— Не хочу я з тобою спілкуватися! Ти поганий! Не любиш мене й не любив ніколи! Тільки себе завжди любив! — лунав із телефонної слухавки пронизливий крик.
Спричинений він був тим, що підліток на тому кінці щойно дізнався про те, що тато не згоден дати йому сім тисяч на якісь модні кросівки, тому що…
Тому що нормальним кросівкам у їхньому місті ціна три-чотири тисячі гривень, якщо йдеться не про спеціалізоване взуття для бігу.
Тому що в «поганого тата» ці сім тисяч — дві третини зарплати. Ось не мільйонер тато, вже пробачте.
Тому що зі схованки ці гроші він би дістав на щось важливе: новий комп’ютер, меблі, або, боронь Боже, медичні витрати, але аж ніяк не на предмет одягу, вірніше, взуття, з якого дитина виросте вже за пів року.
І тому, що в принципі його вже починало дратувати, що син після розлучення Всеволода Михайловича з дружиною звертається до нього тільки коли йому потрібні значні суми грошей.
Цього слід було очікувати, насправді. Ліза, колишня дружина, сина Мишка ще під час шлюборозлучного процесу обробляла. Але не злився на дитину Всеволод тільки спочатку.
Потім, коли від малого почали летіти образи, погрози та причіпки — щоразу просто клав слухавку.
Вибачте, коли так поводиться трирічна дитина — це можна пробачити, прийнятно і зрозуміло. Але у дорослої майже людини, якій виповнилося сімнадцять, мають бути хоч базові уявлення про норми міжлюдських взаємин.
— Доброго дня, Всеволоде Михайловичу, — притримав перед чоловіком двері під’їзду син сусідки.
— Здрастуй, Павлику, — Всеволод звично привітався з хлопцем і вже пройшов було в під’їзд, але погляд зачепився за підошву кросівка, що почала відклеюватися, у хлопця. — Ти подивися, у тебе взуття скоро каші проситиме.
— Та це я сьогодні спіткнувся невдало. Зараз додому прийду, підклею.
— Користі не буде. Їх товариші китайці все одно одноразовими зробили.
— Ну а варіантів усе одно немає, так що… — хлопчина, зсутулившись, спробував проскочити повз.
Але Всеволод, насупившись, мотнув йому головою, щоб хлопчина підійшов ближче. Вони однієї комплекції з його Мишком. А син якраз, нещодавно прийшовши в гості, конкретно так пройшовся з образами по тих речах, що батько йому хотів піднести як подарунок.
Мовляв, не бренди, куди ти мені ці обноски сунеш. Павлику майже всі речі мали бути самий раз.
Дивно, що Всеволоду ця ідея раніше на думку не спала. Що сусідка живе бідно, сина тягне самотужки і явно не може його зайвий раз новою річчю потішити.
І що в нього речі, які не прийняв Мишко, все одно лежатимуть мертвим вантажем, а так хоч знадобляться комусь.
— Ходімо до мене. Син відмовився брати речі, які я йому купив, може, тобі на щось згодяться, га?
Павлик відмовлявся з ввічливості, але речі все ж таки взяв.
А вже ввечері зайшла в гості сусідка з пирогом, дякуючи чоловікові за таку своєчасну в їхній ситуації допомогу.
— Йому ж до школи якраз форма спортивна потрібна була, я вже думала, доведеться на роботі просити в кого позичити на пару тижнів… А тут ви. Дякую вам, Всеволоде. Ви ось, пригощайтеся.
Павлик теж потім зайшов подякувати ще раз. І сказав сусідові, що якщо йому знадобиться якась допомога — може його просити, він і в будинку у себе за єдиного чоловіка дрібним ремонтом займається, і сумки якщо що дотягнути допоможе…
— Сумки й я тягати можу. І ремонт, до речі, робити вмію. Он нещодавно мужики підігнали жигуля на переробку — з ним копаюся.
Паша попросився подивитися. І несподівано для себе Всеволод виявив, що вже за пів години вони з хлопчиком займаються ремонтом разом.
Паша зізнається, що думав вступити після дев’ятого класу на автомеханіка.
— Усі, звісно, кажуть, що в житті вища освіта потрібна, але її і потім на заочці можна здобути. А з технікумом або училищем я вже зможу нормально працювати й мамі допомагати.
Всеволод із гіркотою згадав Мишка, якому всі «були винні» і зітхнув. Ось де він помилився? Дружина колишня, звісно, впливала, але хіба не міг він щось змінити в долі рідного сина, у його характері, поведінці?
Як виявилося — не міг. Мишко після повноліття і припинення виплати аліментів із батьком усі стосунки обірвав.
І сам не помітив Всеволод, що часом Пашу, який увесь час був поруч, сином називати почав. Уперше осікся навіть, вибачився поспішно. Злякався.
Раптом образиться хлопець, підліток же теж, хоч і сина молодший на пару років. А вони такі, зачепи — і вже іскрить.
— А чого ви вибачаєтеся? Мені подобається. У сенсі, це ж добре звернення. А ми з вашим сином майже однолітки. Може, я б інакше вважав, звісно, якби в мене батько був, але так уже склалося, що його немає і… — Паша невизначено махнув рукою.
А потім — почав розповідати, що можна зробити з панеллю приладів уже майже відреставрованого жигуля.
— І що це, машина? — скривився Мишко, один єдиний раз приїхавши до батька, щоб попросити допомоги.
Потрібно було заплатити за рік навчання в університеті.
Батько похитав головою і відмовив. Сказав таких грошей зараз немає.
Було якось особливо неприємно від того, як син, що вже виріс, змужнів, говорить про те, що «брудна робота — це для л…хів». У нього все було для «л…хів» — і не брендові кросівки, і робота, і ось ця ось машина…
— Тільки не кажи, що ти мені цю руїну збираєшся подарувати на честь отримання диплома, — процідив Мишко.
— Вже точно не збираюся, — насупився Всеволод.
Ключі від «руїни» були урочисто вручені Павлику, щойно він отримав права. Хлопець був безмежно вдячний.
І на гроші з підробітку, куди влаштувався якраз завдяки наявності доступу до автомобіля, подарував Всеволоду шикарний ремонтний набір.
Чоловік, звісно, посварив хлопця за те, що той гроші витрачає, але згадав раптом, що від рідного сина надряпаної листівки ніколи не отримував.
Просльозився навіть, знову сином Пашу назвав.
Коли хлопець повернувся після навчання, їхні дивні дружньо-сімейні стосунки продовжилися. Саме Павло був тим, хто доглядав Всеволода після того, як він невдало впав і зламав ключицю.
Ходити міг і навіть деякі домашні справи робити, але все ж допомоги потребував.
До сина рідного звернутися спробував, щоб хоча б продукти привозив раз на тиждень, але отримав відмовку, мовляв, ніколи Михайлу. Зате Павло час на все знаходив.
— Гарного ви сина виховали, — говорив під час зустрічі сусідці Всеволод.
— Ну, ви останні кілька років не менше за мене його виховували.
— Вже вибачте, — зітхнув він.
— Та хіба я злюся? Йому потрібен був нормальний чоловік в оточенні. Хтось на кшталт наставника хоча б. А в нас із цим напруга зараз. Вже боялася навіть, що він кривою доріжкою піде, а тут ви в гараж заманили. Тепер ось натішитися не можу.
— Я теж, Світлано, я теж, — ледь усміхався Всеволод.
Світлана пішла з життя через рік. Тромб відірвався.
Всеволод був тим, хто допомагав абсолютно розгубленому Павлові з похоронами.
Тим, хто забрав молодого чоловіка, що напився з горя, з якогось бару і притягнув до себе додому відсипатися.
Тим, хто наступного ранку прочитав лекцію про шкоду згубної звички і приніс пігулки від похмілля. Тим, кому Павло клятвено пообіцяв, що більше ніколи і взагалі перший і єдиний раз було.
— Дивись у мене. А то не подивлюся, що лоб здоровий — вуха обірву, — забурчав звично Всеволод.
Слово своє Паша дотримав. Навіть на похороні Всеволода ще за три роки до чарки не доторкнувся. Лише нишком подивився на фотографію з чорною стрічкою і сумно прошепотів.
— Обіцяв я. Більше жодного разу. Я слова дотримаю, тату…
Мишко з’явився лише через два місяці.
Лютіший, зліший. Причину його злості Павло вже знав — чоловік спробував відкрити спадкову справу і дізнався, що квартира Всеволода заповідана Павлу. Самому Павлу про це друг дядька Всеволода повідомив після похорону.
— Всеволод хотів, щоб усе, що в нього було, тобі дісталося. Сином тебе вважав. Давай, чи що, по одній…
— Не буду. Я йому обіцяв, що пити не буду, — похмуро зітхнув тоді Паша.
І потім довго плакав на самоті, шкодуючи, що несподівано знайденого батька втратив так рано.
І ось, з’явився «рідний» синок. Облаяв Павла, сказав, що боротиметься за квартиру. Що всім доведе до ладу, що батько просто збожеволів, або Пашка його змусив на себе заповіт написати.
— І взагалі, ти — просто фальшивка. Я його син. Я! А ти йому не рідний.
«Рідний. Мій», — відгукнулося в глибині душі голосом Всеволода.
Адже неважливо, наскільки близька тобі інша людина по крові.
Значення мають лише стосунки. А свої стосунки з батьком Мишко ретельно і старанно протягом більш ніж десяти років руйнував сам.
І Всеволод не став намагатися відновлювати те, що реставрації не підлягало. Не намагався лагодити зруйновані мости. Він навів нові. Отримав іншого сина. Справжнього. Живого.
А Павлик — син матері-одиначки, несподівано для себе знайшов у п’ятнадцять років справжнісінького батька.
І нехай ця історія закінчилася — але вона назавжди залишить слід у душі молодого чоловіка.
