Геннадію було зручно жити зі свекрухою, проте дружина дізналася про його кредити

З чоловіком 15 років у шлюбі, доньці 6 років. Протягом цих років були й скандали, і образи з його боку — дуже запальна людина. Навіть коли завагітніла, питала в нього, чи не ображатиме мене. Звичайно, він такий був не завжди, але часто. Водночас я не можу сказати, що він поганий — у принципі ніколи ні в чому не відмовляв. Але ініціатором була я.

Останні чотири роки ми взагалі перестали розуміти одне одного і чути. Я дізналася, що він нишком брав кредити, грав. Коли вперше дізналася про це, спробувала з’ясувати, в чому причина. У відповідь почула: “Не лізь, тебе це не стосується, це мої проблеми”. А потім ще кредити — мовчки. Він ніколи не прислухався до мене, на розмови не йшов. Скільки я його просила, що треба відкладати гроші на квартиру, бо живемо з моєю мамою, а нам потрібний свій простір. Так за всі 15 років ми жодної копійки не відклали. Жив своїм життям, «що хочу, те роблю».

Потім мені не вистачало його уваги, тепла, а у відповідь я чула: «ти все придумала». За доньки часто почав розмовляти на підвищених тонах, обзивати. Вона вже почала хапатися за голову і говорити «як ви мені набридли зі своїми криками». Останнім часом я опустила руки. Мені вже не хотілося нічого: ні близькості, ні розмови з ним. Стало все в ньому дратувати. Я не почувала себе спокійно, була у напрузі.

Останньою краплею стало те, що я прийшла з роботи, а чоловік сидів на кухні та випивав. Він став до мене прискіпуватися: не так подивилася, не так сказала. Я попросила його піти до себе, поки він зайвого не наговорив.

Взагалі, коли чоловік випиває (рідко, а багато йому й не треба) він втрачає голову. У нас була домовленість, що він у такому стані не приходитиме додому — я не хотіла, щоб і дочка його таким бачила, та й щоб знову ж таки не було зайвих скандалів. Того дня він почав мене обзивати та грубити при дитині, звинувачувати, що я з кимось там… І замахнувся, але до кінця діло не дійшло. Може, тому, що донька сиділа на колінах.

Дочка сильно злякалася, тремтіла, просила сховатися в кімнаті бабусі, але чоловік би вибив двері, тому я вирішила піти до сусідки, поки він сидів на кухні. Скільки ж бруду він вилив на мене… Дочку всю трясло, вона боялася його. Наступного дня я зібрала йому речі та попросила піти, була чітко налаштована на розлучення. Але, звичайно, не поспішала.

Нині я зовсім заплуталася. Ми пів року не живемо разом, він вибачається і запевняє, що ніколи не ображатиме, що раніше не цінував і тільки зараз зрозумів, як я йому потрібна. Поки він мені не пише і не дзвонить, мені спокійно. Як напише, то серце розривається. Я не знаю, як мені правильно вчинити. Я йому сказала, що нічого не вийде у нас, але мене мучать сумніви чи якийсь страх, чи шкода цих 15 років, чи його образити боюся, чи боюся взяти на себе відповідальність за розставання.

Дочка не горить бажанням йому дзвонити, чоловік ображається на неї та потім показує, що тато їй не потрібен. Починає з нею по телефону мало не з’ясовувати стосунки, і це мене відштовхує. Вона дитина, адже він і сам може їй дзвонити в будь-який час, а не чекати від неї дзвінка. Я вважаю, що за ці пів року він міг сказати: «Спробуймо винаймати квартиру», але він не пропонує. А коли я йому запропонувала, він сказав, що не має можливості. Нині, щоправда, каже, що готовий.

Чи варто вірити в те, що він справді зміниться? І ще я не розумію, чи я люблю його. Як мені розібратися у собі?

Наталія, 36 років