— Ну, я піду… Люсю. — Йди. — Я пішов, чуєш? Я вже йду. — Давай, іди, Колю. Йди вже.
Це вже потім, як за Миколою зачинилися двері й у під’їзді затихли його кроки, Люся дала волю сльозам. Вона сіла в старе, ще бабусине крісло, підібгала під себе ноги й заплакала. Тихо-тихо, як колись у дитинстві, коли ніхто не бачить. Плакала так довго, що почала гикати, немов маленьке дитя, і ніяк не могла спинитися.
Вона не знала, як їй тепер жити. От просто — як? Без Колі. Підвелася була, хотіла піти на кухню вечерю готувати. А тоді згадала: а навіщо? Колі ж немає. І знову впала в те крісло, і знову заголосила.
Але таки змусила себе встати. Ну то й що, що чоловік пішов, а діти? Вони ж ні в чому не винні, їсти ж хочуть. Скоро прибіжить донька-студентка, її треба погодувати, потім син зі школи повернеться — він сьогодні на тренуванні затримався.
Люся заходилася біля плити, згадувала їхні прожиті роки й раз у раз витирала щоки краєм фартуха. Як воно так сталося? Куди все поділося?
Увечері діти, за своїм звичаєм штовхаючись і піддражнюючи одне одного, відразу помітили, що в хаті якось надто тихо. — Мамо, а тато що, у відрядження поїхав? — запитав Дмитро. — І справді, а де батько? — підхопила Оля.
Люся не витримала, сіла на табуретку й затулила обличчя руками.
— Та що сталося, мамо? Він у лікарні? — Оля аж зблідла.
— Ні-і-і… Він пішо-о-ов…
— Чого це пішов? — здивувався дванадцятирічний Дмитро. — Кудись пішов, то й повернеться. Чого плакати?
— На… на… назовсім пішов… До… до іншої жінки-и-и…
Діти заніміли. Оля з Дмитром перезирнулися, не вірячи власним вухам. — Мамо, це що, жарт такий? Не смішний він якийсь…
Але виявилося, що не жарт. У Дмитра затремтіла губа. Хоч він і спортсмен, і дорослим здаватися хоче, а все ж дитина — дивиться безпорадно то на маму, то на сестру, і от-от розплачеться сам.
— Так, — Оля рішуче потерла лоб. — Дімо, бігом у ванну, вмийся і сідай за уроки. А ти, мамо, припиняй тут сирість розводити. Треба подумати, як нам далі бути.
Оля була вся в маму — зібрана, швидка й рішуча. Дмитро слухняно пішов до своєї кімнати. Оля зазирнула до нього трохи згодом.
— Плачеш? Хлопчик похитав головою, не підводячи очей.
Оля пригорнула його, скуйовдила волосся.
— Прорвемося, Дімо… Чуєш? Ми — це сім’я. А він там один, йому гірше буде, от побачиш.
— Мені що, пожаліти його тепер?! — вигукнув хлопець крізь сльози.
— Пожаліти? А це думка… Ми з тобою станемо щасливими, найщасливішими у світі, а він нехай лікті кусає, бо таку дурницю вчинив, що й словами не передати.
Заспокоївши маму й брата, Оля зачинилася у ванній, увімкнула воду і тільки там дала собі волю. Плакала навзрид, до болю в грудях. Як? Як таке могло статися? Татко? Її найкращий у світі татко? Він же…
Господи, та кому він, крім мами, потрібен? Не красень, звичайний собі чолов’яга, трохи роздобрів на маминих пирогах та котлетах. Почуття гумору таке, що тільки мамі й смішно.
Їздить на старенькій, але такій випещеній власними руками машині. Зірок із неба не хапає, працює якимось дрібним начальником на заводі…
Але ж у них завжди все було добре! Татко ніколи «наліво» не ходив. Оля завжди подругам хвалилася, що знає єдиного в світі чоловіка, який вірний своїй дружині. Виходить, помилялася…
Життя пішло своєю чергою. Тільки «татком» його більше не називали. Казали просто «він» або «батько», і то дедалі рідше.
— Олю… Олюню, почекай-но! Оля озирнулася. За нею біг якийсь кумедний чолов’яга в костюмі-трійці. Видно було, як той костюм сковує його рухи, як душить модний галстук. Оля відвернулася і додала ходу.
— Донечко, та зачекай же!
— Чого тобі?
— Доню, ось… гроші… візьми, — Микола важко дихав.
— Нам від тебе нічого не треба, зрозумів?
— Донечко, ну навіщо ти так? Ми з мамою розійшлися, але ж я з вами не розлучався… Тут багато грошей, візьми. І ти приходь до нас, Олю… Анжела, вона хороша, вона шубами торгує. Приходь, виберемо тобі шубку, га? Я от думаю і мамі на день народження теж шубу подарувати. Анжела мені все дозволяє, каже, вибирай будь-яку. Ми днями в Грецію летимо за товаром…
— Та йшов би ти… в ліс.
— Навіщо в ліс, доню?
— За шубами! На інші три літери я тебе послати не можу, виховання не дозволяє… татку.
Микола стояв, ніби його помиями облили. Він же знав, що грошей у сім’ї завжди було в обріз, ледве на все вистачало, а тепер ще й він отак… Само яксь вийшло, закрутилося з тою Анжелою.
Це все Васька з роботи підбив. Він із подружкою Анжели гуляв, ну і покликав якось у гості.
Спочатку та Анжела Колі зовсім не сподобалася — вульгарна якась, та ще й здорова, немов ведмедиця. Дивилася на нього так, ніби з’їсти хотіла.
Він тоді трохи посидів і додому втік. Серце так калатало! Вперше в житті Люсю обманув, сказав, що на зборах затримали. До самої хати себе кляв, так соромно було. Люся думала, що він захворів, бо в нього аж температура від того встиду піднялася.
А потім знову Василь умовив — на пів годинки. А там знову вона.
— Ти чого губишся? Вона ж шуби з самої Греції возить, у неї дві точки на ринку! Знаєш як мода знову зараз на них пішла?
— Та навіщо вона мені? У мене Люся є.
— Тю! Та вона твоїй Люсі таку шубу купить, яку та й уві сні не бачила! І взагалі, все, що захочеш… Тобі що, шкода? Баба одна, нудно їй.
— Та я Люсі ніколи не зраджував, ми ж зі школи разом…
— Та досить тобі! Хочеш для жінки шубу норкову? Справжню?
— Хочу…
— Ну то йди до неї.
І він пішов. А потім ще і ще… Ота шуба проклятуща засліпила очі. Сам не збагнув, як у ліжку з тою Анжелою опинився. Навіть плакав, як додому їхав, так гидко було на душі.
А потім… потім Люся якось дізналася. І не пробачила. Веліла збирати свої лахи. Анжела так тому раділа…
Ольга ввечері прийшла зовсім без настрою.
— Олю, — Дмитро переминався з ноги на ногу.
— До тебе «він» не заходив?
— А до тебе заходив? Брат кивнув.
— Я йому сказав, щоб і близько не підходив. Ненавиджу його. Зрадник.
Микола зовсім зажурився.
— Ти чого, Колюню?
— Та… діти не хочуть і знати мене. Люся теж… Я їм гроші даю, а вони не беруть. Знаю ж, що їм важко зараз, а вони… горді.
— Ну то вона ж сама тебе вигнала, любий.
— Сама… Тільки я все втямити не можу: як вона дізналася? Ми ж по-тихому все робили…
Анжела підвелася з ліжка — такого розкішного, якого Коля й у кіно не бачив. Поставила келих із ігристого на столик. Ох, та Анжела вічно те ігристе п’є і полуницю їсть, і його змушує.
А він цей напій не терпить, а на полуницю в нього взагалі алергія — обсипає всього.
— Колю… Це я твоїй благовірній сказала. Люсі твоїй.
— Як сказала? Навіщо?
— Ну так і сказала. Вона спочатку не повірила, то я їй про твою родимку розповіла і про те, що ти плакати починаєш від великих емоцій.
— Ти? А навіщо, Анжело? Вона ж мене з дому вигнала…
— Серйозно? А як би ти ще до мене потрапив? Колю, ну ти що, маленький? Ти куди це зібрався?
— Я додому. До дружини і дітей.
— Та вона ж тебе вигнала, дурнику!
— Нічого. Пробачить. На колінах буду просити — і пробачить. Я свою Люсю знаю, вона добра. А як не пробачать, то буду в під’їзді на килимку жити…
— Колю… Ми ж їй шубу вже купили…
— Не треба мені вашої шуби! Залиште собі й мене не шукайте, Анжеліко Федорівно. Прощавайте.
— Люсю… Люсю, відчини!
— Я тобі все сказала, Миколо. Йди собі.
— Та ти просто вислухай! Я ж не хотів цього всього… Розумієш? Я просто шубу тобі хотів подарувати.
— Яку шубу? Про що ти мелеш?
— Норкову, Люсю! Це все Васька… Каже, посидь із нею, розваж трохи, вона ж шубами торгує… Мовляв, для Люсі на ювілей подарунок буде. А вона взяла й тобі все роздзвонила. А я нічого не хотів, тільки шубу… А ти мене вигнала.
— Йди, Колю. Йди звідси.
— Сидить? — запитала Люся в доньки через годину.
— Сидить, мамо. Там дощ пустився, він же промокне до нитки.
— Та й нехай… Каже, шубу хотів, норкову… на ювілей. Вийти, чи що? Покликати? Як думаєш, Олю?
— Не знаю, мамо. Тобі вирішувати.
— Дімо, ну що? Може, покликати батька? Замерзне ж… Дмитро мовчав, низько нахиливши голову, тільки носом шморгав. — Давайте… давайте просто в хату покличемо. Людина ж таки, шкода, щоб не захворів.
Покликали. Відпоювали на кухні гарячим чаєм, намагаючись не дивитися одне одному в очі.
— Простіть мені… Люсю, прости…
— Та що я? Ти в них прощення проси…
— Діти… синочку, донечко… пробачте дурному батькові.
— Та ми що… — буркнули діти. — Ти ж маму образив. Плакали потім усі разом, обнявшись.
— Колю… А яка вона, та Греція? — О-о-о, Люсю, — починає Микола свою розповідь. Сам він тої Греції і не бачив, але історій у нього тепер — на все життя вистачить.
З Василем Микола більше не знався. А шубу вони Люсі потім таки купили, на наступний ювілей. Тільки не норкову, а звичайну, мутонову — теплу-теплу, щоб ніякі вітри не були страшні.
Отак воно буває: за чужим блиском поженешся — своє рідне мало не втратиш. Добре, коли в хаті живе любов, яка вміє прощати навіть найбільшу дурість.
А як ви гадаєте, чи можна справді виправдати зраду таким от безглуздим бажанням зробити подарунок?
