— Щось ти багато наготувала сьогодні, Людо, неначе на весілля.
— Майже, мамо. Майбутня невістка ж знайомитися приїжджає. Та й небагато зварила. Того трохи, того, і стіл повний.
Єлизавета Тимофіївна поправила спідницю, немов не помічаючи, що дочці не до розмов, і продовжила:
— Вдома справ хоч греблю гати, час картоплю підгортати, а вона від плити не відходить. Генка теж, бач, поголився, сорочку повісив у коридорі. Виходить, мене запрошувати не будете на невістку дивитися.
— Чому ж? — квапилась Людмила, — Вечірнім автобусом приїжджають, приходьте з батьком.
— Батько не піде, ноги сьогодні болять, лежить.
— Тоді загорну йому пирога і курку.
— Загорни. Але все ж, Людо. Чи не занадто ти її балуєш уперше?
— А як, мамо? Гостинність — це ж наше обличчя. Як нагодую, як ставитимуся, так і вона синові моєму відповість.
— Ой, — замахала руками мати. — Хто б казав. Скільки ти сліз пролила, скільки ти плазувала в городі у свекрухи, а другий день пам’ятаєш, ні? Усе погана. Чи забула зовсім?
Людмила подивилася на матір.
На її засмаглому обличчі, обрамленому білою хусткою і покресленому зморшками, вирізнялися очі — блакитні, немов літнє тепле небо.
Мати за останні кілька років дуже здала, доглядаючи за чоловіком, переживала, схудла, доньці не хотілося її хвилювати й перечити.
— Мамо, приходьте до сьомої. Посидимо, познайомимося з дівчинкою.
— Що знайомитися? Онук вибрав уже і заяву в РАЦС подали. Тут уже знайомся чи ні, усе вирішено. Та й не дівчинка вона вже.
Людмила вдала, що не встигає, прискорила темп, а коли мати вийшла з літньої кухні, сіла на ослінчик.
Сама згадала, як тридцять років тому знайомитися йшла. Знала і батька майбутнього чоловіка, і матір, жили в одному селищі, але в різних кінцях.
Знала Люда, що не сподобалася вона, але йшла, високо піднявши голову. З усмішкою йшла, з букетом гладіолусів, попід руку з майбутнім чоловіком, і була впевнена, що познайомляться вони ближче і все налагодиться. Не сталося.
Людмила засумувала. Антон, старший із дітей Соколенко, довго не міг знайти собі дружину. Уже вийшла заміж молодша донька і три роки як створила сім’ю середня, поїхала з чоловіком у Чернівці. А син так і вибирав. Була надія в матері, що сподобається Антону місцева дівчина і залишиться він у селищі. Але ні, вийшло інакше.
Син влаштувався на роботу в місті й залишився там. На одному зі світських заходів зустрів Женю і почалося. “Женя те, Женя це”. Про те, як мати чи батько, перестав запитувати, коли дзвонив. Мати і рада була, і сумувала одночасно.
Тому і частування вибирала ретельно, не хотіла здатися скупою господаркою. Все, з чого можна було вдома, приготувала, у магазині довго вибирала делікатеси. Матір свою теж через це одразу не запросила, побоялася, що може словом або дією якоюсь зачепити міську. І не скажеш нічого, не цитьнеш, мати.
Автобус прийшов вчасно.
Мати, побачивши сина, стала розмахувати руками, чоловік осадив: “Поводься спокійно”.
За високим і ставним сином вийшла з автобуса і Женя. Невисока, темненька, очі чорні намистинки, не зрозумієш, що в них. Привіталася.
Люда усміхатися перестала. “Звичайна, самісінька звичайна жінка, таких у нашому селищі під сотню набереться, а ще є і красивіші, такі, від яких очей не відвести”.
Прикро стало за сина.
І вже не хотілося сідати за стіл, не хотілося радіти, навіть удавати, що щаслива, не вистачало енергії. Голова відразу розболілася.
А син, навпаки, зрадів. І радість ця читалася не тільки на обличчі, вона в кожному слові, у кожному жесті була. Він із такою ніжністю пригортав до себе Євгенію всю дорогу додому, що навіть батько звернув на це увагу.
Мати Людмили вже чекала всіх у хаті. Вона сіла на чолі столу, немов головна, і склала руки на колінах. Знаєш, скаже, що сіла на місце зятя, щоб не заважати нікому.
Женя увійшла до хати після Людмили й привіталася з Єлизаветою Тимофіївною. Та, не розтуляючи губ, кивнула. Люда одразу зрозуміла, Женька і матері не сподобалася.
Тепер їх двоє.
Людмила подивилася на сина. Як же він світився від щастя!
За столом розмова не клеїлася. Здебільшого батько із сином обговорювали якісь свої справи: батько запитував, син відповідав або розповідав кумедні випадки, що сталися на роботі. Напруга наростала.
Єлизавета Тимофіївна колупала в тарілці їжу і, не відриваючись, дивилася на Женю.
— Євгеніє, а в мене ось до вас запитання, — почала бабуся. — Знаю, що в шлюбі ви до цього не були, роки йдуть, може, ви господарство вести не вмієте або по-жіночому у вас проблеми?
Антон мало не вдавився. Кашляв і махав рукою, немов даючи Жені прийти до тями й підготуватися з відповіддю.
— Ну ти, ба, даєш! Ось це запитання в тебе.
Женя подивилася на Антона і торкнулася його руки:
— Найголовніше — ми знайшли одне одного. І діти, сподіваюся, будуть, проблем не помічала. А господарські питання завжди можна вирішити.
— Давайте краще вип’ємо! — перервав усіх батько, підіймаючи чарку. Люда подивилася на нього суворо, але вголос нічого не сказала.
Син підтримав. Женя теж підняла свій келих і посміхнулася.
— Чого ти, мамо, давай із нами, — кивнув Гена.
— Голова розболілася, я сік, — простягнула склянку Люда.
Неприємний нудний біль, дійсно, заважав матері брати участь у застіллі. Мінялася погода.
Батько із сином пішли на ґанок, розмовляти далі, Женька вискочила за ними, а Люда з Єлизаветою Тимофіївною залишилися в хаті.
— Ой, Людо, що ж це таке, хто ж нашого Антошу претендує, стільки дівчат навколо і хороших, і красивих, а він…
— Мамо, сама вдень казала, що вибрав він уже, що тепер, — Людмила прибирала зі столу посуд.
— Це я вдень казала, а тепер передумала. Треба її перед онуком виставити невміхою, треба її перевірити, як мене, та тебе перевіряли. Он, в город її, або на кухню, хай покаже, що за господиня. До речі, жити вони де зібралися, в місті?
Люда чудово пам’ятала, як на другий день весілля свекруха розбудила її о п’ятій ранку і відправила доїти корів. Дві сукні тоді в хаті чоловіка було в неї: весільна, біла, і на другий день святкова.
Ось у цій сукні Люда і доїла корів, яких у батьків чоловіка тоді було п’ять, прибирала в стайні. А потім у цій же сукні сіла за святковий стіл. Добре мати принесла потім одяг. Цей вчинок свекрухи Люда запам’ятала на все життя.
— У місті…
Люда хотіла ще щось сказати, але зайшла Женя. Вона чула, що сказала бабуся, і їй було не по собі. Не такого прийому вона очікувала, вважала, що раді будуть їй, щасливі батьки, що син закохався, одружується.
Коли Женя повідомила батькам, що вони поїдуть з Антоном до нього в гості. Мати чомусь розхвилювалася, і довго мовчала в слухавку.
— Ти не рада? — запитала Женя.
— Раді ми за тебе з татом, доню, дуже раді. Тільки ти стеж за собою, треба себе показати з хорошого боку. Знаєш же, про батьків чоловіка багато історій ходить.
— У вас прекрасні стосунки з батьками тата.
— Не всім щастить, Женю. А можуть ще й перевірку влаштувати. Хто ж захоче свою кровиночку чужій жінці віддавати, не знаючи її.
— Ви ж Антона прийняли. І перевірок не влаштовували.
— Ми з татом прийняли. Хороший хлопець. Але я ж просто попереджаю…
Женя задумалася.
Антону двадцять сім, а він не був одружений, вони навіть не обговорювали цей момент. Зараз у голову їй прийшла шалена ідея, а якщо всіх попередніх наречених перевіряли, і вони просто не пройшли перевірку. Антон сам запропонував з’їздити раніше, не чекаючи батьків нареченої.
Жені постелили в маленькій кімнаті поруч із кухнею. Вона довго лежала і боялася заснути.
Фраза: “Он, в город її, або на кухню, хай покаже, що за господиня”. Так і не виходила в неї з голови.
О третій годині ночі Женя одяглася і тихо вийшла з хати.
Кожне літо, до вступу до інституту, вона проводила в селі в батьків тата чи матері. Тому просту роботу знала, не боялася трудитися. Не було для Жені в лінь ні подоїти корову, ні вийти в город на прополку.
Женя відчинила двері літньої кухні й увімкнула світло. Тепер можна було видихнути. Дві-три години в неї в запасі було. Євгенія намагалася не шуміти, швидко озирнулася. Спочатку впоралася на кухні.
Тісто, яке давно підійшло на хліб, добре обім’яла, сформувала буханці та поставила випікатися.
Подивилася, що залишилося після застілля в холодильнику, і вирішила, що чіпати запаковане без дозволу господині не варто. Не вистачало тільки супу. Гаряченького, наваристого. Борщ був би доречним, подумала Женя і поставила варитися пару кісточок на бульйон.
Корів вони не тримали, тому доїти було нікого. Город у матері Антона був майже зразково-показовий. Особливого догляду не потребував. А ось картоплю час уже було підгортати, тим паче після вчорашнього дощу.
Женя, побачивши калоші, що стояли біля сараю, і сапи, що висіли на стіні, сама собі посміхнулася. Як світатиме, можна братися за роботу.
Зварила Женя борщ, посмажила сирників на сніданок, так улюблених Антоном, закип’ятила чай і вийшла в город. За роботою навіть не почула, як прийшла Єлизавета Тимофіївна.
Та стояла біля грядки з морквою, склавши руки перед собою, і дивилася, як Женя працює. Посміхалася.
— Женю, доброго ранку, чаєм напоїш?
Євгенія від несподіванки ледь сапу не впустила, підняла голову, помітила, що бабуся задоволена.
Однією чашкою чаю не обійшлося. Єлизавета Тимофіївна спробувала і сирники, і шматочок гарячого хліба з’їла. Нічого до пуття не питала, все більше дивилася.
Дивилася, як уміло ріже хліб ця незнайома їй жінка, як рухається по незнайомій кухні, як ставить кухлик перед нею і на якій тарілці подає їжу. Все важливо було для бабусі.
Люда вийшла на подвір’я ближче до сьомої години. Прокинулася рано, але вставати не наважувалася, боялася розбудити сина й гостю.
Єлизавета Тимофіївна сиділа на колоді біля паркану і щось смішне розповідала Жені, яка підгортала картоплю. Вони разом весело реготали над історією і розмовляли, немов давні подруги.
— О, Людо, — звернулася до доньки мати, — ось ти і спати, невістка-то, дивись, город тобі вже підгортає, хліб спекла, сніданок приготувала.
Люда махнула рукою:
— Голова болить.
— Ти ж не пила вчора, чому болить? Старієш, — хитала головою мати й відвернулася, продовжуючи розповідати щось Жені.
Люда зайшла на літню кухню і сіла за стіл. Борщ на плиті, хліб уже холоне під рушником і улюблені сирники сина в тарілці під кришкою.
— Ось тобі й невістка, — Єлизавета Тимофіївна увійшла слідом. — Хоро-ша! Спокійна будь за сина. Така сімох за пояс заткне.
— Бачиш, мамо, навіть перевіряти не потрібно. Скоріше, це вона нас перевірила, на місце поставила, — розсміялася Люда. — Навіть улюблених сирників синові напекла.
— Сирники чудові, я куштувала. Буди мужиків, час снідати.
Люда вийшла на подвір’я і подивилася в бік Жені. Себе згадала. Молоду, щасливу. Перехрестила, щоб та не бачила, і посміхнулася: “Будьте щасливі”.
— Женю, кидай усе. Роботи цієї по хаті не переробити, ходімо снідати.
Іноді не варто поспішати із висновками, а краще дати людині проявити себе. Недарма ж кажуть, що добру людину видно по її вчинках, а не по слову.
