— Ой, Мироне, давно я так не сміялася! – Валентина трималася за живіт, а її великі груди ходили ходуном.
— Ну що там знову в тебе сталося?
— У мене? Ні, не в мене, у Галини. Та ти сам подивися.
Мирон відсунув фіранку від вікна дачного будиночка і закрутив головою.
— Куди дивитися? Не видно ж нічого.
— Та ти краще дивись, лівіше, де грядки.
Грядки сусідки Галини з вікна видно не було, Мирон одразу ж махнув рукою і втратив інтерес до того, від чого сміялася дружина.
— Обід коли буде? – перевів чоловік тему.
— Та хоч зараз! – вигукнула дружина.
На дачу Мирон їздити не любив. Дружина змушувала працювати від зорі до зорі, відпочивати не дозволяла. Тільки сядеш на ґанку видихнути, тут же лунає її: «Що сидимо? Відпочивати вдома будеш».
Удома, втім, Мирон теж не відпочивав. Валентину все щось не влаштовувало, вона, вийшовши на пенсію, все не могла зупинитися, хотіла тримати той самий темп, виходило погано, тому теж сердилася.
Дружині було простіше поступитися, ніж потім на обід, вечерю і сніданок їсти тижневий суп і вислуховувати, що він не правий. Характер у Валентини змінився не відразу, з роками, наклалося важке життя в дев’яностих, потім непомітно підкралася зрілість, принісши із собою купу болячок. А життя своє вже Мирон не уявляв без Валі, посміхався, коли вона сердилася й обурювалася, не вникав, що казала, все одно без толку, слухав її як пісню, дивувався наспівуванню, розмаїттю та гучним приспівам, бо бувало, повторювала дружина щось по кілька разів.
Після обіду Мирон вийшов на ґанок і, видихнувши, розправив плечі. Сусід Тимофій з іншого боку, привіз учора собі й Мирону дрова, йому як працівникові лісового господарства, щороку виписували велику машину, а Тимофій ділився колодами із сусідами за невелику плату. Колоди потрібно було розпиляти на чурки, а вже потім розколоти на дрова.
Стіс уздовж паркану з Галиною зростав з кожним роком, Мирон не встигав стільки дров використати в свій котел, скільки заготовляв, але Валя наполягала.
Багато часу йшла на розпил колод. Мирон давно пригледів собі бензопилу, але Валя відмахувалася і запевняла, що витрачати гроші на дрібниці не варто, є ж ручна пилка. Пиляла разом із чоловіком, навіть із більшим ентузіазмом, жваво, весело. А як інакше. Ще на дачі була лазня. Мирон її не визнавав, йому було байдуже. А Валя дуже любила паритися. Вона насамперед після купівлі ділянки, вказавши на лівий край, сказала:
— Так, я прямо бачу, що тут стоїть лазня.
На неї збирали майже п’ять років. Не доїдали, у прямому сенсі цього слова. Дружина обмежувала м’ясо і випивку, але лазню отримала. Мирон у ній не парився, тільки швидко мився, не чекаючи, коли там стане нестерпно спекотно, або ходив до остиглої разом із дружиною. Утім, Валі за станом здоров’я, як з’ясувалося потім, лазня теж протипоказана. Ось і вийшло, що стільки років чекала вона на цю лазню, а вона їй і не потрібна по суті, тільки як пральня.
Сусідка Галя на цей рахунок була простішою. Вона встановила у себе на ділянці невелику кабінку, поставила на дах бочку, і зробила собі літній душ. У ньому можна було і випратися, і освіжитися, якщо погода була не сонячна, то зручно було додати гарячої води. По грошах вийшло у багато разів дешевше.
Але що зроблено, те зроблено, не ламати ж тепер. Мирон мовчав. Мовчав і заготовляв дрова. Ось і зараз потрібно було взятися за роботу і прибрати решту чурки з галявини.
З одного боку пристойна гора закривала кущі томату. Якраз того сорту, що любив Мирон. Його «Бичаче серце» Валя висаджувала всього два кущі, інший простір займали інші сорти, які потім ящиками Мирон вивозив з дачі.
Його улюблені помідори зберігалися довго, майже до нового року, а все, що вирощувала дружина для консервації та на їжу, швидко псувалося і це доводилося заготовлювати швидко. Валентина закривала в банки асорті, кавуни, помідори чи огірки за новими рецептами ночами, не давала спати чоловікові. А потім… навесні виставляла більшу частину цих заготовок до контейнерів зі сміттям. З’їдати стільки не встигали. Двері в овочесховище насилу зачинялися від кількості заготовок. Дітям теж не потрібна була консервація в таких обсягах, але дружина наполегливо заготовляла і твердила «А раптом». А раптом не наставало, а роки поспішали…
Мирон розмахнувся раз, вдарив по міцному березовому кругляшу і застукав по чурці весело, перетворивши її на полінця. Працювати він любив, жадібно, доводив справу до кінця, тоді тільки заспокоювався і був задоволений собою. Зміг. Що може бути краще?
Горка чурок тала на очах. Мирон іноді випрямлявся, витирав піт із чола, який норовив закотитися в очі, і видихав.
Галю на лижах Мирон побачив одразу, але не зрозумів, що вона на них між грядок ялозить. Стоїть собі сусідка в полуниці й нехай стоїть. Помітив, коли вона ноги стала переставляти, щоб у зворотний бік піти.
Помітив, розреготався. Комічно виглядала серед зелені Галина в лижних черевиках на лижах. Взимку куди не йшло, зустрічав її Мирон на сільській дорозі, обожнює сусідка прогулянки зимовим лісом, але ось влітку.
— Привіт, Мироне, – махнула Галя. – Чого смієшся?
— Спортсменка ти, Галино, до зимового сезону влітку готуєшся, як подивлюся.
— Ага, вичитала новий спосіб розташування грядок, ось цього року пробую. А краще, ніж на лижах ходити нічого не придумала, так мнеться менше і обробляти легше.
— Навіщо, Галю, а чим попередні грядки не влаштовували? – сміявся Мирон.
— А захотіла так. Я ось як хочу, так і роблю, нехай дурниці, але ні в чому собі не відмовляю. Життя одне в мене, сусіде. І чоловіка я нічого на дачі не змушую робити, не подобається йому тут.
Мирон сміятися навіть перестав. Не знав, що в Галини чоловік є. Діти дорослі, два сини, приїжджали, бачив, як допомагали вивозити врожай, а чоловіка не зустрічав. Згадав, як хотів минулими вихідними з мужиками на риболовлю з’їздити, а дружина не дала, справ багато на дачі накопичилося, потрібно терміново з’їздити. Які термінові справи, якщо через день на дачі бувають, а то й тижнями живуть.
І так захотілося Мирону вдихнути це життя глибоко, так захотілося неймовірної свободи, що влетів він з усього маху по чурці, щоб виплеснути свою образу, і почав махати сокирою все частіше й сильніше, зганяючи свою злість на дереві, поки не перерубав усе.
Дружина вийшла з будиночка, коли Мирон уже сидів на ґанку і димів.
— Що, бачив, як наша дивовижна сусідка на лижах по городу крокує?
— Дивовижна ти, Валя. Вона то робить, що хоче, а ти, що не потрібно. І в цьому розумінні життя між вами така прірва…, – Мирон не став продовжувати.
— Відпочив і досить, пішли чурки складати до сараю, – нахилившись заявила дружина.
Зараз він як ніколи усвідомив усю свою неспроможність у питанні «Життя прожити як хочеться». Так сумно йому стало, так нудно, що він махнув рукою і пішов до сусіда дивитися нову бензопилу, про яку сам мріяв уже років десять.
Хвилин за десять прийшла до Тимофія Валентина і завила, що час і честь знати. А Мирон відмахнувся:
— Повернуся, коли вважатиму за потрібне.
Увечері відбулася в них розмова.
Валентині й слова Мирон не дав вставити. Розклав по поличках, як будуть вони тепер жити. Дружина пручалася ще кілька років. Але потім теж втягнулася, і почала пробувати жити для себе, робити, що хоче, у своє задоволення.
