— Дмитрику! Братику, ти тільки не хвилюйся…
Від цих слів у Дмитра всередині все похолоділо. Коли сестра починала розмову такими словами, чекай біди. Востаннє після такого вступу вона притягла до них додому «абсолютно приголомшливе» цуценя для їхньої п’ятирічної доньки Марійки. Цуценя виявилося поміссю хаскі з носорогом і за три дні перетворило їхню однокімнатну квартиру на філію Колізею.
— Що сталося, Марино? – обережно запитав він, переглянувшись із дружиною Оленою.
— Розумієш… У нас тут невелика проблема… – голос сестри звучав неприродно бадьоро. – Сусіди зверху робили ремонт і… Загалом, нас затопило. Капітально. Усе зі стелі сиплеться, я боюся, що вона взагалі обвалилася, проводка іскрить…
— Господи! Ви хоч цілі?
— Так-так, усе гаразд! Ми встигли вибігти, коли перші тріщини з’явилися. Але жити там зараз неможливо. Ремонтники сказали, тижні два-три піде на відновлення…
Дмитро відчув, як у нього починає смикатися око. Їхня однокімнатна квартира була настільки мала, що коли хтось чхав у передпокої, зі столу в кімнаті падали книжки.
— Марино, ти ж не…
— Дмитрику, миленький! Нам більше ні до кого піти! Батьки в селі, у них будинок на ладан дихає, до Сергійка матері не можна – у неї тиск, вона дитячого шуму не виносить…
— Марино…
– Так, затісно у вас, звісно, – затараторила сестра, – але якось вмістимося! Усього на кілька тижнів! Ми ж не чужі люди! Ну не в готель же…
У слухавці почувся гуркіт і дитячі крики.
— Костя, негайно віддай Оленці її ляльку! Павлику, злізь із підвіконня! – Марина на секунду відволіклася від розмови. – Ой, тут таке коїться… Коротше, за годину будемо у вас!
— Зачекай! – крикнув Дмитро, але в слухавці вже лунали короткі гудки.
Олена, яка чула всю розмову, повільно опустилася на табурет:
— Тільки не кажи, що…
— Боюся, що так, – Дмитро потер перенісся. – Марина з трьома дітьми їде до нас. На два-три тижні.
— Господи… – Олена обвела поглядом їхню крихітну кухню розміром шість квадратних метрів. – А де ми їх розмістимо?
— Може, у шафі? – пискнув голосок з-під столу. Вони й забули, що їхня п’ятирічна Марійка сиділа там увесь цей час, граючись із ляльками. – У мене там якраз є містечко між зимовими чобітьми і літніми сукнями!
Дмитро та Олена переглянулися і нервово розсміялися.
— Боюся, сонечко, твоїм двоюрідним братам і сестрі знадобиться місце побільше, – зітхнула Олена.
— А скільки вони займають місця? – діловито поцікавилася Марійка, вибираючись з-під столу. – Костик великий, так. Але Павлик худенький, він багато місця не займе. А Оленка взагалі маленька!
— Справа не тільки в розмірі, люба, – усміхнувся Дмитро. – Кожній людині потрібне місце, щоб… – він запнувся, добираючи слова.
— Щоб що?
— Щоб бути людиною, – тихо закінчила Олена. – Щоб було куди покласти свої речі, де поїсти, де поспати…
— А де спатиме тітка Марина? – Марійка широко розплющила очі. – У нас же тільки одне ліжко, один диван і моє ліжечко!
Дмитро відкрив було рота, щоб відповісти, але тут у двері подзвонили.
На порозі стояла Марина – невисока енергійна жінка з копицею рудого волосся, за її спиною маячило троє дітей із рюкзаками та валізами.
— Братик! – вигукнула вона, укладаючи приголомшеного Дмитра в обійми. – Як же я рада тебе бачити! Сподіваюся, ми не надто рано? Я хотіла попередити, але телефон розрядився, а зарядку ми, здається, забули вдома… Хоча ні, не забули – вона просто в одній із валіз, але я не пам’ятаю в якій…
У передпокій слідом за Мариною втиснулися діти: дванадцятирічний Костя – довготелесий підліток із навушниками на шиї та вічно незадоволеним виразом обличчя; десятирічний Павлик – щуплий хлопчик в окулярах, що притискає до грудей пошарпаний ноутбук; та семирічна Оленка – копія матері, тільки в мініатюрі, з такими самими рудими кучерями.
— А де Сергій? – запитав Дмитро, помітивши відсутність чоловіка сестри.
— Залишився розбиратися з ремонтниками, – махнула рукою Марина. – Сказав, приїде ввечері. Ой, а у вас так затишно! Щоправда, шпалери трохи старенькі… У мене тут ідея прийшла! Раз уже ми тут поживемо якийсь час, можна заодно й у вас ремонт зробити!
Олена, яка стояла в дверях кухні, зблідла і схопилася за одвірок. Одного ремонту в сім’ї було більш ніж достатньо.
— Ні-ні-ні, – замахала вона руками. – Ніяких ремонтів! Давайте краще вирішимо, як розміститися.
— О, це просто! – Марина вже діловито оглядала кімнату. – Костя з Павликом ляжуть на розкладачці, Оленка з Марійкою – на дитячому ліжку валетиком…
— А ми? – обережно запитав Дмитро.
— О! А вам дістанеться найромантичніше місце – балкон! – радісно оголосила Марина. – Літні ночі такі теплі, зірки…
— І голуби, – похмуро додала Олена. – Прямо над головою.
— Що-що? – перепитала Марина.
— Блакитне небо кажу… прекрасна ідея, – усміхнулася Олена крізь силу.
Тим часом діти вже освоювалися. Костя негайно зайняв єдиний стіл під свій ігровий ноутбук, пояснивши це тим, що в нього «важливий онлайн-турнір». Павлик влаштувався з книжкою на підвіконні – єдиному місці, де ще залишався вільний простір. Оленка і Марійка носилися квартирою, граючи в догонялки і раз у раз натикаючись на дорослих.
Надвечір приїхав Сергій – високий, трохи незграбний чоловік із добрими очима і винуватою посмішкою.
— Ти це… вибач за вторгнення, – сказав він, простягаючи Дмитрові пляшку. – Це ось компенсація за моральну шкоду.
— Та годі, – махнув рукою Дмитро. – Рідня все-таки.
— Тату! – раптом закричав із кімнати Костя. – Тут це… інтернет поганий!
— А в мене телефон не заряджається! – підхопив Павлик.
— І їсти хочеться! – додала Оленка.
Дорослі переглянулися.
— Так, – скомандувала Марина. – Усім вишикуватися! Зараз будемо встановлювати правила спільного проживання.
Діти, включно з Марійкою, вишикувалися в лінійку. Навіть Костя відірвався від свого ноутбука.
— Перше, – почала Марина, ходячи перед ними як генерал перед військом. – У ванну кімнату ходимо за графіком. Уранці не більше десяти хвилин на людину.
— Але мамо! – обурився Костя. – Мені потрібно хоча б п’ятнадцять!
— Будеш вставати на п’ятнадцять хвилин раніше, – відрізала Марина. – Друге: їжа. Готуємо по черзі, їмо теж по черзі – на кухні більше трьох людей не вміщається.
— А можна я буду готувати? – несподівано подала голос Оленка. – Я вмію макарони варити!
— І яєчню смажити! – підтримала її Марійка. – Ми разом будемо!
Дорослі знову переглянулися.
— Так, із готуванням поки почекаємо, – м’яко сказала Олена. – Давайте далі.
– Третє, – продовжила Марина. – Прибирання. Кожен прибирає за собою сам. Ніяких брудних шкарпеток під диваном, фантиків на підлозі та крихт на столі.
— А що робити, якщо крихти випадково розсипалися? – стурбовано запитав Павлик, поправляючи окуляри.
— Пилосос у передпокої, совок і віник на кухні, – відповів Дмитро.
— І останнє, – Марина обвела всіх суворим поглядом. – Ми в гостях. Це означає, що…
Договорити вона не встигла. Із кімнати долинув гуркіт і дзвін скла, що б’ється. Усі кинулися туди.
На підлозі лежала розбита порцелянова статуетка – весільний подарунок бабусі Олени. Поруч стояли Марійка та Оленка з винуватим виглядом.
— Ми тільки хотіли подивитися… – почала Марія.
— Вона сама впала… – підхопила Оленка.
Олена заплющила очі й глибоко зітхнула. Потім відкрила їх і посміхнулася:
— Нічого страшного. Головне, що ви не порізалися.
— Але ж це була пам’ятна річ… – прошепотіла Марина.
— Знаєш, – тихо відповіла Олена, – речі приходять і йдуть. А сім’я залишається.
У цей момент у двері подзвонили.
— Кого ще принесло? – здивувався Дмитро.
На порозі стояла сусідка зверху – Ганна Петрівна, божа кульбаба вісімдесяти років.
— Я тут чую, у вас шумно… – почала вона.
— Ганно Петрівно, – затараторила Олена, намагаючись загородити прохід у квартиру своїм тілом, але було пізно.
Сусідка, незважаючи на вік, мала дивовижну здатність просочуватися в будь-яку щілину. Ось і зараз вона якось непомітно опинилася в коридорі, озираючись на людей, що стовпилися там.
— Господи милосердний, святі угодники! – сплеснула вона руками. – Та тут цілий дитячий садок! І всі ці діти будуть жити тут?
— Тимчасово, – поспішив запевнити її Дмитро. – Буквально кілька тижнів…
— Два тижні? – Ганна Петрівна схопилася за серце. – Голубчику, та ви з глузду з’їхали! Тут же шум буде, біганина… А в мене тиск!
— Я простежу, щоб діти не шуміли, – втрутилася Марина. – Обіцяю!
— Не шуміли? – Ганна Петрівна скептично подивилася на Оленку і Марійку, які якраз у цю мить затіяли гру навколо обіднього столу. – Та ви самі хоч в це вірите?
Раптово вперед виступив Павлик. Він поправив окуляри і серйозно подивився на стареньку:
— Я читав, що при підвищеному тиску дуже корисне спілкування з дітьми. Це відволікає від сумних думок і…
— Ох ти Боже мій? – сторопіла сусідка. – Який розумний хлопчик! І скільки тобі років?
— Десять, – відповів Павлик. – А ще я знаю багато цікавих історій. Хочете, буду приходити до вас у гості й читати вголос? У мене якраз є чудова книжка про…
— Ох, – Ганна Петрівна несподівано розпливлася в усмішці. – Треба ж… А то знаєш, одній же нудно буває… Телевізор цей набрид…
— Ось і домовилися! – підхопила Марина. – Павлик буде до вас заходити, а ми постараємося не шуміти. Правда, діти?
Діти дружно закивали, навіть Костя відірвався від свого ноутбука і зобразив щось схоже на посмішку.
— Ну… гаразд, – пом’якшала старенька. – Тільки ви вже справді… тихіше.
Коли за Ганною Петрівною зачинилися двері, усі видихнули.
— Молодець, Павлику! – похвалив племінника Дмитро. – Де ти про тиск вичитав?
— Ніде, – знизав плечима хлопчик. – Просто подумав, що самотній бабусі потрібне спілкування. У нас у під’їзді теж така жила, я до неї часто заходив…
Марина обійняла сина:
— У мене найчудовіші діти!
— Мамо, – подав голос Костя. – Раз уже ми такі чудові… може, дозволиш поставити комп’ютер на кухні? А то в кімнаті вай-фай погано ловить.
— Навіть не думай! – хором відповіли всі дорослі.
Вечір пройшов у клопотах. Треба було постелити всім ліжка, організувати вечерю, розв’язати питання з розетками – виявилося, що в сім’ї близько двадцяти пристроїв, які потребують підзарядки.
— Так, – сказав Сергій, дивлячись на годинник. – Уже десята. Пора спати.
— Тату, ще п’ять хвилин! – взмолився Костя. – У мене тут майже перемога!
— А ми з Оленкою будиночок не добудували! – підтримала його Марійка
, показуючи на конструкцію з подушок і ковдр у кутку кімнати.
— Завтра добудуєте, – відрізала Марина. — Усі спати!
Укладання зайняло ще годину. Виявилося, що Павлик не може заснути без своєї особливої подушки, яку, звісно ж, забули вдома, Оленка боїться темряви, а Костя хропе.
— Господи, – простогнала Олена, коли вони з Дмитром нарешті влаштувалися на балконі. – І це тільки перший день…
— Знаєш, – задумливо сказав Дмитро, дивлячись на зірки, – але ж у дитинстві я мріяв про велику сім’ю.
— Правда?
— Так. Нас же тільки двоє було – я і Марина. Завжди заздрив тим, у кого багато братів і сестер.
У цей момент із кімнати донеслося приглушене хихикання, потім чийсь шепіт: «Тихіше, дорослі вже сплять!»
— Що вони там знову затіяли? – зітхнула Олена.
— Піду перевірю, – Дмитро встав, але дружина втримала його за руку.
— Почекай. Нехай. Знаєш… у цьому щось є.
— У чому?
— У цьому шепотінні, хихиканнях, у цьому… житті. Коли нас тільки троє, іноді буває занадто тихо.
Дмитро обійняв дружину:
— Тобі подобається?
— Не те щоб подобається… Але це якась правильна незручність. Розумієш?
У цей момент у кімнаті щось гримнуло.
У кімнаті виявився перевернутий стілець і четверо дітей, які застигли, як статуї.
— Ми хотіли дістати ковдру з верхньої полиці, – почав пояснювати Павлик.
— О дванадцятій годині ночі? – скептично підняв брову Дмитро.
— Оленці холодно стало, – заступилася Марійка. – А ми не хотіли вас будити…
– І тому вирішили розбудити весь будинок? – зітхнула Олена. – Так, усі по ліжках. Негайно!
Тільки о першій годині ночі у квартирі нарешті запанувала тиша. Але ненадовго.
О третій годині заплакала Оленка – наснився страшний сон. Поки заспокоювали її, прокинулися інші. Павлик почав розповідати щось про фази сну і важливість правильного пробудження, Костя бурчав зі свого кута, що за таких умов він точно провалить завтрашній онлайн-турнір, а Марійка просто стрибала на ліжку – вона ніколи раніше не брала участі в нічних «пригодах».
До ранку всі були схожі на сонних зомбі. Крім Марини – вона чомусь променилася енергією.
— Підйом! – командувала вона, гримлячи каструлями на кухні. – Костя, в душ! Павлик, застели ліжко! Оленко, припини приміряти Марійчені сукні!
— Як вона це робить? – простогнала Олена, намагаючись розігнути затерклу від ночівлі на балконі спину.
— Роки тренувань, – усміхнувся Сергій. – Я іноді думаю, що вона працює на сонячних батареях.
День почався з черги у ванну, продовжився битвою за сніданок і досяг апогею, коли з’ясувалося, що в Марійки сьогодні свято у дитячому садку.
— Чому ти не сказала раніше? – почала панікувати Олена.
— Я забула, – знизала плечима Марійка. – А костюм метелика в шафі, там, де ми хотіли поселити тітку Марину!
Поки шукали костюм метелика, Павлик встиг розповісти історію походження слова «метелик» у різних мовах, Костя тричі наступив на крила, а Оленка заявила, що теж хоче бути метеликом.
— Ні! – твердо сказала Марина. – Ти не підеш у дитячий садок з Марійкою.
— Чому? – захлипнула Оленка.
— Тому що ти вже школярка. І взагалі…
Договорити вона не встигла – у двері подзвонили. На порозі стояв похмурий чоловік у формі.
— Дільничний Петренко. Надійшла скарга від сусідів на шум…
Діти миттєво випарувалися – навіть Костя відірвався від комп’ютера і пірнув під стіл.
— Розумієте, – почав пояснювати Дмитро, – у нас тут тимчасово…
— Потоп! – випалила Марина. – У нас квартиру затопило, ми до брата переїхали. Ненадовго!
— І скільки вас тут? – дільничний із підозрою оглядав коридор, заставлений взуттям усіх розмірів.
— Сім осіб, – чесно відповіла Олена.
— В однокімнатній квартирі? – брови дільничного поповзли вгору.
— Так, затісно, звісно, – посміхнулася Марина своєю фірмовою променистою посмішкою, – але ми якось…
— Помістимось, – закінчив за неї Дмитро. – Ми ж сім’я.
Дільничний похитав головою:
— Гаразд. Але щоб тихо були. А то ще раз викличуть – доведеться протокол складати.
Коли двері за ним зачинилися, з-під столу пролунав голос Павлика:
— А хіба семеро людей в однокімнатній квартирі – це законно?
— Ні, – відповів Сергій. – Але іноді доводиться вибирати між законним і правильним…
Ремонт у квартирі Марини закінчився через вісімнадцять днів. Коли вона повідомила про це за вечерею, у кухні повисла несподівана тиша.
— Ви це… заходьте, – ніяково сказав Дмитро, колупаючи виделкою в тарілці.
— Обов’язково! – надто бадьоро відповіла Марина. – До речі, Олено, може, завтра допоможеш речі зібрати?
Олена кивнула, дивлячись на Марійку, яка раптом перестала їсти й уткнулася в тарілку.
— Мамо, – подав голос Костя, – а можна ми з дядьком Дімою ще позаймаємося програмуванням? Він обіцяв показати, як бази даних працюють…
— І я до Ганни Петрівни буду приходити! – швидко додав Павлик. – У нас там книга не дочитана…
— А я… а ми… – Марійка шмигнула носом і вибігла з кухні.
Оленка мовчки пішла за нею.
— Ось так завжди, – зітхнула Марина. – Варто тільки звикнути…
Збори зайняли весь наступний день. Виявилося, що речі за ці тижні якимось незбагненним чином перемішалися і розповзлися по всій квартирі. Марійчен гребінець опинився в рюкзаку Павлика, підручник Кості – під подушкою Оленки, а улюблена лялька Оленки взагалі загадковим чином опинилася в морозилці.
— Там була секретна база супергероїв, – пояснила дівчинка. – Ми з Марійкою ховали їх від лиходіїв.
До вечора все було зібрано. Сім’я Марини стояла в передпокої, оточена валізами і сумками.
— Ну що, – Марина спробувала посміхнутися, але посмішка вийшла якоюсь кривою, – спасибі вам за все…
— Та годі, – махнув рукою Дмитро. – Ми ж сім’я.
— Сім’я… – луною відгукнулася Марина, і щось дивне промайнуло в її очах, але вона швидко відвернулася. – Гаразд, поїхали. Сергій уже внизу з машиною чекає.
Марійка забилася в кут своєї кімнати і відмовлялася виходити прощатися. Оленка сиділа поруч із нею, тримаючи за руку.
— Може, будеш до нас приходити в гості? – запропонувала вона.
— Щодня? – схлипнула Марійка.
— Ну… може, не кожен… – Оленка озирнулася на маму.
— Подивимося, – швидко сказала Марина. – А зараз нам пора.
Коли двері за ними зачинилися, у квартирі стало так тихо, що задзвеніло у вухах.
— Господи, як просторо, – видихнула Олена, оглядаючи раптово спорожнілу кімнату.
— Угу, – похмуро відгукнувся Дмитро. – І тихо.
— Це добре, правда? – запитала Олена, але в її голосі не було впевненості.
— Правда, – так само невпевнено відповів чоловік.
Марійка мовчки пішла у свій куток, дістала ляльок і почала будувати для них будинок із подушок. Одна.
Наступні тижні потягнулися дивно. Начебто все повернулося на свої місця: можна було спати на ліжку, а не на балконі, не потрібно було стояти в черзі до ванної, на кухні вміщалися всі троє… Але щось невловимо змінилося.
Марія стала тихішою. Часто сиділа біля вікна, виглядаючи когось у дворі. Дмитро ловив себе на тому, що сумує за вечірніми розмовами з Костею про програмування. Олена зізналася, що їй не вистачає ранкової метушні на кухні, коли Марина намагалася нагодувати всю ораву дітей.
А потім, рівно через місяць, об одинадцятій годині вечора пролунав дзвінок у двері.
На порозі стояла Марина. У світлі тьмяної лампи під’їзду було видно, що вона плакала. За її спиною злякано тулилися діти: Костя, уперше на пам’яті Дмитра не в навушниках, міцно тримав за руки Павлика й Оленку.
— Дімо… можна ми… – вона не договорила, розридавшись.
— Господи, та що сталося? – Олена кинулася до неї. – Заходьте швидше!
Діти мовчки прослизнули у квартиру. Марійка, розбуджена шумом, визирнула з кімнати і, побачивши двоюрідних брата і сестер, кинулася до них.
— Де Сергій? – запитав Дмитро, допомагаючи сестрі сісти на кухні.
— Не знаю, – Марина витерла сльози тремтячою рукою. – Він… він просто пішов. Телефон вимкнений…
Історія, яку розповіла Марина, виявилася страшною у своїй буденності. Невелика фірма, де Сергій працював головним інженером, почала розвалюватися ще рік тому. Директор переконував усіх, що це тимчасові труднощі, потрібно тільки трохи протриматися, взяти кредити на розвиток…
— Сергійко повірив, – схлипувала Марина. – Казав: «Я ж його десять років знаю, ми разом починали…» Узяв кредит, три мільйони… А сьогодні вранці з’ясувалося, що директор зник. Разом із грошима всіх співробітників.
— Але чому ви раніше нічого не говорили? – тихо запитав Дмитро.
— Соромно було, – Марина опустила голову. – Думали, впораємося. Сергій підробіток шукав, я на двох роботах… А сьогодні прийшли ці… колектори.
Вона здригнулася, згадуючи.
— Діти вдома були. Один із них… він такі речі говорив… Погрожував… А Сергійко… – вона знову розплакалася. – Він просто встав і пішов. Мовчки. І телефон відключив.
У цей момент із кімнати пролунав приглушений схлип. У дверях стояв Костя, його трясло.
— Він і раніше йшов, – сказав хлопчик глухо. – Ночами. Я чув. А потім повертався під ранок, від нього пахло бензином і машинним маслом. Він в автосервісі підробляв, так? Коли говорив, що у відрядженнях…
Марина кивнула:
— Не хотів, щоб ви знали… Гордий надто.
— Ох… Дурний він, а не гордий! – раптом вигукнув Костя. – Ми ж сім’я! Я міг би допомогти, я вже майже програміст, міг би замовлення брати…
— Тихо-тихо, – Дмитро обійняв племінника. – Ти маєш рацію, ви сім’я. І ми теж ваша сім’я. А сім’ю в біді не кидають.
— Але що нам робити? – прошепотіла Марина. – У мене ж… – вона запнулася.
— Що?
— Я в положенні. Двійня.
У кухні повисла тиша. Потім Олена раптом розсміялася:
— Знаєш що, золотце? А я теж. Шість тижнів.
Марина втупилася на неї розширеними очима:
— Правда?
— Правда. Тож будемо розширювати сім’ю разом.
— І ростити разом, – твердо сказав Дмитро.
— Але спочатку треба знайти цього героя-одинака, – Олена встала. – Дімо, у тебе ж залишилися зв’язки в поліції, відколи машину викрали?
Сергія знайшли через два дні – у цілодобовому кафе на околиці міста. Неголений, змарнілий, він сидів над вистиглою чашкою кави і не відразу впізнав Дмитра.
— Підемо додому, – сказав Дмитро, сідаючи навпроти. – Усі хвилюються.
— Не можу, – Сергій похитав головою. – Як я їм в очі подивлюся? Марині… дітям…
— Як нормальний мужик, який потрапив у біду, але не здався.
— Не здався? – гірко усміхнувся Сергій. – А що це тоді було? Утік, як останній боягуз…
— Ти не втік, – похитав головою Дмитро. – Ти просто злякався. Це нормально. Ненормально – кидати тих, хто в тебе вірить.
— Думаєш, вони ще вірять?
— А ти сумніваєшся? Костя знає про твої нічні зміни в автосервісі. Пишається батьком, який намагався врятувати сім’ю.
Сергій здригнувся:
— Звідки…?
— Він розумний хлопець. Весь у батька. До речі, знаєш, що він теж хотів допомагати? Каже, міг би замовлення на програмування брати.
В очах Сергія щось здригнулося:
— Він справді так сказав?
— Справді. І знаєш що ще? Марина в положенні. Двійня.
Сергій зблід:
— Коли… коли вона дізналася?
— Тиждень тому. Хотіла дочекатися, поки ти повернешся з чергового «відрядження», щоб сказати…
Сергій закрив обличчя руками:
— Господи, що я наробив…
— Нічого непоправного, – Дмитро поклав руку йому на плече. – Усе можна виправити. Поїхали додому.
— А колектори? Борг?
— Із боргом розберемося. Юристи кажуть, є шанс домогтися реструктуризації. А на директора вже заяви написали кілька людей – оголошено в розшук.
Удома на них чекали. Марина кинулася до чоловіка, діти обліпили батька з усіх боків. Навіть Костя, зазвичай такий стриманий, міцно обійняв його.
— Тату, – сказав він тихо. – Я буду допомагати.
— А я репетиторством займуся, – додав Павлик. – У мене вже два учні є, Ганна Петрівна порадила своїм знайомим…
— І я допоможу! – пискнула Оленка. – Буду з близнючками сидіти, коли вони народяться!
Сергій розгублено оглянув сім’ю.
Наступного дня Дмитро і Сергій поїхали в поліцію, потім до юриста. Почався довгий шлях виходу з кризи. Сергій влаштувався в автосервіс – спочатку простим механіком, але швидко показав себе як чудовий фахівець. Костя дійсно почав підробляти програмуванням. Оленка зробила свій внесок – навчилася готувати прості страви, допомагаючи мамі й тітці Олені з животиками.
Через місяць вони знайшли маленьку квартиру в сусідньому будинку – тісну, але свою. А ще за півроку в їхній родині сталося маленьке диво: у Марини зʼявилися дівчатка-двійнята – Віра і Надія, а слідом Олена подарувала Дмитру сина Михайлика.
Минув рік. Багато що змінилося. Сергій став співвласником автосервісу – господар оцінив його золоті руки і чесність. Борг потихеньку виплачується. Костя створив додаток для молодих мам – він уже приносить невеликий, але стабільний дохід. Павлик всерйоз хоче стати вчителем літератури. Оленка мріє відкрити свою маленьку кав’ярню – каже, навчилася готувати на велику сім’ю, решта буде простіше.
Кожні вихідні вони збираються разом – то в одних, то в інших. Тіснувато, звісно, особливо коли всі діти на місці. Але вони навчилися цінувати цю тісноту.
А на холодильнику в обох квартирах висить однаковий магнітик із написом, зробленим дитячим почерком: «Так, затісно у нас, звичайно… але якось вмістимося!»
І це вже не просто фраза. Це їхній сімейний девіз, вистражданий і перевірений часом. Бо головне – не квадратні метри, а любов, яка допомагає подолати будь-які труднощі. Адже коли поруч рідні люди, готові підставити плече у скрутну хвилину, навіть найменша квартира стає по-справжньому великою домівкою.
А затісно? Ну і нехай! Зате душі просторо.
