Ксенія із занепокоєнням спостерігала у вікно, як біля сусідського напівзруйнованого паркану пригальмувала «буханка». Звідти вискочив, як чорт із-за рогу, незнайомий чоловік, і, махнувши рукою шоферу, штовхнув напівзгнилу хвіртку.
«Це ще що за номер?» – подумала Ксенія, і, запхавши ноги в чоботи, пішла з’ясовувати, в чому справа.
Ксенія жила в Березовому вже п’ятнадцятий рік, і ось уже п’ятий рік, як сусідська ділянка була порожня.
Сусіда, діда Іллі не стало пʼять років тому, і його родичів після прощання Ксенія не бачила. Будинок занепадав: минулого року подекуди просів дах.
Ксенія з серйозним обличчям підійшла до чужинця, який намагався відчинити сусідську хвіртку. Але та не хотіла відчинятися – заважав бур’ян, що розрісся.
Побачивши Ксенію, чоловік просяяв:
— Господарочка, – зняв він кепку, – у вас не буде коси? А то до хати не пройти ніяк, заросло все.
— А навіщо вам до хати? – кинувши на чоловіка крижаний погляд, запитала Ксенія, – ви хто такий?
— Я, у певному сенсі, господар… ваш новий сусід, – продовжував усміхатися чужинець, – Ну то що? Допоможете? Дасте косарку або косу?
— Немає в мене коси! – неприязно кинула Ксенія, – а ви що, родич діда Іллі?
— Я не родич, – усміхнувся чоловік, – цю ділянку мені запропонували в адміністрації, і я погодився.
— Ах, запропонували? Он воно що! Досить дивно!
І вона, розвернувшись, пішла до себе, лаючи адміністрацію, на чому світ стоїть.
— Можливо, у вас є косарка? – знову впорався чоловік.
— І косарка зламалася! – огризнулася вона.
— Шкода, дуже шкода! – крикнув їй услід новий сусід, – можу подивитися! Раптом полагоджу?
Але Ксенія зробила вигляд, що не розчула.
Але і без її допомоги пронирливий чужинець роздобув косарку. Весь наступний день дзижчав тример, діючи Ксенії на нерви. Чужинець злив її – адже він порушив її плани.
У неї самої були думки приєднати ділянку діда Іллі й розширити свій бізнес. Ксенія займалася вирощуванням саджанців і розсади. У неї був найкращий у районі посадковий матеріал і до неї їхали з усієї області, щоб купити сортову суницю і малину.
Ксенія все відкладала, думала, що заявляться родичі діда Іллі, і тоді вона зможе з ними домовитися. За будинок вона платити не хотіла, і чекала, коли він зруйнується природним чином. Дочекалася!
Дивлячись, як ненависний чужинець укладає скошений бур’ян у бік паркану, вона плюнула і відійшла від вікна.
У магазині місцеві бабці обговорювали новоприбулого. Голос продавчині, Валюхи гримів голосніше за всіх. Вона сміялася і раділа тому, що нарешті в них з’явився інтелігентний кавалер. Не те, що їх сільські чоловʼяги.
Сільські мужики, які перебували при цій розмові, обурювалися й обзивали Валюху нехорошими словами.
— Не очікував від тебе, Валентина, – сказав сухенький Віктор, у якого були золоті руки. – А грубку тобі хто лагодитиме? “Антилігент”?
Забравши дві хлібини, Віктор зміряв принишклу продавщицю презирливим поглядом і відійшов від прилавка.
Ксенія купила цукерок «Зоряне сяйво» і пішла до баби Мар’яни, у якої племінник працював в адміністрації їхнього селища, і яка була в курсі всіх сільський подій. Ксенія хотіла дізнатися, як вийшло, що ділянку діда Іллі запропонували якомусь чужинцю, і чи можна все виправити, запропонувавши йому щось інше. Адже їй так потрібна ця земля.
Вислухавши її, баба Мар’яна розплилася в задоволеній усмішці, очі її перетворилися на щілинки:
— Боюся, що ділянку тепер не вийде переоформити, мороки багато. Але ти сходи, я впевнена, що знайдуть щось і для тебе.
— Але чому… якийсь сторонній узяв і зайняв… адже я говорила, що хочу цю землю! Я між іншим, беру участь у розвитку села!
— Ну кому ти говорила? Таїсії? Треба було заявку оформляти. І взагалі, ти Ксенія, даремно злишся. Хороша людина Денис Павлович. Між іншим, ветеринар! Його мій Максим сам запросив. Переманив!
— Ветеринар? – перепитала Ксенія, – кому тут потрібен ветеринар? У нас і фельдшера немає який рік! І тварину мало хто тримає!
— Але ж тримають, – відповіла Мар’яна, – не панікуй, Ксенія. Денис Павлович він і людям якщо що, розумну пораду дати може. Учена людина. Доктор!
— Айболить бісів! – прошепотіла собі під ніс Ксенія, залишаючи будинок Мар’яни.
А та, тільки як за нею зачинилися двері, прошепотіла своєму котові, – ось дивись Митрофан, бути їм разом. У мене на такі справи нюх!
Кіт подивився на неї зеленими очима і протяжно нявкнув.
Зранку Ксенію розбудив гуркіт. Виглянувши у вікно, вона побачила вантажівку, що привезла сусідові будматеріали.
Вантажівка перегородила вулицю, а якраз сьогодні Ксенія чекала машину з району, щоб відправити партію саджанців у магазин.
«Ну, Айболить!» – стиснувши кулаки, подумала вона, – «зараз я тобі покажу козячу морду»!
Але, поки вона одягалася, вантажівка розвантажилася і поїхала. «Ну, пощастило тобі цього разу» – подумала Ксенія.
Увечері вона заносила в старенький комп’ютер інформацію про те, скільки саджанців постраждали від нічних заморозків, і вкотре шкодувала, що не встигла викупити сусідню ділянку. Адже там можна було розмістити ще теплицю. І не одну!
Раптом почувся боязкий стукіт. Ксенія напружилася. Після восьмої вечора в селі було не прийнято ходити в гості. Уже років двадцять, як сільські стали замикати будинки.
Ксенія обережно підійшла до вікна і побачила сусіда, який на ґанку переминається з ноги на ногу. До вечора похолодало, і від його дихання йшла пара.
— Що треба? – грубо запитала вона, відчинивши двері.
— Ну, для початку добрий вечір, – сказав він.
— Добрий вечір, – кивнула вона, – ну, то що?
— Мені завтра потрібно в район. Бачте, я ветеринар. А там якась біда з індичатами на фермі. Мені необхідно…
— Так, я при чому? – грубо перебила його вона.
— Можливо, впустіть мене, і ми поговоримо? – він уже не посміхався. Радше навпаки, виглядав розгубленим.
«На жалість тисне» – подумала Ксенія, – «ну, не на ту напав»!
— Гаразд, заходьте. Тільки ненадовго.
— Добре, – сказав він, проходячи в будинок.
— На чай-каву не розраховуйте, я спати збиралася, – вона поправила хустку, що збилася на плечах.
— Як скажете.
Він сів на стілець біля столу і почекав, коли вона сяде навпроти.
— Мене звати Денис, – почав він.
«Я знаю» – хотіла сказати вона, але замість цього назвала своє ім’я.
— Ксенія Юріївна.
— Мені здається, що я вас чимось мимоволі образив, Ксенія Юріївна, – сказав він, не зводячи з неї очей.
Вона опустила голову. Не очікувала такого.
— Вам неприємне моє сусідство, – задумливо продовжував він.
— Та до чого тут ви? Просто могли б вибрати іншу ділянку! – не втрималася вона, – У селі їх повно!
— Ви маєте рацію; потрібно було спочатку у вас запитати, – кивнув сам собі ветеринар, – що ж, Ксенія Юріївна, не смію вас більше затримувати.
Він повернувся, щоб піти, але вона зупинила його.
— А навіщо ви мені про район розповіли?
— Я назавтра машину щебеню замовив. Боюся не встигну повернутися. Хотів по-сусідськи вас просити, але, бачу, що вам не до мене. Вибачте за занепокоєння.
— Не хвилюйтеся, зустріну машину, якщо що, – буркнула вона.
— Справді? – усмішка осяяла його обличчя.
Він залишив їй гроші за щебінь і, побажавши на добраніч, вирушив геть. Ксенія подумала, що він не такий уже й противний. Його навіть можна було б назвати симпатичним. Якби…
Назавтра вона не змогла встати з ліжка. Під час спроби піднятися її поперек тут же розпеченим прутом пронизував нестерпний біль. Вона чула, як приїхала вантажівка, але так і не змогла встати. Водій посигналив, посигналив і поїхав.
Увечері вона трохи розходилася, але не стала запалювати світло. Не хотіла, щоб ветеринар побачив її в такому стані. Денис постукав, постояв, постояв і пішов.
Однак рано вранці прийшов знову і розбудив Ксенію стуком.
— Ксенія Юріївна, з вами все гаразд? – крикнув він.
Розуміючи, що він не піде, вона обережно встала, взяла гроші, що лежали на комоді, і відчинила двері.
— Що сталося, – запитав він, – Ксеніє, з вами все гаразд? Ви бліді.
— Вибачте, що не змогла зустріти машину, – простягнула вона йому гроші.
— Може вам потрібна допомога? – він із тривогою дивився на неї.
— Ні! – зачинила вона двері.
Ще не вистачало, щоб її жаліли!
Увечері до неї забігла її приятелька, худенька, як підліток, і вправна, Таїсія роблячи компрес Ксенії, обмовилася між іншим:
— А Валюха з магазину, поклала на твого ветеринара око. І всіх попередила, щоб не плуталися під ногами!
— Чому це на мого? Раз він їй подобається, на здоров’я!
— Ти що, Ксюш!? А як же твоя мрія? Черешні, яблуні, теплиці, га?
— Так усе якраз добре виходить: Валюха ветеринара собі забирає, і я викуплю в нього ділянку.
— А що він тобі самій ні крапельки не подобається? – запитала Таїсія, накриваючи подругу ковдрою, – мені здалося, він нічого такий. Не старий ще, освічений.
— Ділянка його мені подобається, а він ні, – злукавила Ксенія, уткнувшись у подушку. Новина про Валюху її чомусь засмутила.
Через кілька днів Ксенія побачила у вікно Валентину. Та, розфуфирена, йшла до ветеринара. Валяа даремно час не гаяла.
Ксенія пила чай із горобиновим варенням і злилася. Нарешті, Валюха вийшла під ручку з Денисом, і вони зникли за рогом, жваво обговорюючи щось.
«Ну все, попався на гачок»! – подумала Ксенія з тугою, і навіть перспектива звільнення сусідської ділянки її більше не радувала. Вона уявляла собі, як зараз Валюха залицяється до Дениса. Жінка вона видна, з великим пружним бюстом і цілком стерпною талією. Фарбується ось тільки занадто, а так… цілком.
Щоб прогнати сумні думи, Ксенія відкрила журнал, де намітила для прочитання статтю про добрива, і сама не помітила, як задрімала.
Вона прокинулася від стуку в двері. За вікном уже стемніло, почався дощ. Ксенії навіть здалося, що вона почула – це краплі стукають по склу і покрівлі. Але стукіт повторився. На порозі стояв вимоклий до нитки ветеринар.
— Денис Павлович? Що сталося? – запитала вона, пропускаючи його в будинок.
— Вибачте, Ксенія Юріївна, у вас не буде молока?
— Що? – перепитала вона.
— М-молока, – повторив він і дістав із-за пазухи мокре, тремтяче кошеня.
Те жалібно пищало, широко відкриваючи рожевий ротик із крихітними зубками-голками.
— А так-так. Зараз, – вона відкрила холодильник і дістала молоко.
— Розумієте, приходжу, а на порозі він. Підкинули. А в мене вдома нема нічогісенько, виправдовувався Денис, – молоко треба трохи нагріти… дозвольте я!
Опісля вони вдвох дивилися, як знайдене кошеня ласує молоко. Кошеня було зовсім маленьке, жалюгідне. Наївшись, воно заснуло, згорнувшись клубочком на колінах ветеринара.
— Хочете чаю? – раптово запропонувала Ксенія.
— Я б не хотів обтяжувати вас, – похитав головою Денис і, обережно переклавши кошеня, встав, – тим паче, що ви рано лягаєте. Ми з кошеням підемо, мабуть.
— Нічого ви мене не обтяжите, – Ксенія поставила чайник. Ваш плащ якраз трохи підсохне.
— Дякую, – він знову сів.
— Ось тільки до чаю в мене нічого немає. Варення тільки, – вибачилася господиня.
— Нічого страшного. Тим більше, я люблю варення. Яке у вас?
Вони пили чай і розмовляли.
Ксенія дізналася, що Денис, як і вона, міський, але останніми роками він через обставини перебрався в село.
Які обставини він не уточнив, але Ксенія додумала, що найімовірніше, він розлучився з дружиною і залишив їй міську квартиру.
— А діти є у вас? – запитала вона.
— Є. Син, Петро. – сумно відгукнувся він, – але колишня дружина проти того, щоб я його відвідував. А у вас?
— Ні, – знизала вона плечима. – Чоловік не хотів. А потім зачав дитину на стороні й пішов до них.
— Співчуваю, – сказав Денис, – мені здається, з вас вийшла б чудова мати.
—- Не треба мені співчувати, – вона підняла голову, – як то кажуть, що Бог не робить, усе на краще.
Помовчали.
Йдучи, він зробив їй комплімент:
— Ви дуже красива жінка, Ксенія Юріївна.
Начебто нічого особливого не сказав, але вона після довго не могла заснути від незрозумілої радості, що охопила її.
***
Кошеня, яке нарекли Василем, жило на два будинки і швидко росло, перетворившись із крихітки на рухливого красеня з блискучою шерстю.
Тим часом селом поповзли чутки, що ветеринар зустрічається зі своєю сусідкою, Ксенією. Та підтверджувала їх своїм виглядом: просто-таки світилася від щастя.
Незабаром Таїсія по секрету шепнула своїй матері, що ветеринар освідчився Ксенії, і що через місяць буде весілля. Через день усе село знало про це. Кумушки шепотілися вслід Ксенії, але її це анітрохи не зачіпало. Вона була щаслива.
Денис Павлович уже їздив у місто і замовив собі костюм. На запитання місцевих, коли відбудеться весілля – віджартовувався, казав, що всі отримають запрошення.
Він не збрехав: за два тижні до події, всі жителі села отримали запрошення на весілля Дениса і Ксенії. Справляти вирішили в районному центрі – там було пристойне кафе.
Усі дивилися на ветеринара і Ксенію, як на пару, що відбулася. Але не всі раділи їхньому щастю.
Якось Денис зайшов у магазин, купити продукти. Відвідувачів не було.
— Здоров, Валентина! – привітав продавчиню ветеринар.
— Здрастуй, Денисе, – посміхнулася червоними губами Валюха, – чогось не видно тебе зовсім, не інакше до весілля готуєтеся.
— Ага, є така справа, – відповів він, – зваж мені салямі третину.
— Наречена, звісно, задоволена, – відрізаючи ковбасу, ледве чутно промовила Валентина, – домоглася нарешті, чого хотіла.
— Ще мені хліба… Свіжий? – запитав він.
— Учорашній. Денис ти робиш помилку! – кладучи ковбасу на ваги, заявила Валентина, – Ксенії потрібен не ти, а…
— О! Які люди! – у дверях з’явився Валерка, сільський пияка, – Валюх, я прийшов розрахуватися за кредитом! Отримав! Гуляю! – стукнув він собі по кишені.
Валентина, підібгавши губи, замовкла. Вона отримала гроші спочатку з Дениса, видала йому здачу, а потім зайнялася Валеркою, відкривши комірну книгу, де було записано «борги» тих, хто звик позичати в магазині.
Увечері Валентина закрила касу, зняла робочий халат і вирушила додому. Однак, зробивши кілька кроків, вона зрозуміла, що позаду хтось є. Трохи злякавшись, вона прискорила крок, але переслідувач наздогнав її і розвернув до себе.
— Денисе! – кинулася вона йому на шию, – Боже! Як ти мене налякав!
— Зачекай, Валентино. Я хотів дізнатися, що ти там говорила про Ксенію? – озираючись, зняв із себе її руки Денис. Йому не хотілося, щоб їх бачили разом, тому що у Валентини була не дуже хороша репутація в селі.
— Вона зжити тебе хотіла, бо їй потрібен не ти, а твоя ділянка! – палко шепотіла Валентина, – Таїсія говорила, що Ксюха вже знала, як розставить там свої теплиці, але ти приїхав, і вона… вона навіть збиралася підпалити тебе, Денисе! А потім хтось підговорив її, що можна і без кримінальної справи обійтися…
Промовивши все це, Валентина знову обійняла його і уткнулася йому в груди, залишивши на сорочці сліди помади.
— Ясно, – похмуривши голову, він пішов у бік яру, залишивши Валентину на дорозі.
— Денис! Добре, що ти дізнався правду до весілля, а не після! – крикнула вона йому вслід, але він навіть не обернувся.
Валентина, не гаючи жодної хвилини, повернулася до магазину, взяла з вітрини пляшку і побігла до Валерки, який дрімав в альтанці біля свого будинку. Розштовхавши його, Валентина показала йому гостинець.
— Валеро, там ветеринар накласти на себе руки зібрався! – трагічним голосом сказала вона, труснувши пляшкою.
— Що?
— Я кажу, біжи рятуй, більше нікому! Поспішай, Валерчику! Відговори!
Валерка, плескаючи білястими віями, не міг зрозуміти, що від нього хочуть.
— Що за чортівня? З чого б це йому самоубиватися? – запитав він, вихоплюючи з її рук пляшку.
— Запам’ятай, Валеро! – повчала його Валя – жодна людина не варта того, щоб себе життя позбавляти!
— А хто ця людина? – витріщався Валерка на Валентину.
— Та Ксюха! Ти, Валеро, її не знаєш зовсім! Вона тільки на вигляд порядна. Обдурила ветеринара… ось він і засмутився… пішов до річки! Його порятунок у твоїх руках, Валерію!
Дивлячись йому вслід Валерці, що віддалявся, Валентина посміхалася.
***
Голодний кіт кричав у Ксенії під вікном. Вона з подивом подивилася на сусідський будинок. У вікнах була темрява, отже, Дениса вдома немає. Але де ж він? Їдучи надовго, він тепер завжди попереджав, куди і навіщо їде.
А тим часом ветеринар із гіркотою згадував про те, як зненавиділа його з першого погляду Ксенія. І як вона, лише два дні тому, міряла його ділянку кроками, під нову теплицю… Виходило, що Валентина права.
— Ти, головне, брате, не того… жодна баба не варта, щоб життя себе позбавляти, зрозумів? – дивився крізь нього Валерка.
— Що ти сказав? Ти кого бабою назвав? – схопив його за грудки Денис.
— Ти легше! Що пристойніша баба на вигляд, то небезпечніша вона для нашого брата. Усі вони… і ти на мене руками не махай, зрозумів? Я як краще хочу…
Він підняв свою чарку.
— Дурень ти, – коротко відповідав Денис, закидаючи в себе чергову порцію напою.
Без закуски його швидко розвезло і він вирішив з’ясувати стосунки з нареченою просто зараз. Одним махом.
Дотягнувши Валерку, який намагався співати, до будинку, він нетвердим кроком пішов до будинку Ксенії.
Уперше побачивши Дениса напідпитку, вона здивувалася.
— Денисе, ти чого? Свято чи що? – пропускаючи його в будинок, запитала вона.
— Скажи мені! – звалився він на лаву, – тільки не бреши! Ксенія…
Вона сіла навпроти.
— Ну? Що ти хочеш почути?
— Адже тобі не я потрібен, а… а… ділянка? – запитав він слізливим голосом.
— Що ти несеш? – запитала вона, судорожно міркуючи, хто міг йому таке сказати, і тут погляд її впав на вимазану помадою сорочку.
— Ділянка потрібна тобі?! – крикнув він, рвонувши сорочку.
— Ти з Валюхою чи що зустрівся? Із нею пив? – зблідши, запитала Ксенія.
— Яка різниця… з ким пив, – покрутив він головою, – не викручуйся, Ксенія.
— Так, зараз ти підеш додому, – вона встала і відчинила двері, – завтра протверезієш, і поговоримо.
— Ні, відповідай негайно… негайно!
— Іди Денис! Знайшов із ким пити! – глухим від ревнощів голосом сказала Ксенія.
Він важко піднявся і, не дивлячись на неї, вийшов.
Ксенія встала, як завжди, рано. Чекала, що Денис зайде, але він не зайшов. Йому було соромно.
Ксенія весь ранок виглядала його, але не могла зрозуміти, вдома ветеринар чи ні – світло не горіло.
Перебираючи насіння американського гарбуза, вона раптом підскочила на місці. «А раптом із ним щось сталося»? – вона бігом добігла до його будинку і забарабанила у двері.
— Ну, кого ще несе? – почула вона ледачий жіночий голос. Двері скрипнули і в щілині Ксенія побачила безсоромне блакитне око Валюхи.
— Що ти тут робиш, Валентино? – голос Ксенії здригнувся.
—Ти кинула, я підібрала! – засміялася та і зачинила двері.
Два дні Ксенія не могла отямитися. Кіт Василь не відходив від неї ні на крок.
Вона нікуди не виходила, майже не їла, не могла змусити себе нічого робити. На третій день, вранці, у двері постукали. Серце забилося, вона відразу зрозуміла, хто прийшов.
— Здрастуй, Ксеніє, – на порозі стояв Денис, – я зайшов попрощатися. Їду.
— Як? Куди? – вона відчула, як із під ніг вибили ґрунт.
— У район. Мене давно запрошували… ось, – він узяв її руку і поклав у неї ключі, – будинок і ділянка у твоєму розпорядженні. Якщо потрібне документальне підтвердження… Ксюшо, ти чого?
Вона стояла і розмазувала по обличчю злі сльози.
— Забирай свої ключі! – крикнула вона, – не потрібна мені твоя ділянка. Нічого мені від тебе не потрібно! Забирайся до своєї Валюхи!
Він обійняв і заспокоював її, як дитину, поки вона ридала в голос.
***
Весілля зіграли як і збиралися, під свято. Валюха на нього не прийшла.
