Маргарита Іванівна зібралася вже йти, як раптом почула дивний шум у спальні.
— Ти не одна, чи що? – насупилася господиня квартири й несхвально подивилася на Ганну. – Я ж просила нікого не приводити!
Жінка швидко підійшла до спальної кімнати, рішуче відчинила двері і…
…від несподіванки завмерла.
— Господи! – схопившись за груди, Маргарита Іванівна з жахом втупилася в бік вікна.
Аня стояла поруч, винувато опустивши очі. Мабуть, розуміла, що серйозної розмови не уникнути.
*****
Настрій у Ганни був просто чудовий!
Вона не поспішаючи йшла вулицею, посміхаючись ранковому сонцю і новому дню. Під ногами хрустів сніг, а свіже морозне повітря давало бадьорості анітрохи не гірше за чашку міцної кави. У такі ось моменти дівчина вкотре переконувалася, що життя прекрасне.
А через два тижні настане Новий рік – ось тобі і ще один привід для радості. Замислившись, Аня не одразу звернула увагу на руду грудочку в снігу.
Тільки коли ця грудочка тихенько нявкнула кілька разів і підняла лапку, дівчина повернула голову.
Кошеня сиділо, провалившись у сніг, тремтіло від холоду і, мабуть, намагалося вибратися на тротуар, але сил зробити хоча б іще один крок у нього більше не було.
«Бідненький…» – від жалю до цієї нещасної істоти Аня мало не заплакала.
Звісно, вона не могла пройти повз.
Дівчина підійшла до кошеняти, взяла його обережно на руки й понесла в бік продуктового магазину, в якому вона працювала останні три місяці. А що їй було ще робити?
Не могла ж вона залишити кошеня одного на вулиці в такому стані.
Відчинивши важкі металеві двері, Аня зайшла всередину магазину й одразу попрямувала в підсобку.
Там вона переодяглася, потім напоїла кошеня молоком і кілька хвилин гладила його, поклавши на старий диван. Малюк із вдячністю дивився на свою рятівницю, замурчав тихенько, після чого, не маючи сил боротися з втомою, заснув.
Тепло йому було тут, добре…
Ані на мить здалося, що навіть надія якась з’явилася в його сумних очах.
Надія на краще, напевно…
Потім прийшли перші покупці й почався звичайнісінький робочий день. Такий самий, як учора.
Коли ж видавалася вільна хвилинка, Аня заходила в підсобку і милувалася своїм малюком, який згорнувся в клубочок, накривши голову лапками.
«Слава Богу, що я вчасно його помітила і забрала з вулиці» – думала вона. Ось тільки вона ще не здогадувалася, чим обернеться для неї цей акт доброти.
*****
Ганна стояла на касі й пояснювала пенсіонерці, чим «Теляча» ковбаса відрізняється від «Філейної», аж раптом почула нестямний жіночий крик із підсобки.
Дівчина одразу здогадалася, що це господиня магазину, як зазвичай, через чорний вхід зайшла.
«Тільки от, чому вона кричить?».
Аня згадала про кошеня і, сказавши пенсіонерці, що зараз повернеться, кинулася в підсобку, розуміючи, що зараз доведеться пояснювати Валентині Павлівні, що кошеня робить усередині магазину і чому воно лежить на її дивані…
Коли дівчина з’явилася на порозі підсобки, то побачила, як господиня тримає кошеня за шкірку і намагається забрати в нього сардельку. А той вчепився в цю саму сардельку всіма чотирма лапами і категорично відмовлявся віддавати свій обід.
— Валентино Павлівно, я зараз усе поясню, – сказала Аня, намагаючись побороти хвилювання.
— А, Ганнуся… Здрастуй. Це що таке взагалі? Як цей дріб’язок пузатий опинився в моєму магазині?! Невже ти не бачила його, коли він повз пробігав?
— Розумієте, – стала виправдовуватися дівчина, – на вулиці холодно, він у снігу сидів, тремтів. Ось я й подумала, що…
— Так, почекай! – Валентина Павлівна змінилася в обличчі. – Так це ти його сюди принесла?
— Так. Він же замерз зовсім. Ось я і принесла його сюди, щоб він зігрівся. Але це тільки до вечора. А ввечері я його додому заберу. Можна він тут побуде до вечора?
— Ні! Ніяких тварин у своєму магазині я не потерплю. Тим більше вуличних. Тим паче що цей… Він мої продукти псує, які, між іншим, грошей коштують! – Валентина Павлівна нарешті змогла відібрати в кошеняти сардельку і жбурнула рудого на підлогу. – Негайно вижени його на вулицю. Віднеси туди, де взяла.
— Але…
— Ніяких але! Ти забула, чи що, хто тут головний? Я тебе пожаліла, без документів оформила, щоб у тебе зарплата була більшою, а ти ще зі мною сперечатимешся? Швидко, я сказала!
— Але на вулиці ж холодно, – не здавалася Аня. – Та й нічого страшного не станеться, якщо кошеня тут до вечора побуде.
— Ага, не станеться! Сталося вже. Кошеня твоє сардельку зіпсувало. За неї я обов’язково з твоєї зарплати відніму.
Аня підійшла до кошеняти, взяла його на руки і почала гладити, щоб той заспокоївся. Вона не знала, що їй робити.
З одного боку, сперечатися з господинею зовсім не хотілося. А з іншого… Ну не підніметься в неї рука викинути малюка на вулицю. Адже замерзне. А ще, не дай Боже, захворіє.
— Ну що ти завмерла?! Чи я щось незрозуміло сказала? – накинулася на Аню господиня магазину. – Кошеня на вулицю, а сама йди на касу. Покупці чекати не будуть.
— Я не можу, Валентина Павлівна… Не можу його викинути, – ледве чутно сказала Аня.
— Ах, не можеш, значить? Ну добре!
Валентина Павлівна дістала із сумки телефон і стала люто натискати на екран. Аня зрозуміла, що вона збирається комусь зателефонувати. От тільки кому?
— Мариночко, здрастуй. А ти де сьогодні? Удома? Чудово! Слухай, тут така справа… – затараторила Валентина Павлівна. – Ти не могла б вийти на роботу?
Господиня магазину зло подивилася на Аню.
— Ні, Ганнуся у нас більше не працює. Так, люба, просто зараз приїжджай. Чекаю.
Валентина Павлівна прибрала телефон назад у сумку, а на її обличчі з’явилася єхидна посмішка:
— Усе, Ганнуся, можеш бути вільна. Мені не потрібні такі працівники, які не розуміють з першого разу, що їм кажуть.
— Але…
— Ніяких але! – Валентина Павлівна перейшла на крик. – Вимітайся звідси разом зі своїм кошеням, поки я поліцію не викликала. І ще: про гроші теж можеш забути. Я тобі ні копійки не дам. Бо через тебе мені зараз доведеться нового продавця шукати.
*****
Аня вийшла з магазину з кошеням на руках, і з очей струмком полилися сльози.
«А такий ранок був чудовий, такий настрій був прекрасний…».
— За що? За що мене звільнили? Тільки тому, що я кошеняті нещасному хотіла допомогти? За те, що я від вірної загибелі його врятувала? – схлипувала Аня, прямуючи в бік будинку.
Втратити роботу перед Новим роком – це було не найстрашніше.
Неприємно, звісно, але пережити можна. Страшно було те, що за тиждень їй потрібно платити за орендоване житло, а в неї немає ні копійки в кишені.
Ні, копійки, звичайно, були якісь, але їх явно не вистачить, щоб внести плату за квартиру.
«Гаразд, спробую тоді знайти іншу роботу… – втішала себе Аня. – Раптом пощастить».
Цілий тиждень Аня намагалася влаштуватися в якусь крамницю, проте в багатьох крамницях вакансій уже не було, а там, де ще потрібен був продавець, їй відмовляли.
Причому без явних на те причин.
— Розумієте, Ганно Сергіївно… – задумливо сказала жінка у величезних окулярах, повертаючи дівчині паспорт. – По-перше, ви дуже молоді. Вам 18 років лише. А робота відповідальна. По-друге, у вас, Ганно Сергіївно, немає навіть профільної освіти. Як, цікаво, ви зібралися працювати на касі? Там же не тільки рахувати вміти треба, а ще й з людьми треба спільну мову знаходити. Дуже багато нюансів різних.
— Але я ж працювала в магазині. Кілька місяців усього, але все одно це досвід, – намагалася пояснити Аня. – А ще я в селі мамі допомагала. Вона в мене теж продавцем… Працювала.
— Працювала вона… Мамі в селі допомагала, – важко зітхала жінка. – А чому тоді звільнилася?
— Так я ж не сама. Звільнили мене…
— Ну ось бачиш! Звільнили! Значить, не справлялася ти зі своїми обов’язками. А може, і зовсім продукти крала або, що ще гірше, гроші з каси, – насупилася жінка. – Хороших працівників не звільняють.
Аня була на межі відчаю. Роботу вона так і не змогла знайти.
А повертатися в село дівчина не планувала, як їй радили всі ті, до кого вона приходила на співбесіду.
І річ навіть не в тому, що в селі зарплата мізерна. Просто жити там їй не хотілося.
Мати, яка останні п’ять років «не просихала», пішла з життя півроку тому, будинок старий, жити в ньому неможливо… Ще й односельці дивляться на неї вовком.
Мати її майже кожному в селі була винна, і тепер її борги Ані перейшли у спадок.
Ось і поїхала вона в місто, сподіваючись, що їй вдасться почати нове життя, а також знайти хорошу роботу, щоб згодом розрахуватися з усіма боргами.
Такі були в Ані великі плани. Ось тільки щось пішло не так, як вона задумала.
Напевно, інший би на її місці звинуватив у всьому нещасне кошеня – мовляв, якби не підібрала його, нічого б тоді не сталося. Але Аня, звісно ж, так не думала.
Проблема зовсім не в кошеняті, а в людях, які тварин не люблять і вважають, що допомагати їм не треба.
Аня подивилася на годинник і поспішила додому. За годину має прийти господиня квартири, а їй ще треба встигнути нагодувати Кузеньку, а потім ще заховати лоток із наповнювачем, миски для корму та води, та й саме кошеня – геть з очей.
Так, про всяк випадок.
І так розмова має бути непростою, а якщо ще й кошеня буде під ногами бігати…
*****
— Ганнусю, ну як же так?! Зовсім немає грошей? – здивовано дивилася на Аню господиня квартири. – Ти ж жодного разу мене не підводила, завжди платила справно. – А до кінця місяця встигнеш знайти потрібну суму або хоча б половину?
— Якщо чесно, не знаю, Маргарито Іванівно. Шукаю ось зараз нову роботу.
— Погано, погано… Мені зараз якраз гроші терміново потрібні. Новий рік же на носі, а я подарунки онукам хотіла купити. Так на тебе розраховувала, Ганнусю.
— Я розумію, Маргарито Іванівно. Вибачте мені, будь ласка, що так все вийшло.
— Так уже…
— Я постараюся найближчим часом знайти роботу, попрошу аванс і все віддам до копійки.
— Гаразд. Почекаю ще трохи, але якщо грошей не буде, не ображайся, буду шукати нових мешканців.
Маргарита Іванівна зібралася вже йти, як раптом почула дивний шум у спальні.
— Ти не одна, чи що? – насупилася господиня квартири і несхвально подивилася на Аню. – Я ж просила тебе нікого сюди не приводити!
Жінка швидко підійшла до спальної кімнати, рішуче відчинила двері і…
…від несподіванки завмерла.
— Господи! – схопившись за серце, Маргарита Іванівна з жахом дивилася в бік вікна.
Аня стояла поруч, винувато опустивши очі. А кошеня тим часом продовжувало дертися вгору по шторі.
— Це ж моя улюблена штора, вона мені від мами моєї дісталася, – мало не плакала Маргарита Іванівна. – Ти подивися, що з нею сталося! Аня! Подивися, скільки на шторі затяжок кошеня залишило! А внизу й зовсім порвало її.
— Вибачте, будь ласка. Я просто закрила його в спальні, щоб він не заважав нам. Ось йому і стало нудно. А давайте я спробую зашити її?
— Та нічого ти вже не зробиш! Все, немає моєї улюбленої штори… Навіщо ти взагалі кошеня цього у квартиру притягла? Чому дозволу в мене не запитала? Я б одразу сказала, що ніяких тварин у квартирі бути не повинно!
«Ось тому й не питала…» – подумала Аня, одночасно намагаючись спіймати Кузю.
— Значить так! – рішуче заявила Маргарита Іванівна. – Негайно кошеня на вулицю.
—- Але там же холодно… Не виживе воно на вулиці, – спробувала заперечити Аня.
— А мені що з того? Виживе чи не виживе. Мені моя квартира дорожча. Тож давай, не сперечайся зі мною. Роби, як кажу.
— Вибачте, Маргарито Іванівно, але я не можу. Не можу його вигнати. Він же маленький зовсім.
— Ах, так! Я тобі назустріч пішла, погодилася дати тобі час, щоб ти гроші знайшла, а ти… Тоді давай, Ганнусю, збирай свої дрібнички й разом із кошеням цим на вихід.
— Але…
— Жодних але! Я краще інших квартирантів знайду, які і платитимуть вчасно, і сперечатися зі мною не будуть. Що дивишся? Збирайся давай. Чи мені поліцію викликати?
*****
“Та вже, яке прекрасне це життя, – думала Аня. – Позбулася і квартири хорошої, і роботи. Грошей немає. Останні витратила на корм для Кузі».
Аня безцільно блукала вулицями міста і перебувала в повній розгубленості.
Як далі жити, вона не мала ані найменшого уявлення. Єдиний варіант – повернутися назад у село. Тільки на які гроші?
— Схоже, що ми тепер удвох із тобою безпритульні… – важко зітхнула Аня, гладячи кошеня. – На перший час їжі тобі вистачить, а що потім робити – не знаю.
Дівчина сиділа на лавці поруч із супермаркетом, сховавши кошеня під курткою, і намагалася зігрітися. Поки ходила, було зовсім не холодно, а тепер ось замерзла. Але з сумкою сильно не розгуляєшся.
І ходити більше сил не було.
Якщо раніше Аня соромилася плакати на людях, то тепер не могла стримати емоцій. Вона сиділа на лавці й тремтіла від холоду, але люди проходили повз, як ні в чому не бувало.
Ніхто не підійшов, не поцікавився, може, трапилося щось або їй потрібна допомога.
Як раптом…
— Дівчино, у вас усе гаразд? – почувши незнайомий жіночий голос, Аня здригнулася і підняла голову.
Перед нею стояла молода жінка років тридцяти. Красива, доглянута.
За її зовнішнім виглядом і впевненим поглядом Аня зрозуміла, що жінка ця далеко не бідна.
«Дивно, що вона взагалі підійшла до мене, адже зазвичай багатим немає ніякого діла до проблем інших людей. Вони своїм життям живуть…».
— Дівчино, ви мене чуєте? Сталося щось? Можливо, допомога потрібна?
— Ні, дякую…
— Мені здається, ви зараз обманюєте мене. Бачу ж, що плакали недавно, а ще тремтите, як осиковий лист. Розповідайте, що трапилося! А ще краще, ходімо в машину, а то холодно на вулиці.
— У яку машину?
— У мою машину. Ходімо. Хоч зігрієтеся трохи, а то замернете зовсім.
— Але в мене… – Аня показала поглядом на сумку, яка стояла поруч із нею.
— І сумку теж у машину поставимо. Давайте я вам допоможу донести її. Це що, всі твої речі? – здивувалася жінка, коли підняла сумку. Та була такою легкою, ніби в ній нічого не було.
— Так, усі…
У машині жінка увімкнула пічку, потім налила Ані кави зі свого термоса.
— Ну, то що у вас сталося? Чому сидите на холоді й плачете. Мабуть, кохана людина кинула?
— Ні… Просто чорна смуга настала.
Аня знову розплакалася, а потім почала розповідати все, що з нею сталося за останній час.
І про село теж розповіла, і про маму. А жінка уважно слухала і…
…часом непомітно змахувала сльози, які наверталися на її очах.
— Тож тепер мені нікуди йти. І додому не можу повернутися, бо грошей немає, та й сенсу особливого теж, – закінчила свою розповідь Аня. – Я, звісно, за себе не дуже переживаю… А ось за нього тривожно. Що я зможу йому дати, коли в самої нічого немає?
Аня дістала руде кошеня, яке вже давно просилося назовні, і стала його гладити.
— Можливо, ви допоможете його прилаштувати в добрі руки? – з надією в голосі запитала Аня.
— У мене є краща ідея, – усміхнулася жінка. – Мене, до речі, Оля звати. А тебе? Давай перейдемо на ти.
— Аня. Сергіївна.
— Дуже приємно, Аня Сергіївна. Зачекай мене тут, будь ласка. Я зараз повернуся.
Дівчина здивовано проводила поглядом Ольгу, яка попрямувала в бік магазину.
Назад Оля поверталася вже з двома пакетами продуктів. Що там було, Аня не бачила. Але всього було багато. «Як це вони тільки не порвалися дорогою?» – здивувалася Аня.
А потім дорікнула собі за те, що не вийшла й не допомогла пакунки дотягнути.
— Ось, Аню, це тобі на перший час, – усміхнулася жінка, коли сіла в машину.
— Де ж мені це все зберігати? – дивувалася Аня.
— А ти не переживай, Ганнусю, зараз усе влаштуємо.
*****
— Ця квартира мені від бабусі дісталася, – пояснювала Ольга, відчиняючи вхідні двері. – Ремонт тут, звісно, ніякий. Але жити можна. Думаю, що умови тут кращі, ніж у твоєму будинку в селі.
— Звичайно, кращі! Зачекайте, Ольго… – Аня розгубилася. – Ви хочете сказати, що я буду тут жити?
— Саме так!
— Але в мене немає грошей і роботи немає, щоб їх заробити. Я, звісно, постараюся влаштуватися куди-небудь…
— Безкоштовно будеш тут жити. А щодо грошей і роботи… Приходь завтра до мене в магазин. Касири мені поки що не потрібні, але можу поставити тебе на викладку товарів у торговому залі. Впораєшся?
— А в який магазин?
— У той самий, біля якого ми з тобою зустрілися, – усміхнулася Ольга.
— Це ваш магазин?!
— Мій. У мене тут у місті ціла мережа супермаркетів. Загалом, ти давай поки розташовуйся, відпочивай. А завтра чекаю тебе о дев’ятій ранку в магазині.
— Дякую вам…
— Нема за що. Це нормально – людям допомагати. Знаєш, я теж колись була в подібній ситуації… І мені точно так само свого часу допомогли небайдужі люди. Але мені простіше: я в цьому місті народилася. А ти з села… Ні друзів, ні знайомих.
Оля замовкла на секунду, а потім продовжила:
— Утім, тепер ти можеш на мене розраховувати. У біді не залишу. Тим більше що котів і кішок я просто обожнюю, а людей, які їм допомагають, вважаю справжніми героями. І так, спасибі тобі, що ти цього малюка врятувала.
*****
Минуло кілька років. Аня так само працювала в супермаркеті і їй дуже подобалося те, чим вона займається.
Кузя за цей час перетворився на красивого кота, який щовечора чекав на повернення своєї улюбленої господині з роботи. І Аня щиро вважає його подарунком долі.
Іноді вона згадувала ті важкі часи, коли здавалося, що весь світ проти неї. Коли була впевнена, що чорна смуга ніколи не закінчиться.
Але тепер Аня точно знала, що будь-які труднощі, якими б складними вони не здавалися, – це всього лише тимчасові випробування, які роблять сильнішими.
Загалом, життя, нарешті, налагодилося і тепер у неї все добре. Все чудово…
А минуле залишилося в минулому. Лише одного разу воно нагадало про себе. Якраз незадовго до…
*****
До Нового року залишалося три дні, і Аня з нетерпінням чекала цієї події.
Адже Новий рік – це ж не тільки мандарини, смачна їжа і ігристе. Це ще й чудеса.
Адже тоді, два роки тому, сталося саме диво. Диво, яке змінило її життя назавжди.
Диво, яке повернуло віру в людей.
У добрих людей, небайдужих, які не проходять повз, коли комусь потрібна допомога.
— Ганнусю, чи це ти? – почула Аня до болю знайомий жіночий голос за спиною.
Почула в той самий момент, коли викладала товар на полиці, розставляючи його так, щоб усе було красиво й акуратно.
Обернувшись, вона побачила перед собою господиню магазину, в якому вона колись працювала.
— Валентина Павлівна? Доброго дня.
— Здрастуй, – усміхнулася жінка. – А ти, значить, тепер товар викладаєш тут, так?
— Так.
— Ну хоч щось. Мабуть, зовсім туго живеться тобі. А пам’ятаєш, я говорила тобі, що без освіти в житті нічого досягти не вийде. Адже так і вийшло…
— Пам’ятаю.
— А якби не сперечалася тоді зі мною і зробила б так, як я тобі говорила, працювала б зараз у мене продавцем і хорошу зарплату отримувала б. Тут-то, мабуть, тобі копійки платять?
— Ну взагалі я не скаржуся, – усміхнулася Аня, обережно спускаючись із драбини.
— Ой, та годі тобі… Не скаржиться вона. Думаєш, я не знаю, скільки тут за таку роботу платять. Копійки одні…
Аня хотіла заперечити, але не встигла.
— Ганно Сергіївно! – підбігла до неї захеканий адміністратор супермаркету. – Ми вас загубили! Дзвонимо, дзвонимо, а ви не відповідаєте. Якби по камерах не подивилися, де ви зараз, до самого вечора, напевно, б шукали.
— Що сталося, Женю?
— Треба ж договір із новими постачальниками підписати. А без вашої печатки та підпису нічого не вийде.
—Добре, йдемо. Вибачте, Валентино Павлівно, робота в мене. Була дуже рада вас побачити. З прийдешнім!
Аня пішла, а Валентина Павлівна ще довго дивилася їй услід, широко відкривши рот…
Добро завжди повертається добром.
