Геннадій сидів за столом, допиваючи другу чашку чаю, і спостерігав, як Віра укладає продукти в сумки. Їх було дві – абсолютно однакового розміру, тільки за кольором різні. Сумки призначалися синам Антону та Єгору. Обидва навчаються в інституті, тільки Єгор на два роки молодший за Антона – вісімнадцять йому, а Антон нещодавно двадцять років відзначив.
Вміст сумок теж був однаковим: овочі зі свого городу, домашнє печиво, картоплю, мед, рослинна олія, мʼясо, сало та ще щось на дрібниці.
— Грошима треба дати, – залишивши сумки і присівши навпроти, сказала Віра, – стипендії ж все одно не вистачає.
— Ну, так, Антону черевики нові треба, Єгор ноутбук давно просить, – погодився Геннадій, – тільки не потягнемо ми з тобою все на раз, – цього місяця зарплатня не дуже, може, спочатку одному, наступного місяця іншому?
— Можна й так, – кивнула Віра, – а можна наступного місяця додати гроші й обом одразу купити, ну або самі нехай куплять.
— Точно, молодець Віра, – вхопився за цю ідею чоловік, – наступного місяця обом одразу, щоб образ не було.
І чоловік із дружиною схвально подивилися один на одного.
Якби Антон і Єгор були рідними братами, до такої розмови могло й не дійти. Але Геннадій з Вірою зійшлися лише рік тому. Антон – син Геннадія, який став вдівцем шість років тому. А Єгор – син Віри, якого вона сама виростила, – колишній чоловік уже років десять нічим не допомагав.
Гена приводив у дім жінку двічі, мріючи, що нова обраниця стане йому справжньою дружиною, а синові матір’ю. Але не уживалися діти між собою, а батькам, кожному своє дитя ближче, і шматочок хотілося дати краще, і слово лагідніше сказати, – загалом, звичайна проза життя, де золоту середину знайти майже неможливо.
Геннадій, після знайомства з Вірою завмирав від думки, що знову все піде не так.
— Напевно, краще буде, якщо між дітьми все ділитимемо навпіл. Як ти на це дивишся? Якщо одному купили, значить іншого не можна обділяти, – обережно запитала вона.
Звісно, Гена дивився позитивно, боячись злякати те щастя, яке оселилося в його домі, щастя, яке називалося спокійним сімейним життям. Хлопчаки приїжджали на вихідний, щоправда, великої дружби поки що не спостерігалося, в обох свої друзі, свої захоплення. Кожен тягнувся до своєї рідної людини, і в такі моменти у Геннадія з Вірою були найважчі випробування: важко не зірватися і не приділити рідній дитині більше уваги. Але обидва намагалися дати кожному з дітей свого душевного тепла порівну.
Скільки разів задирався Антон на Єгора, і стільки ж разів грубіянив Єгор, чекаючи на захист з боку матері. І стільки ж разів обом батькам доводилося залагоджувати конфлікти, переконуючи хлопчаків у своїй любові. І лише нещодавно Гена помітив, що сини стали більш терпимими один до одного. Так, «мій син і твій син» стали «наші діти».
— Давай виставлю в сіни, а завтра вранці в багажник і в місто, – підхопивши поклажу, Геннадій виніс приготовані сумки.
Віра зібрала на стіл, і вони сіли вечеряти, хоча без синів було нудно. Вони хоч і перекидаються іноді зухвалими слівцями, але з ними все одно веселіше.
— Шкода, – сказав чоловік, – раніше тебе не зустрів, стільки років втрачено.
— Усьому свій час, – з усмішкою відповіла Віра.
Цю посмішку і ямочки на щоках своєї коханої дружини, Гена обожнював, – з першого погляду знав, що зустрів рідну людину.
А потім, уночі, він відчував поруч її тепло, запах її м’якого волосся, яке любив гладити своєю великою долонею, любив слухати, як сопе, коли засне. І він так дорожив цим своїм «світом», що боявся навіть уявити у своєму житті іншу картину.
Наступного вихідного Єгор і Антон приїхали в суботу одним автобусом, влетіли в дім, щось на ходу розповідаючи одне одному й сміючись, – Антон нарешті перестав бачити в Єгорі маленького хлопчика, тим паче, що різниця в них усього лише два роки.
— Єгорко, тобі може ще борщу? – запитувала мати.
— Антоне, може підсипати, у мене повна каструля зварена, – пропонувала вона.
Хлопці мотали головою, відставивши тарілки і з апетитом взявшись за друге.
Геннадій схвально дивився на Віру, і коли сини пішли у свою кімнату, сказав: – Усе-таки добре, що ми на двох справедливо ділимо, дивись, вони ніби як друзі майже. Хочеться, щоб ще ріднішими були.
— Будуть, не переживай, – загадково сказала Віра, – ось зʼявиться в них братик чи сестричка, ще більше порідняться, – куди їм діватися.
Гена підскочив, наче вжалений, зробив кілька кроків кухнею, знову присів, – стан з умиротвореного змінився на збуджений. Він узяв руку Віри у свої величезні долоні, немов намагаючись зігріти, хоча рука її була абсолютно тепла
— Це точно?
— Навіть не сумнівайся!
— Слухай, – сказав чоловік, – я, звісно, не маю права вимагати, але, по-моєму, нам потрібна дівчинка.
Віра розвела руками: – Ну, вже це тепер не від мене залежить.
— Усе, мовчу, хлопчак чи дівчисько – однаково. Ми будемо безмежно любити.
***
Через два роки Антон і Єгор уже разом обирали подарунки для молодшої сестрички Ганнусі, яка тягнула рученята до старших братів, щойно ті з’являлися на порозі. Не відповісти любов’ю цій ще крихітній істоті було неможливо. Вона посміхалася, сміялася, притупувала ніжкою, коли бачила їх, бурмотіла щось там своєю дитячою мовою, немов намагаючись сказати, як вона їх любить.
Віра і Геннадій, як і раніше, намагалися робити синам рівноцінні подарунки і порівну давати грошей. А хлопці вже давно стали друзями, спілкуючись постійно і допомагаючи один одному, відчувши, що на все життя їх поєднала маленька сестричка, яку вони вже люблять і готові допомагати їй, коли підросте, і захищати її. Адже вони, одна єдина і тепер велика сімʼя!
