи…
— «Подивися, Віро, знову невістка джинси начепила, як хлопчисько» — це ви сказали пів години тому. І це просто при мені… «Торт купований, мабуть, своїми руками нічого путнього зробити не може» — це коли я торт вносила.
Свій, між іншим, торт, я кілька годин з ним возилася. «Артемко весь у неї, такий самий розмазня» — це взагалі при дитині було сказано!
Раїса Павлівна, сусідка, яку Галина Петрівна навіщось притягла на родинне свято («щоб веселіше було»), закашлялася в кулак.
— Ой, Раїсо Павлівно! — я повернулася до неї. — А розкажіть, це правда, що Галина Петрівна називає вас… Як там було… «ходяче радіо під’їзду»?
Сусідка повільно повернулася до свекрухи. — Що? Галю, ти так про мене кажеш?
— Це… Я не в тому сенсі…
— А в якому сенсі? — я підперла підборіддя рукою. — У тому ж, у якому про мене кажете? «Знайшов на свою голову», «з простих вона, із сільських», «освіти толком немає»?
— Звідки ти…
— О, у мене чудовий слух! Особливо коли на кухні обговорюють, яка я невдаха. Стіни ж тонкі, Галино Петрівно!
Дядько Микола, чоловік тітки Віри, тихенько хихикнув. Тітка Віра штурхнула його під столом.
— І знаєте, що найсмішніше? — я відкинулася на спинку стільця. — Я все думала, може, це я така чутлива? Може, перебільшую? А потім зрозуміла, ні! Це ви, Галино Петрівно, просто обожнюєте всіх вчити життю! Ось і я вирішила повчитися у вас!
— Повчитися чого? — прошипіла свекруха.
— Щирості! Чесності! Умінню висловлювати все в очі! Ви ж майстер цієї справи!
Я встала, підійшла до дзеркала в передпокої, поправила зачіску. — До речі, про чесність. Дімочко, розкажи мамі, як ми познайомилися?
— Аліно, не треба…
— Чому не треба? Мама ж розповідає всім, що ти зійшов до мене! Що підібрав бідну сирітку! А насправді? Насправді ми познайомилися поруч із поліцейським відділком, куди вашого сина загребли за п’яну бійку в клубі! Ваш золотий хлопчик махав кулаками, як останній гопник!
— Це неправда! — завищала свекруха.
— Це давно було, — пробурмотів Дмитро. — Мамо, я…
— І всі ці роки я мовчала! — я повернулася до столу. — Але знаєте, що я зрозуміла? Мовчання не працює! Єдине, що вам потрібно, це дзеркало!
— Яке ще дзеркало? — Галина Петрівна зблідла.
— Звичайне. Яке показує, як ви виглядаєте з боку, ви насправді просто пліткарка і брехуха. Ось, дивіться! Я повернулася до Ірки. — Ірочко, а чому в тебе діти такі… звичайні? Ні талантів, ні здібностей! У кого ж вони такі сірі й бездарні? Ну просто ганьба нашого роду…
Ірка відкрила рот, але я вже переключилася на тітку Віру.
— Віро Михайлівно, а ваш-то зовсім спився, так? Усі кажуть, бачили в магазині, ледве на ногах стоїть! Ганьба-то яка!
Дядько Микола, непитущий уже кілька років, поперхнувся чаєм.
— І взагалі, — я обвела поглядом кімнату, — що за збіговисько невдах? Ні в кого нормальної роботи, ні грошей, ні перспектив! Одна я тут при ділі, і чоловіка утримую, і дитину виховую!
— Ти з глузду з’їхала, що ти верзеш?! — видихнула Галина Петрівна.
— Та я ж просто вчуся у вас! Це ж ви всім розповідаєте, які дурні в Іри діти, який дядько Микола пияка… Вигадуєте брехню, розносите її по знайомих. А вони й раді підтакувати, поки це не торкнулося їх самих.
— Досить! — свекруха встала так різко, що перекинула склянку із соком.
— Чому ж? Вам не подобається дивитися на себе в дзеркало?
Галина Петрівна мовчала, дивлячись на мене. В її очах майнуло щось, чого раніше не було… — Це… Це не одне й те саме.
— Та невже? А в чому різниця?
— Я… Я з найкращих спонукань це говорю. Щоб ви всі прагнули стати кращими!
— Так і я теж! Показую вам, як можна стати кращими! Наприклад, можна перестати обговорювати невістку при її дитині! Або хоча б робити вигляд, що її торт їстівний!
З дитячої долинув голос Артема:
— Мамо, підійди до мене!
— Зараз, сонечко! — гукнула я й повернулася до свекрухи. — Ось заради нього я і влаштувала цей спектакль. Щоб ви зрозуміли, що ваш онук кожне ваше слово чує. І запам’ятовує. І потім, до речі, буде так само ставитися до дружини.
— Я хочу, щоб він виріс чоловіком…
— Який зневажає жінок і вважає їх негідними створіннями?
Галина Петрівна сіла назад. Повільно, важко так сіла, і одразу якось знітилася. — Я не це мала на увазі.
— А що ви мали на увазі, коли говорили, що я зіпсувала вашого сина? Що зробила з нього ганчірку? При ньому ж говорили!
Дмитро нарешті відлип від вікна.
— Мамо, ти правда так говорила?
Вона мовчала. Потім тихо сказала:
— Може, й говорила. Зопалу.
Стало тихо.
Навіть Раїса Павлівна перестала жувати салат. — Знаєте що, — я сіла назад. — Давайте домовимося. Ви перестаєте мене принижувати при дитині й родичах. А я перестаю тримати перед вами дзеркало. Згода?
Галина Петрівна підвела очі.
— Ти мене шантажуєш?
— Я вас вчу, вашими ж методами. Що, не подобається?
Вона помовчала. Потім несподівано посміхнулася.
— А все ж таки є в тобі характер. Я думала, ти ганчірка.
— Я просто хотіла, щоб у домі був мир. Але якщо ви більше розумієте мову ворожнечі…
Галина Петрівна поглянула на мене, і я зрозуміла, я заслужила її повагу. А може, вона просто злякалася і тому перестала мене ображати?
***
Так буває, що іноді, аби тебе почули, треба заговорити мовою опонента, навіть якщо ця мова тобі не до душі. Адже повага починається там, де закінчується мовчазне терпіння образ.
Доброго ранку, любі наші читачі!
Поділіться досвідом: чи вам доводилося колись ставити на місце родичів їхніми ж методами?
