У нашому невеличкому селищі, затиснутому між двома лісами, де взимку все поринає у глибокий сніг, а влітку духмяніє різнотрав’ям, жила родина Пилипчуків.
У тій родині було шестеро дітей. Батько, Іван Григорович, працював на місцевому заводі, а мати, Ганна, залишила роботу, щоб піклуватися про численне сімейство. Жили вони не заможно, але і на все вистачало.
Ганна тримала господарство, яке включало корову Марічку, свиню Степана, кілька овець та курей, що радісно неслися в курнику, наповнюючи хату свіжими яйцями.
Роботи було повно. Ганна зранку до вечора крутилася, як білка в колесі. Прати на вісьмох без пральної машинки, носити воду з колодязя, годувати худобу, варити їжу на велику сім’ю — це було її щоденною рутиною.
Найстарша дочка, Ольга, з чотирнадцяти років вже допомагала косити траву на косовиці, наче доросла, бо руки були потрібні кожен день. Ніхто в родині не питав: “Чому так важко?”. Так жилося всім, і скаржитися не було кому.
Та з часом щось у серці Ганни змінювалося. Ніби тінь пробігла між нею та Ольгою. Мати почала звертати увагу на дрібниці, що раніше здавалися незначними.
Ольга, яка завжди була маминим “трактором”, стала для неї чимось менш важливим. Мати не сварилася, але щось ховало її ніжність і любов. Боліло це Ользі, але вона терпіла, намагаючись довести, що теж гідна материнської уваги.
Якось одного дня прийшла Ольга до матері, допомогла по господарству, але раптом завітала середня сестра Людка, що не була вдома два місяці.
Мати, побачивши Людку, розцвіла як весняна квітка. “Ой, Людочко, нарешті прийшла! Яка радість, заходь, сідай, я зараз щось смачненьке знайду!” А Ольга стояла осторонь, мов чужа. “Ти що, досі тут?” – мовила мати, ніби Ольга була тут зайвою.
Час минав, і в душі Ольги зростала образа. Якось дізналася, що мати почала розповідати сусідам, ніби Ольга “краде” у неї ложки, капронові блузки, а останньою краплею стало звинувачення в тому, що вона підмінила кришку від чайника. Ольга перестала ходити до матері.
Проте, через якийсь час їй подзвонила молодша сестра Маринка: “Ольга, ти що? Я була у мами, а там сміття з відра через верх, мухи дзижчать, в хаті сморід, хліба нема, холодильник пустий!” Ольга лише зітхнула: “А ти не забула, що ти теж її дочка? Може, час уже і вам усім почати дбати про неї?”
Та через чотири місяці Ганна злягла, і вся родина переполошилася. Всі стали чергувати біля неї день і ніч. Ольга, як завжди, прийшла допомогти. Мати одужала, але ставлення до Ольги не змінилося. Всі знову поверталися до своїх справ, наче нічого не сталося.
Ользі скоро буде 70 років. Вона має 42 роки робочого стажу, добру сім’ю, дітей і онуків. Але в душі досі живе біль від того, як її мати ставилася до неї.
Мати вже п’ять років лежить паралізована, не розуміє, де вона і хто поряд. За ці десять років троє сестер Ольги пішли з життя. Остання, Людка, рік тому перестала навіть дзвонити чи навідувати матір.
І знову вся відповідальність лягла на Ольгу. Їй 95 років, і вона потребує постійного догляду. Ольга забирає за нею, годує, піклується, хоч і знає, що ніколи не дізнається, чому мати її так не любила.
Ольга знає, що давно треба відпустити ці спогади, але рани на серці болять досі. Вона пам’ятає, як намагалася довести, що варта материнської любові, як шукала підхід, як намагалася досягти примирення.
Але тепер уже нічого не зміниш. Ці рани залишаться з нею до кінця життя.
